Приніс тато додому отакенну коробку, а Наталочка питає: — Що це? Тато загадково усміхнувся й каже: — Тут дядечко Цок живе. Розкрив він коробку, а там і справді — розмальована хатка. На передній стінці в неї — кружок із цифрами та дві стрілочки, одна більша, друга менша. Наталочка припала до хатки вухом, прислухалась, але нічогісінько не почула. — Мабуть, дядечко Цок спить,— прошепотіла вона. — А от ми зараз дізнаємося,— підморгнув тато.— Дядечко Цок — невтомний трудівник, він ніколи не дрімає! Прилаштував тато хатку на стіні, підтягнув гирі на ланцюжку, гойднув маятник — і в хатці весело зацокало. — Ой, як гарно! — сплеснула долоньками Наталочка.— А чи відчиняється оте віконце? — Звичайно. Сюди дядечко Цок випускає погуляти свою зозульку, і вона кує діткам на щастя, на довгі літа... Тепер щоранку, тільки-но Наталочка зачує зозульчине "ку-ку", вмить схоплюється з постелі і швиденько починає збиратися в дитсадочок. — Дякую, дядечку Цок! — гукає вона. Зозульку у віконці Наталочка вже багато разів бачила, а от самого дядечка Цока підстерегти ніяк не вдається. І що він там робить у своїй хатці? — Дядечку Цок! — гукає Наталочка.— Хоч раз визирніть! Та з хатки тільки й чути: цок-цоки-цок... Працює дядечко, ніколи йому, він час відлічує.