Вже день відійшов — і з неба<br />
Вечірня падає мла,<br />
Немовби пір'я, що вітер<br />
Висмикує з крил орла.

Я бачу крізь дощ і мряку<br />
Сільські непевні вогні,<br />
I смуток мене обіймає,<br />
I тисне серце мені.

I смуток, і поривання<br />
Без присмаку гіркоти,<br />
Що так подібні до туги,<br />
Як тихий дощ до сльоти.

Я хочу слухати вірші —<br />
Простенькі, щирі рядки,<br />
Що спокій серцю дарують<br />
I гасять денні думки.

Але не тих, не славетних,<br />
Що звикли в труби гриміть,<br />
Чий крок лунає донині<br />
У коридорах століть.

Бо пісня їх — клич настійний<br />
До вічного відкоша<br />
Одвічним бідам, а в мене<br />
Спочинку прагне душа.

Читай простішого барда —<br />
I спів його в вечір цей<br />
Хай ллється, як дощ із хмарки<br />
Або як сльози з очей.

Поета, що в дні найтяжчі,<br />
У довгі ночі без сну<br />
Все чув у серці своєму<br />
Мелодію чарівну.

Та пісня спокій поверне<br />
Душі турботній моїй,<br />
Як тихе благословення<br />
По молитві жаркій.

Читай же на власний вибір<br />
Рядків злотоцінну в'язь<br />
I голосом милозвучним<br />
Їх давні рими прикрась.

I музика ніч наповнить,<br />
А денні смутки мої<br />
Згорнуть шатра, немов араби,<br />
I підуть в інші краї.

Переклад В. Мисика