Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає. — Іди,— кричить,— швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже. Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі — цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує. — У мене,— каже,— від них уже щелепи зводить. — Де ти ходиш? — Митько мені гукає.— Тут без тебе все з’їдять. Я пропхавсь до столу, але цукерок зоставалось іще багато. — Вітаю тебе, Сашку,— почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо. — Бажаю тобі...— продовжив я, і знову в мене влучила кулька. Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав: — На кого бог пошле. Усі кинулися врозтіч, а бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік. Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і казав: — Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був. Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою. — От здорово,— кричав Митько.— Якби кожен день отак! Я теж сказав: — От здорово! Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька. — Ой-ой-ой! — сказала вона. А потім: — Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?! Ми відповіли, що це в Сашка день народження. Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилось, що він мокрий. — Як вам не соромно! — розсердилась вона.— У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили?! Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно! Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово. — Даю вам п’ять хвилин,— мовила вчителька,— щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас. Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно — якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника. — Це їй соромно,— засміявся Генка. — Це їй за вас соромно,— озвалась Ловецька. — Не за "вас", а за всіх нас,— виправив її Сашко.— Хочете цукерок? У мене ще багато. Але ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені. Тоді і я взяв дві. Я ж бо прийшов останнім і з’їв найменше.