ДЕМОН<br />
Східна повість<br />
ЧАСТИНА ПЕРША<br />
І<br />
Печальний демон, дух вигнання,<br />
Літав над обрієм земним,<br />
І днів минулих спогадання<br />
Пливли юрбою перед ним;<br />
Тих днів, коли в чертогах світу<br />
Сіяв він, чистий херувим,<br />
І на бігу, в огні блакитнім,<br />
Комета усміхом привітним<br />
Любила поміняться з ним,<br />
Коли крізь вічності тумани,<br />
Жадібний знань і повний сил,<br />
Він стежив зграйні каравани<br />
-В простори кинутих світил;<br />
Коли, мов ясний небосхил,<br />
Йому любов сіяла рання!<br />
Не знав злоби він, ні вагання,<br />
І не жахав ума його<br />
Віків похмурих ряд безкрилий...<br />
Він згадував... Але всього.<br />
Не мав він пригадати сили!<br />
II<br />
Давно він, проклятий, блукав<br />
Серед страшної самотини:<br />
Услід за віком вік спливав,

Як за хвилинами хвилини,<br />
У блиску зір ;і льоті хмар...<br />
Землі безмежний володар,<br />
Він сіяв зло без насолоди,<br />
І на страшнім шляху тому<br />
Не зустрічав він перешкоди, —<br />
І зло наскучило йому.<br />
III<br />
Над верховинами Кавказу<br />
Вигнанець раю пролітав;<br />
Під ним Казбек, як грань алмазу,<br />
Снігами вічними сіяв,<br />
І, повен жаху для людини,<br />
Мов щілина, житло зміїне,<br />
Дар'ял між горами зіяв,<br />
І Терек, буйний, як левиця,<br />
Піднявши гриву на хребті,<br />
Ревів — і звір гірський, і птиця<br />
У ясносиній висоті<br />
Глаголу вод його вчували,<br />
І позолочені хмарки<br />
З країн південних, здалеки<br />
Його на північ проводжали.<br />
І скелі, оповиті в сум.<br />
Юрбою димною дрімливо<br />
Дивилися на білий шум,<br />
На хвиль бентежних вічну зливу.<br />
І темні башти замкові,<br />
Чолом шматуючи тумани,<br />
Кавказу вічні вартові<br />
Між гір стояли, як титани!<br />
Прекрасно-дикий був навкруг<br />
Весь божий світ — та гордий дух<br />
Зневажливим окинув оком<br />
Все, Богом створене самим,<br />
І на чолі його високім<br />
Це не відбилося ІНІЧИМ.

І&#165;<br />
І перед ним нові картини<br />
З'явилися в ясній імлі:<br />
Розкішна Грузія долини<br />
Прослала килимом вдалі...<br />
Щасливий, пишний край землі!<br />
Стовпами зведені раїни,<br />
Під ними срібні ручаї<br />
На ложі з різного каміння,<br />
Хитання роз, де соловТ<br />
Красуням ШЛЮТБ пісні пломіннї,<br />
Палкі освідчення свої;<br />
Чинари пишні та розлогі,<br />
Густим увінчані плющем,<br />
Печери, де лежть тихцем<br />
Удень олені ряснорогі,<br />
І шум, і рух, і листя дим,<br />
І гомону далекий грім,<br />
І ніжні пахощі рослинні',<br />
І день палкий в огні прикрас;<br />
Росою повні кожний раз<br />
Вогкі і ароматні ночі,<br />
І зорі пристрасні, як очі<br />
Грузинки у кохання час...<br />
Але крім заздрості глухої<br />
Бенкет природи не збудив<br />
У серці, сповненім злобою,<br />
Ні сил нових, ні почуттів.<br />
Весь чар земних розкішних видив<br />
Він зневажав чи ненавидів.<br />
V<br />
Високий дім, широкий двір<br />
На славу в сивого Гудала....<br />
Труда він коштував немало<br />
І сліз рабам ще з давніх пір.<br />
Удосвіта на схили гір<br />
Він тіні— відкида блакитнг,

У скелі сходи ледь помітні<br />
Від башти крайньої ведуть<br />
Туди, де ллє Арагва хвилі.<br />
Не раз по сходах держить путь<br />
В чадрі княжна Тамара білій:<br />
Дівчата воду там беруть.<br />
VI<br />
Завжди безмовний, на долини<br />
Зорив байдуже хмурий дім;<br />
Гучний бенкет сьогодні в нім —<br />
Звучить зурна і ллються вина —<br />
Тамару віддає Гудал.<br />
Для цього він усю родину<br />
Покликав. Юна молода<br />
Сидить між подруг на покрівлі,<br />
Де співи й ткані, й злота дар;<br />
Вже за високими шпилями<br />
Заходить сонце як пожар...<br />
Б'ючи помірно в такт руками,<br />
Співає коло... Молодій<br />
Кортить до танцю... Бубон свій<br />
Вона бере, її рука<br />
Взялась крутить його; легка,<br />
Вона летить, пливе, мов пава,<br />
То раптом спиниться на мить —<br />
І погляд як огонь горить,<br />
І кличе, вогкий та лукавий.<br />
То стрепенеться, оживе,<br />
Свій стан гнучкий нахилить трішки,<br />
І знов по килиму пливе<br />
Краса божественної ніжки.<br />
І усміхається вона,<br />
Весела й чиста, як весна.<br />
Проміння місячне, що грає<br />
По розхвильованій воді, —<br />
Хто з ним ці чари порівняє,<br />
Як цвіт, як щастя, молоді?

Клянуся сонцем з-понад хмар,<br />
Клянуся славою пророка,<br />
Персидський гордий володар<br />
І ні один на світі цар<br />
Не цілував такого ока.<br />
Гарему пишного фонтан<br />
У чарах літнього спокою<br />
Своєю срібною росою<br />
Не обмивав подібний стан!<br />
Рука ще жодної людини<br />
У ніжних пестощів хвилини<br />
Подібних кіс не розплела;<br />
Відколи світ позбувся раю,<br />
Така красуня, присягаю,<br />
Під сонцем півдня не цвіла.<br />
VIII<br />
Востаннє в танці мрійно лине<br />
Дочка Гудалова єдина<br />
Бо ждуть уже на цю дитину<br />
Далекі люди, не свої<br />
В новій, незнаній батьківщині,<br />
І доля тихої рабині<br />
В чужім краю, в чужій сім'ї.<br />
І часто потайні вагання<br />
Темнили світле їй чоло;<br />
Та повне все зачарування,<br />
Таке ясне, як зірка рання,<br />
Таке все миле в ній було,<br />
Що навіть Демон сам крилатий,<br />
Коли б побачив він її,<br />
Зітхнув би, мусив би згадати<br />
Безгрішні, давні дні свої.<br />
IX<br />
І Демон бачив... Як світання,<br />
Неясний вітер хвилювання

В собі відчув неждано він...<br />
Його душі німу пустиню<br />
Мов благовісний сповнив дзвін...<br />
І осягнув він знов святиню<br />
Добра, любові й красоти!..<br />
І довго з дивної картини<br />
Він тішив зір... Дух самоти,<br />
В тумани мрій він знов полинув<br />
Про щастя давнє, в давні дні,<br />
Що одцвіли удалині.<br />
Немов у бран незнана сила<br />
Його взяла, — як все навкруг...<br />
В нім почуття заговорило,<br />
Ожив його холодний дух...<br />
Чи знак відродження то з неба?<br />
Спокуси слів знайти у себе<br />
Вже він не міг... Він їх не мав...<br />
Забуть? Бог забуття не дав:<br />
Та забуття йому й не треба!..<br />
X<br />
Гарячим змученим конем,<br />
Бажання сповнений вогнем,<br />
Мчав на весілля наречений.<br />
Арагва срібна і студена<br />
Вже котить хвилі перед ним.<br />
Він їде з почетом гучним.<br />
Із вантажем для молодої<br />
Ідуть поважною ходою<br />
Верблюди, й дзвоники дзвенять.<br />
Він сам, володар Сінодала,<br />
Веде багатий караван.<br />
Його не спинять ні обвали,<br />
Ні дощ, ні вітер, ні туман.<br />
Його скарбам числа немає;<br />
Оправа шаблі так і грає<br />
На сонці золотим огнем;

Рушниця добра за плечем.<br />
Пустує вітер рукавами<br />
Його чухи, горить вона<br />
В яскравім сяйві галуна.<br />
Усе гаптоване шовками<br />
Його сідло... У дзвоні зброї<br />
Зорить він мужньо в далечінь ..<br />
Під ним баский злотистий кінь,<br />
Краса і гордість Карабаху;<br />
Він щулиться, хропе від жаху<br />
І скоса дивиться туди,<br />
Де хвилі спінені води...<br />
Тривожна путь на узбережжі,<br />
Ліворуч — скелі, наче вежі,<br />
Праворуч — річки глибина.<br />
Вже пізно. Сніжна вишина<br />
Поволі гасне... Встав туман,<br />
І посцішає караван.<br />
XI<br />
Аж ось каплиця при дорозі.<br />
З давніх давен почиє в бозі<br />
Тут князь якийсь. Його метка<br />
Забила месника рука.<br />
З тих пір на свято чи на битву,<br />
Куди б і хто не поспішав,<br />
Завжди ставав тут на молитву<br />
І в тишині поклони клав.<br />
І та молитва зберігала<br />
Від мусульманського кинджала.<br />
Забув, одначе, молодий<br />
Про звичай прадідів святий.<br />
То демон мрією п'янкою<br />
Його в дорозі спокушав,<br />
І він в думках, під ночі тьмою,<br />
Уста Тамари цілував.<br />
Враз перед ним майнуло двоє,<br />
І ще, і ще... у тьмі, на жах,

Ударив постріл, і в горах<br />
Полинув тужною луною...<br />
Підвівся князь на стременах,<br />
Немов орел, щоб стать до бою...<br />
Сяйнув турецький ствол в руках, —<br />
І він помчав на бій стрілою.<br />
Знов постріли, і крик глухий,<br />
І стогін в темряві долини...<br />
Тривав недовго смертний бій:<br />
У нім не встояли грузини!<br />
XII<br />
Замовкло все в долині тій,<br />
Що стріла караван бідою.<br />
І над мерцями, в тьмі важкій,<br />
Верблюди збилися юрбою;<br />
Лиш їх дзвіночки біля ший<br />
Свій плач тонкий зливали з тьмою.<br />
Пограбували караван,<br />
І над тілами християн<br />
Уже кружляє птиця ночі!<br />
Навік закрилися їм очі,<br />
Не жде їх вічний супокій<br />
Біля батьків, в землі своїй,<br />
Під монастирською плитою.<br />
Не прийдуть сестри й матері<br />
Над ними плакать на зорі,<br />
Покриті довгою чадрою.<br />
На пам'ять тут про вихор бою<br />
Біля дороги хтось хреста<br />
Поставить доброю рукою,<br />
Щоб плющ, зеленою весною,<br />
Своєю сіткою тонкою<br />
Його ласкаво обплітав,<br />
В'ючись до сонця без тривоги,<br />
Де хмари, птиці й вітру спів;<br />
Щоб після довгої дороги<br />
Тут перехожий відпочив...

XIII<br />
У пітьмі кінь летить стрілою,<br />
Хропе і рветься, мов до бою;<br />
То раптом стане на скаку,<br />
Прислухається в ніч лунку,<br />
Всім тілом тремтячи з нестями;<br />
То в землю вдарить копитами,<br />
Так, що гуде вона, як мідь,<br />
То знову гривою важкою<br />
На вітрі маючи, стрілою<br />
Вперед без пам'яті летить.<br />
Він швидко дихає, лякливий,<br />
У настороженій імлі,<br />
І ніби б'ється у сідлі<br />
На ньому вершник мовчазливий,<br />
З чолом, похиленим на гриву.<br />
Летить він в морок навмання,<br />
Він не керує поводами,<br />
І кров широкими струмками<br />
Стікає з нього на коня,<br />
Що від клинків, в важку годину,<br />
Свого господаря беріг,<br />
Але від кулі осетина<br />
Урятувать його не зміг!<br />
XIV<br />
В сім'ї Гудаловій ридання,<br />
В подвір'ї юрмиться нарід:<br />
Чий кінь примчав і без дихання<br />
На камінь впав біля воріт?<br />
І хто цей вершник, що на ньому<br />
Поникнув, наче од утоми,<br />
В обіймах смерті? В юнака,<br />
Що вже не дивиться навколо,<br />
В останнім тиску захолола<br />
На гриві скрючена рука.<br />
Недовго ждав на молодого<br />
Тамари зір в огні уяв, —

Князівське виконав він слово<br />
І на весілля він примчав...<br />
Та вже на румака свойого<br />
Повік не сяде він прудкого?..<br />
XV<br />
Грозою впала в день ясний<br />
На дім Іудала божа кара? .<br />
В сльозах поникнула Тамара,<br />
Журбі віддавшися тяжкій.<br />
їй груди рвуть важкі ридання,<br />
Ніхто ридань таких не знав?<br />
І голос ніжний, як дихання,<br />
В її уяві зазвучав:<br />
"Не плач, не плач, моя дитино,<br />
І не смути свого чола!<br />
Не повернуть сльозі невинній<br />
Того, що смерть уже взяла.<br />
Сльоза лише псує ланіти,<br />
Туманить блиск очей ясних.<br />
Його нема, ї оцінити<br />
Не зможе він страждань твоїх.<br />
Він там, де спочиває серце,<br />
Де ані часу, ані мір;<br />
Огонь небес давно вже ллється<br />
В його очей блаженний зір,<br />
Святої музики дихання<br />
Як вічне щастя там бринить...<br />
Що значить дівчини ридання<br />
Для гостя райського в цю мить?..<br />
Ні, доля смертної людини,<br />
Повір, мій ангеле ясний,<br />
Не варта навіть і хвилини<br />
Твоїх сумних дівочих мрій.<br />
"У небеснім океані<br />
Без керма і без вітрил<br />
Тихо плавають в тумані

Хори трепетні світил.<br />
У пустелі неозорій,<br />
Не лишаючи сліда,<br />
Хмари сходяться прозорі<br />
У невпіймані стада.<br />
Час побачення й розстання<br />
їм ні в радість, ні в печаль,<br />
їм майбутнє — без бажання,<br />
їм минулого не жаль.<br />
В день томливої тривоги<br />
Ти про них лиш спом'яни;<br />
Будь байдужа до земного,<br />
Безтурботна, як вони!"<br />
"Як тиха ніч своїм покровом<br />
Огорне скелі і шпилі,<br />
Як все на світі сном чудовим<br />
Засне на втомленій землі;<br />
Як вітер, повний супокою,<br />
Повіє тихо над травою,<br />
І пташка, схована у ній.<br />
Полине в темряві німій,<br />
Як, рос напившися медових,<br />
Край виноградів смарагдових<br />
Розквітне пишний квіт нічний,<br />
Як тільки місяць золотий<br />
Із-за гори тихенько встане<br />
І крадькома на тебе гляне, —<br />
До тебе буду прилітать,<br />
І колисати ніжні мрії,<br />
І на твої шовкові вії<br />
Сни чарівливі навівать".<br />
XVI<br />
Слова замовкли... Мов примари<br />
Пройшли, розвіялися сном.<br />
І зачарована Тамара<br />
Крізь сльози дивиться кругом...

У ній в нежданому прибої<br />
І жаль, і захват із журбою;<br />
З душі немов тягар упав,<br />
Забила в жилах кров, як пломінь.<br />
І довго голос невідомий,<br />
Здавалось їй, у тьмі звучав.<br />
І лиш на ранок сон бажаний<br />
їй вії стомлені закрив,<br />
Але думки її збудив<br />
Передчуттям якимсь туманним<br />
Цей гість, незнаний і близький,<br />
В красі невиданій своїй;<br />
Подібний до вогню, схиливсь<br />
Він до її обличчя знову<br />
І зором, сповненим любові,<br />
На неї сумно так дививсь,<br />
Немов жалів її... Не схожий<br />
Він був на ангела, що з божих<br />
Небес до неї прилітав<br />
І від гріха охороняв,<br />
В вінці з проміння золотому,<br />
Що на чолі сіяв святому...<br />
Для нього слів у нас нема,<br />
То був не пекла дух жахливий,<br />
Він ніби вечір був мінливий:<br />
Ні світло дня, ні ночі тьма.<br />
ЧАСТИНА ДРУГА<br />
І<br />
"О татку мій, залиш погрози,<br />
Свою Тамару пожалій!<br />
Я плачу... Бачиш ти ці сльози?..<br />
Вони не перші, тату мій!<br />
Хай юнаки до мене линуть,<br />
Несуть серця свої і юнь, —<br />
Немало в Грузії красунь!<br />
А я нікому за дружину

Не зможу бути, рідний мій!..<br />
О, не кляни мене, постій!<br />
Ти бачиш сам, я сохну, в'яну,<br />
Мене терзає дух незнаний<br />
Непереборних мрій огнем.<br />
Я гину... Пожалій мене!<br />
Не можу'бути я з журбою<br />
В цих дум пекельному чаду;<br />
За монастирською стіною<br />
Я порятунок свій знайду.<br />
Туди я пташкою полину,<br />
Проллю святим журбу свою,<br />
І келія, мов домовина,<br />
Зустріне хай дочку твою..."<br />
II<br />
І в божий дім батьки Тамару<br />
Навіки з дому одвезли,<br />
У власяницю, мов на кару,<br />
Красу дівочу одягли.<br />
Та й під одежею святою,<br />
Як під узорною чадрою,<br />
Гріховна мрія знов і знов,<br />
Серед свічок і молитов,<br />
Дівочу хвилювала кров...<br />
В вечірній час і в час ранковий,<br />
Вночі і вдень, вночі і вдень,<br />
Вона знайому чула мову<br />
Серед божественних пісень.<br />
В похмурому просторі храма<br />
Сіяв, над блиском вівтаря,<br />
Серед туману фіміама,<br />
Знайомий образ, як зоря,<br />
Й кудись примарною рукою<br />
Тамару кликав за собою...<br />
НІ<br />
Там, де чинари і тополі<br />
Рядами стали в дружнім колі,

В тіні між пагорбів густій<br />
Ховався монастир святий.<br />
Як ніч надходили, мов хмара,<br />
І серед гір лягала мла,<br />
Лампада грішної Тамари<br />
Крізь вікна сяево лила.<br />
Там, у тіні дерев мигдальних,<br />
Де ряд хрестів стояв печальних.<br />
Безмовних вартових гробниць,<br />
Тремтіли радо співи птиць,<br />
І по камінню від криниць<br />
Струмки холодні дзюркотіли,<br />
В єдиний злившися потік<br />
На дні ущелини, де лік<br />
Природа квітам загубила.<br />
IV<br />
Було на північ видно гори,<br />
В огні ранкової аврори,<br />
Коли тонкий від диму слід<br />
Синіє в глибині долини,<br />
І, обернувшися на схід,<br />
Молитись кличуть муедзини,<br />
Й лякають дзвони тишину,<br />
І будять монастир од сну;<br />
Коли ідуть з гори крутої<br />
По воду юною ходою<br />
Грузинки з глеками. В ясну<br />
Піднесли гори вишину<br />
Снігами вкриті верховини.<br />
У барв лілово-ніжній грі,<br />
Що надвечірньої години<br />
Були рум'яні від зорі;<br />
І височів над гір юрбою,<br />
Чоло підвівши вище хмар,<br />
Казбек — Кавказу володар —<br />
В чалмі із ризи парчової.

Та чистих радощів не знає<br />
Тамари серце; в муках мрій<br />
Уся земля здається їй<br />
Сумною й темною без краю.<br />
Чи кине ранок промінь свій,<br />
Чи ніч покриє даль габою, —<br />
Все будить розпач лиш у ній,<br />
Усе охмарене журбою.<br />
Як день погасне за горою<br />
І пить росу почне трава,<br />
Перед іконою святою<br />
Вона сльозами вилива<br />
Печаль свою, печаль безкраю.<br />
Ридання, сповнене одчаю,<br />
Лякає в тьмі мандрівника,<br />
І дума він: "То дух прикутий<br />
В печері стогне"... і рука<br />
Його нагай міцніш стискає,<br />
Й коня він швидше поганяє.<br />
VI<br />
А дні пливуть, нема їм дна.<br />
Тамара часто край вікна<br />
Сидить скорботна, одинока,<br />
І зорить в даль уважним оком,<br />
Зітхає й жде, під біг годин...<br />
їй хтось шепоче: "Прийде він!"<br />
Не марно в снах вона спокою<br />
Не знала, й він з'являвся їй,<br />
З очима в тоскності німій,<br />
Під шепіт мови неземної...<br />
Життя подібне їй до ночі,<br />
Сама не відає чому:<br />
Святим молитися захоче,<br />
А серце молиться йому.<br />
Без сил од боротьби з собою<br />
Чи схилиться на ложе сна,

Уся в огні тремтить вона,<br />
Пече подушка, давить млою<br />
її гаряча тишина.<br />
Нема куди втекти від муки,<br />
І лиш туман стоїть в очах...<br />
Обіймів ждуть жадібно руки,<br />
Цілунки тануть на вустах...<br />
VII<br />
Покрила Грузії долини<br />
Вечірня мла. Далеких гір<br />
Уже туманяться вершини.<br />
І Демон в думах про єдину<br />
Знов прилетів у монастир.<br />
І там, де мурій довгі тіні<br />
Над сонним дзвоном ручаїв,<br />
Він довго мирної святині<br />
Порушить супокій не смів,<br />
Здавалось, замір свій жорстокий<br />
Готовий був покинуть він.<br />
І під його нечутним кроком<br />
Без вітру листя/в тьмі глибокій,<br />
Тремтіло — ніби без причин...<br />
Скрізь тишина стоїть незмінна...<br />
Він зводить очі до вікна —<br />
Неначе жде когось вона,<br />
Лампади промінь звідти лине...<br />
І от, мов вітер десь майнув,<br />
Крилом вгамовуючи муки,<br />
І розітнули тишину<br />
Чинари дзвін і пісні звуки,<br />
Що, наче сльози, потекли<br />
Один за одним... мов зложив<br />
На небі, для землі, той спів<br />
Хтось ніжний-ніжний... І були<br />
І звуки ті і весь той спів<br />
Немов солодке щастя й туга!

Мов ангел із небес до друга<br />
Шляхом таємним прилетів<br />
І тихо річ свою повів,<br />
Про дні далекі спогадання.<br />
Уперше Демон і кохання,<br />
І тугу зрозумів людей.<br />
Вжахнувсь він, хоче відлетіти,<br />
Але крило немов прибите:<br />
І чудо! Із його очей<br />
Сльоза на темні впала плити,<br />
І досі можна бачить слід<br />
Під монастирською стіною:<br />
Його сльозою нелюдською<br />
Наскрізь пропечений граніт!..<br />
VIII<br />
І він іде, любить готовий,<br />
Щоб стать навік на путь добра.<br />
І дума він — для щастя знову<br />
Прийшла сподівана пора.<br />
Неясний трепет сподівання,<br />
Перед незнаним жах німий,<br />
Неначе в першу мить кохання.<br />
Опали дух його хмурний,<br />
Лихе було в тім провіщання!<br />
Він увіходить. Перед ним<br />
Стоїть прекрасний херувим,<br />
На варті грішної черниці,<br />
Вінець на ньому проміниться<br />
Огнями раю над чолом.<br />
Тамару він закрив крилом,<br />
І духа злого зір нечистий<br />
Він засліпив огнем святим.<br />
Були слова його огнисті<br />
Докором сповнені тяжким:<br />
IX<br />
"Дух неспокійний, дух лукавий,<br />
Хто ждав твоєї тут появи?

Тут думи чисті лиш живуть,<br />
Тут не було гріха донині.<br />
В мою любов, мою святиню<br />
Не прокладай злочинну путь.<br />
^Як ти насмілився прибуть?"<br />
Лиха усмішка зазміїлась<br />
У злого духа на устах,<br />
Ненависть давня пробудилась<br />
І загорілася в очах.<br />
"Вона моя! — сказав він грізно. —<br />
Залиш її, вона моя!<br />
Ти рятувать з'явився пізно<br />
І з нею нам ти не суддя.<br />
На серце, сповнене гордині,<br />
Я положив печать свою.<br />
Твоєї тут нема святині,<br />
Тут я паную і люблю!"<br />
І херувим поникло глянув<br />
На бідну грішницю, сумний...<br />
Крильми махнув він і розтанув,<br />
Як промінь сонця золотий.<br />
X<br />
Тамара<br />
Ти хто такий? З жахливим словом<br />
Тебе послав чи ад чи рай?<br />
Чого ти хочеш?<br />
Демон<br />
Ти чудова!<br />
Тамара<br />
Хто ти такий? Відповідай!..<br />
Демон<br />
Я той, кого ти чула й знала<br />
Ув опівнічній тишині,

Чия душа твоїй шептала,<br />
Чий сум ти смутно відгадала,<br />
Чий образ бачила вві сні.<br />
Я той, чий зір в'ялить до краю<br />
Ще молодий надії цвіт,<br />
Кого живе все проклинає,<br />
Кого ненавидить весь світ.к<br />
Я цар пізнання і свободи,<br />
Я бич рабів моїх земних,<br />
Я ворог неба, зло природи —<br />
І от я біля ніг твоїх!<br />
До тебе я приніс з журбою<br />
Молитву радісну мою,<br />
Любові першої земної<br />
Гарячі сльози... О, молю,<br />
Мене ти вислухай з жалю!<br />
Могла б ти словом повернути<br />
Мене добру і небесам,<br />
І, скинувши гріховні пута,<br />
В новому блиску був я б там.<br />
О, тільки вислухай, молю?<br />
Я раб твій, я тебе люблю!<br />
Свою зненаввдів я владу,<br />
Як тільки я тебе зустрів,<br />
І смертним бути захотів,<br />
Безсмертю власному не радий.<br />
Так, я позаздрив мимоволі<br />
Неповній радості земній.<br />
Не жить, як ти, в цім — стільки болю.<br />
Нарізно — страшна жить мені?<br />
Неначе променем нежданим<br />
Спахнула враз душа моя,<br />
Печаль на дні старої рани<br />
Заворушилась, як змія.<br />
Без тебе вічність неозора<br />
І володінь моїх простори,<br />
Немов без значення слова —<br />
Розкішний храм без божества!

Тамара<br />
Залиш мене, о дух лукавий!<br />
Не вірю ворогові я...<br />
0 боже мій! Душа моя,<br />
Неначе вогняної лави,<br />
Отрути сповнена... Ніяк<br />
Молитви слів не пригадаю.<br />
Мій розум слабне, я конаю...<br />
1 вороття нема назад.<br />
Послухай, ти мене загубиш.<br />
Твої слова — вогонь і яд.<br />
Скажи, чому мене ти любиш?<br />
Демон<br />
Чому, красуне? Розгадать<br />
Не сила. Повний щастя знову,<br />
З чола злочинного зірвать<br />
Вінець я зважився терновий;<br />
Я все минуле кинув в прах,<br />
Мій рай, мій ад — в твоїх очах.<br />
Люблю тебе так, як ніколи<br />
Тебе любить ніхто б не зміг,<br />
Всією силою і болем<br />
Безсмертних дум і мрій моїх.<br />
В душі твій образ, як святиня,<br />
Живе від світу перших днів,<br />
Мені як сонце він світив<br />
В ефіру вічного пустині.<br />
Тривожив думу він мою,<br />
Твоє ім'я мені звучало,<br />
В блаженства дні мені в раю<br />
Тебе одної неставало.<br />
Якби могла ти зрозуміть,<br />
Яка нудьга, яка гіркота,<br />
Коли не можна розділить<br />
Ані страждань, ні насолоди,<br />
Ні тишини, ні бур, ні гроз,<br />
В віках самотньому блукати,

За зло похвал не дожидати<br />
І нагороди за добро;<br />
Терзатися самим собою,<br />
І мукою, і боротьбою<br />
Без мирних днів, без торжества!<br />
Завжди жаліть, і не бажати,<br />
Все бачить, знать і почувати<br />
Всією силою єства,<br />
Усе зненавидіть без краю<br />
В віках, що в безвість одлітають,<br />
На всьому бачить їх печать,<br />
І все на світі зневажать!<br />
Як тільки Богове прокляття<br />
Збулось, став зразу відчувать я<br />
Природи холод, що була<br />
Для мене сповнена тепла;<br />
Синіли навкруги простори;<br />
Весільні бачив я убори<br />
Світил, знайомих так давно...<br />
Вони пливли, всі в злоті, мимо —<br />
І що ж! Свойого побратима<br />
З них не пізнало ні одно,<br />
І став я кликати з одчаєм<br />
Таких же гнаних, як і я,<br />
Але облич, де лють безкрая,<br />
Не міг пізнать уже ніяк.<br />
І я крильми змахнув легкими,<br />
Помчався — та куди, за чим?<br />
Не знаю... Друзями своїми<br />
Невизнаний, у світі цім<br />
Лишився сам я, невтомимим.<br />
Так без вітрил і без керма,<br />
Розбитий бурею морською,<br />
Хитливий човен за водою<br />
Пливе... Одірвана від хмар,<br />
Хмарина так летить і мріє,<br />
Але ніде пристать не сміє.<br />
Летить, мов кинене орля,

Бог зна куди і відкіля!<br />
І я людьми не довго правив,<br />
Гріху не довго їх навчав,<br />
І благородне все неславив,<br />
І все прекрасне проклинав.<br />
Не довго... Чистий промінь віри<br />
Назавжди погасив я в них...<br />
Чи ж варт були зусиль моїх<br />
Невігласи і лицеміри?<br />
І я.помчав в тумани гір,<br />
Що мандрівний манили зір,<br />
Блукати в тьмі ночей глибокій...<br />
І часто вершник одинокий,<br />
Оманним зраджений огнем,<br />
Летів у тьму разом з конем<br />
І марно кликав... Слід кривавий<br />
За ним на скелі червонів...<br />
Але похмурі ці забави<br />
Не довго тішили мій гнів!<br />
В борні з.шаленим ураганом,<br />
Що люто в груди бив мені,<br />
У блискавицях і туманах<br />
Шумливо мчав я в вишині,<br />
Щоб у стихій бентежнім гулі<br />
Тривогу серця заглушить,<br />
Забути дні мої минулі,<br />
Що не забуду ні на мить.<br />
Всі люди, роджені землею<br />
Для марних мук і поривань,<br />
Моїх невизнаних страждань<br />
Не варті й миті однієї!<br />
Що люди? їх життя і труд?<br />
їх смерть земних позбавить пут.<br />
Надія є — небесний суд,<br />
Що їх простить, хоч покарає.<br />
Моя ж печаль незмінно тут,<br />
їй краю, як мені, немає.<br />
І не заснуть в могилі їй,

Вона то лащиться, мов змій,<br />
То, мов огнем, пече без краю,<br />
То душу кам'яно стискає,<br />
І вир неугасимий цей —<br />
Надій погаслих мавзолей!<br />
Тамара<br />
Мені страждань твоїх не треба,<br />
Для чого знати їх мені?<br />
Ти согрішив...<br />
Демон<br />
Чи проти тебе?<br />
Тамара<br />
Нас можуть чути!..<br />
Демон<br />
Ми одні!<br />
Тамара<br />
А Бог?<br />
Демон<br />
На нас він і не гляне, —<br />
Він тільки небом зайнятий!<br />
Тамара<br />
А в пеклі кара невблаганна?<br />
Демон<br />
Ну що ж! І там я буду твій!<br />
Тамара<br />
Хто б ти не був, незнаний друже,<br />
Твій голос душу порива,<br />
В солодкім чарі, як недужа,<br />
Твої я слухаю слова.<br />
Коли ж вони в собі ховають<br />
Туман облудливий, — і я...<br />
О, пожалій мене, благаю!

Нащо тобі душа моя?<br />
Невже красою я не схожа<br />
На всіх, що зір твій проминув?<br />
Цвітуть вони, неначе рожі;<br />
Як тут, незаймане їх ложе<br />
Рукою смертний не торкнув.<br />
Ні, поклянись мені, благаю,<br />
Скажи, — ти бачиш, я страждаю,<br />
Солодкий жах мене проймає...<br />
Ти зрозумів усе до краю,<br />
І вірю — пожалієш ти.<br />
Клянись мені... Нехай жадання<br />
Тебе навік покине тьма.<br />
Невже на світі для кохання<br />
Вже непорушних клятв нема?<br />
Демон<br />
Клянусь я днем, коли повстанув<br />
Цей світ, розкинутий кругом,<br />
Клянусь огнем його останнім<br />
І правди вічним торжеством.<br />
Клянусь я злочину ганьбою,<br />
Падінням, мукою образ,<br />
Клянусь побаченням з тобою,<br />
Розлукою, що жде на нас;<br />
Клянуся силами і тьмами<br />
Мені підвладних і рабів,<br />
Мечами ангелів над нами,<br />
Моїх безсмертних ворогів;<br />
Клянусь пекельними вогнями,<br />
Клянусь тобі усім святим,<br />
Твоїми першими сльозами.<br />
Останнім поглядом твоїм,<br />
Безгрішних уст твоїх диханням<br />
І шовком кучерів густим;<br />
Клянусь блаженством і стражданням,<br />
Коханням зоряним моїм, —<br />
Від дум про помсти і гордині

Я відриваюся в цю мить,<br />
Спокуси чар гіркий однині<br />
Нікому серця не сп'янить;<br />
Я небу ворогом не буду.<br />
Молитва чиста сповнить груди,<br />
Повірю знову я добру.<br />
Сльозою каяття зітру<br />
Я на чолі, тебе достойнім,<br />
Сліди небесного вогню,<br />
І світу з болем невигойним<br />
Його покину метушню.<br />
0 вір мені! В шукань горінні<br />
Лиш я тебе збагнути міг.<br />
Для мене ти — моя святиня,<br />
1 владу всю свою віднині<br />
Складаю я до ніг твоїх.<br />
Від тебе щастя жду, як дару,<br />
Я вічність дам тобі за мить.<br />
В любові й злобі, вір, Тамаро,<br />
Мене нікому не змінить.<br />
Над зорі, хмари й блискавиці<br />
Тебе візьму з собою я,<br />
І будеш світу ти цариця,<br />
Єдина подруга моя.<br />
Спокійно й байдуже дивитись<br />
На грішну землю будеш ти,<br />
Де ні красою не зустрітись,<br />
Ні щастя й миру не знайти.<br />
Де тільки злочини та страти,<br />
Де мучилась душа твоя,<br />
Де не уміють ні кохати,<br />
Ні так ненавидіть, як я.<br />
Людей хвилинної любові<br />
Хіба не знаєш ти сама?<br />
Тривога молодої крові, —<br />
А потім — і цього нема!<br />
І переборе хто розлуку.<br />
Краси нової бран новий,

Розчарування, втому, скуку,<br />
Мінливий цвіт бажань і мрій?<br />
Ні, не тобі в земній неволі<br />
Призначено, на глум і сміх,<br />
Зів'янути в тісному колі<br />
Рабою ревнощів сліпих,<br />
Між друзів кволих і нещирих,<br />
Між ворогів, надій і мрій,<br />
Згубивши час, і лік, і міру<br />
Роботі марній і нудній!<br />
За муром цим, під дзвонів клекіт,<br />
Не згасне юнь твоя жива;<br />
Завжди однаково далека<br />
Ти від людей і божества.<br />
Ні, не на це судило небо<br />
Тобі у цьому світі жить;<br />
Страждання інше жде на тебе<br />
І інших радощів блакить.<br />
Покинь свої старі бажання,<br />
Лиши нікчемній їх юрбі,<br />
Безодню гордого пізнання<br />
За це відкрию я тобі.<br />
Щоб слугувать тобі, покличу<br />
Я юрби духів неземних,<br />
Прислужниць юних, чарівничих<br />
До ніг я покладу твоїх.<br />
З зорі досвітньої для тебе<br />
Зірву корону золоту,<br />
Росою з квітів, що як небо,<br />
Я окроплю корону ту.<br />
Вечірнім променем рум'яним<br />
Твій стан, як стрічкою, пов'ю<br />
І ароматів океани<br />
Навколо тебе розіллю.<br />
Твої розвію я тривоги<br />
Музикою, що як зоря,<br />
Я возведу ясні чертоги<br />
Із бірюзи і янтаря.

На моря дно, що в тьмі вирує,<br />
Я опущусь, помчу за твердь,<br />
Я все земне тобі дарую,<br />
Люби мене]..<br />
XI<br />
І він ледь-ледь<br />
Торкнувсь гарячими вустами<br />
До губ тремтливих, і у тьмі<br />
З його знадливими словами<br />
Злились благання молоді.<br />
Могутній зір палив їй очі<br />
Страшним огнем. Крізь морок ночі<br />
Над нею владно він сіяв<br />
Огнем невиданих заграв...<br />
І поцілунок враз гріховний<br />
їй грудь, як блискавка, пропік —<br />
І ночі тишину безмовну<br />
Протяв жахливий болю крик...<br />
XII<br />
В той час обхідник опівнічний,<br />
Один у мороці німім,<br />
Обходив мури кроком звичним<br />
Під сяйвом місяця блідим.<br />
Пливли на небі дальні хмари<br />
У голубому царстві снів.<br />
І біля келії Тамари<br />
Він тихий крок свій зупинив.<br />
Там, за вікном, і крик і стогін<br />
На мить прорвали тишину, —<br />
Він руку зняв, мов для тривоги,<br />
Над дошкою із чавуну.<br />
Крізь келії тісної шиби<br />
Чернець, недремний вартовий,<br />
Почув і поцілунки ніби,<br />
І ніби зойк якийсь тяжкий!<br />
І серце сторожа старого

Гріховний сумнів полонив.<br />
І знову тиша, знов мовчання<br />
Навкруг. Лиш чути здалеки<br />
Густого листя трепетання<br />
Та плескіт бистрої ріки.<br />
І в тишині канон святого<br />
Спішить обхідник прочитать,<br />
Щоб чарування духа злого<br />
І грішні думи відігнать.<br />
Хрестом він хоче заспокоїть<br />
Схвильовану раптово грудь,<br />
І в тьму тривожною ходою<br />
Продовжує знайому путь.<br />
XIII<br />
Як пері в сні, вона була<br />
В гробу під білим покривалом,<br />
Що ніби млою облягало<br />
Печальний сніг її чола.<br />
Закрила вії смерть востаннє...<br />
Та хто б, о небо, не сказав,<br />
Що зір під ними не чекав<br />
На дотик губ чи світло раннє?<br />
Але даремно заливав<br />
їх промінь золотом заграв,<br />
І марно з невимовним жалем<br />
їх рідні губи цілували.<br />
Ні... Смерті грізної печать<br />
Ніщо не в силі вже зірвать!<br />
XIV<br />
Ніколи ще, у жодні свята,<br />
Вбрання Тамари не було<br />
Таке розкішне і багате,<br />
їй груди, руки і чоло<br />
Залляли квіти ароматом.<br />
Так обрядить її велів

Закон, узятий від батьків.<br />
Квітки її стискали руки,<br />
Мов із землею на розлуку.<br />
Ніщо в обличчі не було<br />
Ознакою кінця страшного<br />
Від шалу пристрасті п'янкого;<br />
В своїй красі її чоло<br />
І риси, ніжні й благородні,<br />
Як мармур мертвий і холодний,<br />
Позбавлений чуття й ума,<br />
Таємний, наче смерть сама.<br />
Усмішка дивна і несміла<br />
Застигла на її устах,<br />
Вона багато говорила<br />
І сум будила у серцях.<br />
У ній зневага і благання<br />
Душі, що відлітає в рай,<br />
Остання дума і останнє<br />
Землі покірливе "прощай".<br />
Була усмішка та примарна,<br />
Як промінь осені блідий,<br />
Останній промінь, відблиск марний<br />
Очей, погаслих назавжди.<br />
Так в час вечірньої утоми.<br />
Коли у морі золотому<br />
Лишає день багряну путь,<br />
І тіні падають в долини,<br />
Сніги Кавказу на хвилину<br />
Рум'яний відблиск бережуть,<br />
І сяють горді верховини.<br />
Але цей промінь неживий<br />
Ніде вже відблиску не має,<br />
І шлях нікому не осяє<br />
З вершини в кризі голубій!..<br />
XV<br />
Юрбою рідні і знайомі<br />
Готові вже в печальну путь.

Рвучи волосся й до утоми<br />
Б'ючи себе в старечу грудь,<br />
В останній раз Гудал рушає<br />
На білогривому коні, —<br />
І похід вирушив. Три дні<br />
І ночі путь їх бути має.<br />
Там між дідів старих кісток<br />
Спокійний жде її куток.<br />
Один із прадідів Гудала,<br />
Що люд і села грабував,<br />
Коли біда його спіткала<br />
І умирати час настав,<br />
Щоб дні гріховні замолити,<br />
На верховині скель з граніту<br />
Поставить церкву слово дав.<br />
І скоро між снігів Казбеку<br />
Підвівся одинокий храм,<br />
І кості лютого, абрека<br />
Знайшли навіки спокій там.<br />
І стала цвинтарем в ті дні<br />
Та скеля, де простори сині:<br />
Неначе там, у вишині,<br />
Тепліш по смерті в домовини<br />
Неначе там, де вітру спів,<br />
Ніхто вже сну не потривожить!..<br />
Та марно? Мертвий снить не може<br />
Про сум і радість давніх днів...<br />
XVI<br />
В ефіру синьому просторі<br />
Один із ангелів святих<br />
Летів на крилах золотих<br />
І душу грішну ніс між зорі<br />
В обіймах праведних своїх.<br />
Солодким словом сповідання<br />
її він болі відганяв,<br />
Сліди гріха, сліди страждання<br />
Сльозами з неї він змивав.

Здаля прозорі звуки раю<br />
Уже леліяли їм слух,<br />
Як враз їм путь перетинає<br />
З пекельної безодні дух.<br />
Він весь, як вихор темнокрилий,<br />
Як чорна блискавка сія,<br />
І гордовито, певний сили,<br />
Промовив він: "Вона моя!"<br />
На груди ангела припала,<br />
Ховаючи в молитві жах,<br />
Тамари грішної душа,<br />
їй долю зараз вирішали,<br />
Знов перед нею він стояв.<br />
Та, боже, хто б його пізнав?<br />
Яким огнем йому горіли<br />
Зіниці, грізно помутнілі!..<br />
Така там лють... І край їй де?..<br />
Смертельним холодом могили<br />
Обличчя віяло бліде.<br />
"Залиш її, примаро аду! —<br />
Небесний гість йому сказав, —<br />
Вже ти доволі сняткував;<br />
Тут не твоя панує влада.<br />
Суда жаданий час настав.<br />
Вже їй чужі земні тривоги,<br />
Як пута, що на ній були.<br />
Для неї дні важкі пройшли,<br />
Така безсмертна воля Бога!<br />
Давно на неї ми чекали,<br />
її душа була із тих,<br />
Життя яких, як блиск світання,<br />
В огні нестерпного стражддння,<br />
Бажань нездійснених земних.<br />
Рука творця їх струни ткала<br />
З проміння іншого, ніж всіх.<br />
Не для землі вони постали,<br />
Й земля постала не для них!

Ціною муки заплатила<br />
Вона за сумнівів одчай...<br />
Вона страждала і любила —<br />
Й відкрився для любові рай!"<br />
І ангел строгими очима<br />
На духа злобного зирнув,<br />
Змахнув крильми він золотими<br />
І в синім небі потонув.<br />
І Демон, мукою розп'ятий,<br />
Прокляв безумний порив свій,<br />
Щоб, як завжди, в світах блукати<br />
Самотньо й гордо, без відради,<br />
І без любові, й без надій.<br />
На схилі кам'янім гори,<br />
Край Койшаурської долини,<br />
Ще і до нашої пори<br />
Старі підносяться руїни.<br />
Про них страшні оповідання<br />
Дітей лякають уночі...<br />
Як привид, пам'ятник останній<br />
Про днів казкових далечінь<br />
Поміж гіллям дерев чорніє.<br />
Внизу розкиданий аул,<br />
Земля цвіте і зеленіє,<br />
І гомону далекий гул<br />
Доносить вітер. Каравани<br />
Пливуть у даль, де синь лунка,<br />
І, падаючи крізь тумани,<br />
Вирує піною ріка.<br />
Під грою сонця золотою<br />
Своєю вічною весною<br />
Радіє й тішиться земля,<br />
Мов безтурботливе маля.<br />
Та сумно в замку. Онімілий,<br />
Він одслужив чергу свою,<br />
Як дід, що пережив, похилий,<br />
І любих друзів, і сім'ю.

Як ніч настане, в прохолоді<br />
Незримі мешканці його<br />
Святкують радісно свободу,<br />
Дзижчать і бігають кругом.<br />
В кутку павук нечутно лине,<br />
Й пряде химерне павутиння;<br />
Зелених ящірок сім'я<br />
У сяйві на покрівлі грає,<br />
І обережлива змія<br />
Із тьми щілини виповзає<br />
На плити ґанку: то за мить<br />
Зів'ється в коло, то лежить<br />
При світлі смугою тонкою,<br />
Огнем лисніючи страшним,<br />
Як меч на полі бойовім.<br />
Вже зайвий мертвому герою!..<br />
Так дико скрізь. Ніде сліда<br />
Минулих днів: немов вода<br />
Так довго, довго їх змивала.<br />
І вже ніщо, ніщо кругом<br />
Не нагадає про Гудала<br />
І про любов дочки його!<br />
Лиш церква на стрімкій вершині,<br />
Де сплять вони у тишині,<br />
Про дні минулі, давні дні<br />
Між хмар нагадує й донині.<br />
Біля старих її воріт<br />
На варті чорною юрбою<br />
Стоять граніти, вітру літ<br />
їм не дає в снігах спокою,<br />
І, замість броні бойової,<br />
Покрив їм груди вічний лід.<br />
Обвали виснуть, як загроза,<br />
В снігів холодному цвіту,<br />
Мов водоспади, що морозом<br />
їх закувало на льоту.<br />
І хуга там дозором бродить,<br />
Здуває пил із стін старих,

То пісні довгої заводить,<br />
То в тьмі гукає вартових;<br />
Почувши в далині туманній<br />
Про давній храм в тій стороні,<br />
Зі сходу хмари лиш одні<br />
Спішать на прощу караваном.<br />
Та над мерців холодним сном<br />
Ніхто не плаче вже давно,<br />
їх стереже Казбек незмінно<br />
В своїй одежі сніговій,<br />
І вічним гомоном людина<br />
їх не стривожить супокій.<br />
1841