Давня казка
Давня казка
Може б, хто послухав казки?<br /> Ось послухайте, панове!<br /> Тільки вибачте ласкаво,<br /> Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,<br /> За новинками впадати?<br /> Може, часом не завадить<br /> І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти<br /> Щось таке цілком новеє,<br /> Щоб ніхто з нас не відмовив:<br /> "Ет, вже ми чували сеє!"
Тож, коли хто з вас цікавий,<br /> Сядь і слухай давню казку,<br /> А мені коли не лаврів,<br /> То хоч бубликів дай в'язку.
І
Десь, колись, в якійсь країні,<br /> Де захочете, там буде,<br /> Бо у казці, та ще в віршах,<br /> Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні<br /> Проживав поет нещасний,<br /> Тільки мав талан до віршів,<br /> Не позичений, а власний.
На обличчі у поета<br /> Не цвіла урода гожа,<br /> Хоч не був він теж поганий, —<br /> От собі — людина божа!
Той співець — та що робити!<br /> Видно, правди не сховати,<br /> Що не був співцем поет наш,<br /> Бо зовсім не вмів співати.
Та була у нього пісня<br /> І дзвінкою, і гучною,<br /> Бо розходилась по світу<br /> Стоголосою луною.
І не був поет самотнім:<br /> До його малої хати<br /> Раз у раз ходила молодь<br /> Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало<br /> То розвагу, то пораду;<br /> Слухачі співцю за теє<br /> Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,<br /> Він зо всього був догодний.<br /> Досить з нього, що не був він<br /> Ні голодний, ні холодний.
Як навесні шум зелений<br /> Оживляв сумну діброву,<br /> То щодня поет приходив<br /> До діброви на розмову.
Так одного разу ранком<br /> Наш поет лежав у гаю,<br /> Чи він слухав шум діброви,<br /> Чи пісні складав, — не знаю!
Тільки чує — гомін, гуки,<br /> Десь мисливські сурми грають,<br /> Чутно разом, як собачі<br /> Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,<br /> Гомін ближче все лунає,<br /> З-за кущів юрба мисливська<br /> На долинку вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш<br /> На самісінькій стежині.<br /> "Гей! — кричить він, — обережно!<br /> Віку збавите людині!"
Ще, на щастя, не за звіром<br /> Гналася юрба, — спинилась,<br /> А то б, може, на поета<br /> Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,<br /> Та лихий такий, крий боже!<br /> "Бачте, — крикнув, — що за птиця!<br /> Чи не встав би ти, небоже?"
"Не біда, — поет відмовив, —<br /> Як ти й сам з дороги звернеш,<br /> Бо як рими повтікають,<br /> Ти мені їх не завернеш!"
"Се ще также полювання! —<br /> Мовить лицар з гучним сміхом.-<br /> Слухай, ти, втікай лиш краще.<br /> Бо пізнаєшся ти з лихом!"
"Ей, я лиха не боюся,<br /> З ним ночую, з ним і днюю;<br /> Ти втікай, бо я, мосьпане,<br /> На таких, як ти, полюю!
В мене рими — соколята,<br /> Як злетять до мене з неба,<br /> То вони мені вполюють,<br /> Вже кого мені там треба!"
"Та який ти з біса мудрий! —<br /> Мовить лицар. — Ще ні разу<br /> Я таких, як ти, не бачив.<br /> Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,<br /> Хто кого скорій вполює.<br /> Хлопці! геть його з дороги!<br /> Хай так дуже не мудрує!"
"От спасибі за послугу! —<br /> Мовить наш поет. — Несіте.<br /> Та візьміть листки з піснями,<br /> Он в траві лежать, візьміте".
"Він, напевне, божевільний! —<br /> Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!<br /> Хай він знає нашу добрість —<br /> Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,<br /> Хай-но їхатиму з гаю,<br /> Я ще дам тобі гостинця,<br /> А тепер часу не маю".
"Не на тебе ждать я буду, —<br /> Так поет відповідає, —<br /> Хто ж кому подасть гостинця,<br /> Ще того ніхто не знає".
Лицар вже на те нічого<br /> Не відмовив, геть подався;<br /> Знову юрба загукала,<br /> І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю,<br /> Полювали цілу днину,<br /> Та коли б же вполювали<br /> Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало<br /> На вечірньому упрузі,<br /> Стихли сурми, гомін, крики,<br /> Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий<br /> Весь підбився, утомився,<br /> Дехто ще зоставсь у гаю,<br /> Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту,<br /> Їде лицар в самотині.<br /> Зирк! — поет лежить, як перше,<br /> На самісінькій стежині.
"Ах, гостинця ти чекаєш! —<br /> Мовив лицар і лапнувся<br /> По кишенях. — Ой небоже,<br /> Вдома гроші я забувся!"
Усміхнувсь поет на теє:<br /> "Не турбуйсь за мене, пане,<br /> Маю я багатства стільки,<br /> Що його й на тебе стане!"
Спалахнув від гніву лицар,<br /> Був він гордий та завзятий,<br /> Але ж тільки на упертість<br /> Та на гордощі багатий.
"Годі жартів! — крикнув згорда.<br /> Бо задам тобі я гарту!"<br /> А поет йому: "Та й сам я<br /> Не люблю з панами жарту...
Бачиш ти — оця діброва,<br /> Поле, небо,синє море —<br /> То моє багатство-панство<br /> І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві<br /> Я щасливий завжди й вільний".<br /> Тут покликнув лицар: "Боже!<br /> Чоловік сей божевільний!"
"Може буть, — поет відмовив, —<br /> Певне, всі ми в божій волі.<br /> Та я справді маю щастя,<br /> І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі<br /> Вільні думи-чарівниці,<br /> Що для них нема на світі<br /> Ні застави, ні границі.
Все, чого душа запрагне,<br /> Я створю в одну хвилину,<br /> В таємні світи надхмарні<br /> Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю,<br /> Мов той вітер дзвінкий в полі;<br /> Сам я вільний і ніколи<br /> Не зламав чужої волі!"
Засміявсь на теє лицар:<br /> "Давню байку правиш, друже?<br /> Я ж тобі скажу на теє:<br /> Ти щасливий, та не дуже.
Я б віддав отой химерний<br /> Твій таємний світ надхмарний<br /> За наземне справжнє графство,<br /> За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство<br /> І непевнії країни<br /> За єдиний поцілунок<br /> Від коханої дівчини..."
Щось поет хотів відмовить<br /> На недбалу горду мову,<br /> Та вже сонечко червоне<br /> Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,<br /> Що з роботи поверталась,<br /> І побачила поета,<br /> З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,<br /> І на відповідь гуртові<br /> Він заграв, і до музики<br /> Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,<br /> Зачаровані стояли,<br /> А найбільше у дівчаток<br /> Очі втіхою палали.
Довго й лицар слухав пісню,<br /> Далі мовив на відході:<br /> "Що за дивна сила слова!<br /> Ворожбит якийсь, та й годі!"
II
Літнім вечором пізненько<br /> Сам поет сидів в хатині,<br /> Так од ранку цілу днину<br /> Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,<br /> Слухав співів, що лунали<br /> Скрізь по полю і до нього<br /> У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко<br /> Налетіла літня нічка;<br /> Дерева шуміли з вітром,<br /> Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині<br /> Прислухавсь до того шуму,<br /> Погляд в темряву втопивши,<br /> Він таємну думав думу.
Тільки чує — хтось під'їхав<br /> На коні до його хати<br /> І спинився, потім зброя<br /> Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце<br /> Хтось помалу підступає.<br /> Тут поет не втерпів: "Хто там? —<br /> Невідомого питає.-
Якщо злодій, то запевне<br /> Помиливсь ти, любий друже!"<br /> "Ні, се я, — озвався голос, —<br /> Маю справу, пильну дуже..."
"Хто ж се "я"?" — поет питає.<br /> "Я, Бертольдо, лицар з гаю".<br /> Тут поет пізнав той голос:<br /> "А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,<br /> Хоч у мене трошки темно,<br /> Бо коли я сам у хаті,<br /> Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже".<br /> І добув вогню з кресала.<br /> Перед ним лицарська постать<br /> Владаря Бертольда стала.
"Добрий вечір!" — "Добрий вечір"<br /> Став тут лицар і — ні слова.<br /> Щось ніяк не починалась<br /> Тая пильная розмова.
"Де ж твоя, мій гостю, справа?" —<br /> Далі вже поет озвався.<br /> Лицар стиха одмовляє:<br /> "Я, мій друже, закохався..."
Тут поет йому говорить:<br /> "Що ж на се тобі пораджу?<br /> А проте доказуй далі,<br /> Може, чим тебе розважу".
"Закохався я і гину, —<br /> Каже лицар, — вдень і вночі<br /> Бачу я перед собою<br /> Ясні оченьки дівочі".
"Що ж? — поет на те говорить. —<br /> То за ручку та й до шлюбу!"<br /> "Ох! — зітхає лицар. — Візьме<br /> Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни<br /> Кожен вечір я приходжу,<br /> І в журбі тяжкій, в зітханнях<br /> Цілу нічку я проводжу.
На мою журбу й зітхання<br /> Я відповіді не маю,<br /> Чим я маю привернути<br /> Серце милої, — не знаю!
Може б, краще їй припали<br /> До сподоби серенади?.."<br /> Тут поет на те: "Запевне,<br /> Треба пташечці принади!"
"Голос маю, — каже лицар, —<br /> Та не тямлю віршування..."<br /> "Певна річ, — поет говорить, —<br /> То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври<br /> Хто б схотів, то й був багатий,<br /> Ні, — химерний, норовистий<br /> Кінь поезії крилатий!"
"Правду кажеш, — мовив лицар, —<br /> Але ж я тебе благаю,<br /> Щоб поміг мені в сій справі.<br /> Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим<br /> Чарував усю громаду, —<br /> Тільки ти один тепера<br /> Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,<br /> Дам тобі я в надгороду".<br /> "Ну, на се, — поет відмовив, —<br /> Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати<br /> Для приятеля пораду.<br /> Ось пожди лиш трохи, зараз<br /> Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба<br /> Ймення й вроду панни знати".<br /> "їй наймення Ізідора,<br /> А вродлива!.. не сказати!.."
Більш поет вже не питався,<br /> Сів, задумавсь на хвилину,<br /> Записав щось на папері,<br /> Зняв з кілочка мандолину,
Показав слова Бертольду,<br /> Мандолину дав у руки<br /> Та написанії вірші<br /> І промовив для науки:
"Ти, співаючи, на струнах<br /> Маєш так перебирати:<br /> Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...<br /> Далі можеш сам добрати".
"От спасибі!" — крикнув лицар.<br /> Ще ж поет не відозвався,<br /> А вже лицар був надворі.<br /> На коня! і геть погнався.
І погнався лицар хутко<br /> Через доли, через гори,<br /> І спинився під віконцем<br /> У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем<br /> Мандоліна залунала,<br /> Із потоку гуків чулих<br /> Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто<br /> Золотії світять зорі,<br /> Та не може дорівнятись<br /> Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти<br /> Сяють, ясні та прозорі,<br /> Та не може дорівнятись<br /> Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних<br /> Є багато в синім морі,<br /> Та не може дорівнятись<br /> Ні одна з них Ізідорі".
Отже, ледве серенада<br /> Залунала у просторі,<br /> Вийшла з хати Ізідора<br /> Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом<br /> Любі гуки мандоліни,<br /> До Бертольда полетіла<br /> Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора<br /> Зникла хутко, наче мрія,<br /> Та зосталася в Бертольда<br /> Квітка з рожі і — надія!
III
Боже, боже! що то може<br /> Наробити серенада!..<br /> Зникла в серденьку в Бертольда<br /> Темна туга і досада.
Усміх донни Ізідори<br /> Був дедалі все ясніше,<br /> І щораз вона ставала<br /> До Бертольда прихильніше.
Далі перстень Ізідорин<br /> На руці у нього сяє,<br /> Нареченою своєю<br /> Він кохану називає.
Як же бучно, як же втішно<br /> Всім гулялось на весіллі!<br /> Танцювали, попивали<br /> Від неділі до неділі.
Всіх приймали, всіх вітали,<br /> Всім уміли догодити,<br /> Тільки нашого поета<br /> Пан забувся запросити.
Звісно, клопоту багато<br /> Завжди пану молодому, —<br /> Хто ж би міг ще пам'ятати<br /> Про якогось там сірому?
Час летів, немов на крилах,<br /> І, мов сон, життя минало.<br /> Та незчувсь Бертольд, як лихо<br /> Несподівано настало.
Забажалось королеві<br /> Звоювать чужеє царство,<br /> Розіслав він скрізь герольдів<br /> На війну скликать лицарство.
І якраз серед бенкету<br /> В замку нашого Бертольда<br /> Залунала гучна сурма<br /> Королівського герольда.
Прощавай, дружина люба,<br /> Всі розкоші, всі вигоди!<br /> Все те треба проміняти<br /> На далекії походи.
Залишить Бертольдо мусив<br /> Молодую Ізідору,<br /> У неділю вранці-рано<br /> Вже він вирушив із двору.
Подалося геть за море<br /> Все одважнеє лицарство;<br /> Там за морем десь лежало<br /> Бусурменське господарство.
І пішло одважне військо<br /> Через нетрі та пустині;<br /> Не один вояк смутився<br /> По своїй рідній країні.
Та коли вже надто тяжко<br /> Туга серце обгортала,<br /> То співці співали пісню,<br /> Пісня тугу розважала:
"Не журись, коли недоля<br /> В край чужий тебе закине!<br /> Рідний край у тебе в серці,<br /> Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть<br /> Сії сльози й тяжка мука:<br /> Рідний край щиріш любити<br /> Научає нас розлука".
Так вони співали, йдучи<br /> Через дикії пустині,<br /> Додавав той спів розваги<br /> Не одній смутній людині.
Попереду всього війська<br /> Три старшії виступали:<br /> Карлос, Гвідо і Бертольдо;<br /> За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врешті бачать —<br /> Три дороги розійшлися,<br /> Розлучились три найстарші,<br /> Кожний різно подалися...
Карлос вибрав шлях направо,<br /> Гвідо вибрав шлях наліво,<br /> А Бертольд подався просто.<br /> "Дай же, боже, нам!" — "Щасливо!"
І Бертольдові спочатку<br /> Справді щастя панувало,<br /> Довелося звоювати<br /> Городів чужих чимало.
От вже він на стольне місто<br /> Погляда одважним оком,<br /> Але тут-то саме щастя<br /> Обернулось іншим боком.
Чи то врешті у Бертольда<br /> Притомилося лицарство,<br /> Чи то владар бусурменський<br /> Міцно так тримавсь за царство, —
Тільки твердо так трималось<br /> Місто гордеє, уперте,<br /> Раз одбилось, потім вдруге,<br /> Потім втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:<br /> Край чужий, ворожі люде,<br /> Голод, злидні, військо гине...<br /> Що то буде, що то буде?!.
Місяць, другий вже ведеться<br /> Тая прикрая облога.<br /> Серед війська почалися<br /> Нарікання і тривога.
Приступили до Бертольда<br /> Вояки й гукають грізно:<br /> "Гей, виводь ти нас ізвідси!<br /> Геть веди, поки не пізно!
Нащо ти сюди на згубу<br /> Підманив нас за собою?<br /> Чи ти хочеш, щоб усі ми<br /> Наложили головою?
Осоружне нам се місто!<br /> Хай їй цур, такій облозі!<br /> Хай їй цур, самій тій славі!<br /> Хай їй цур, тій перемозі!.."
Хтів Бертольд розумним словом<br /> Люте військо вгамувати,<br /> Та воно дедалі гірше<br /> Почало репетувати.
Далі кинулись до зброї...<br /> Бог зна, чим би то скінчилось...<br /> Але тут хтось крикнув: "Стійте!" —<br /> Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська<br /> Військові співці славутні,<br /> Всі вони були при зброї,<br /> А в руках тримали лютні.
З них один промовив: "Браття!<br /> Часу маєте доволі,<br /> Щоб Бертольда покарати,<br /> Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі<br /> Скілька слів до вас сказати,<br /> Та співцям співати личить,<br /> Отже, ми почнем співати".
Тут один із них тихенько<br /> Струни срібнії торкає,<br /> Усміхається лукаво<br /> І такої починає:
"Був собі одважний лицар,<br /> Нам його згадать до речі,<br /> Він робив походи довгі —<br /> Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим<br /> Руйнував ворожі міста...<br /> Чули ви його розповідь:<br /> "Я один, а їх аж триста!"
Ну, та сей одважний лицар<br /> Якось вибрався до бою.<br /> І вернув живий,здоровий:<br /> Талісман він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей<br /> Кожен з вас тут знать готовий,<br /> Се буде речення мудре:<br /> "Утікай, поки здоровий!"
"Утікай, поки здоровий!" —<br /> Всі співці тут заспівали;<br /> Вояки стояли тихо,<br /> Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,<br /> І гукнуло військо хором:<br /> "Ми готові йти до бою!<br /> Краще смерть, ніж вічний сором!"
І метнулися у напад<br /> Так запекло, так завзято,<br /> Що не встигла й ніч настати,<br /> Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полоні<br /> Бусурменський. Перемога!<br /> От тепер уже одкрита<br /> Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо<br /> Всіх співців казав зібрати<br /> І, коли вони зібрались,<br /> Привселюдно став казати:
"Ви, співці славутні наші,<br /> Ви, красо всього народу!<br /> Ви нам честь відрятували,<br /> Вам ми винні надгороду!"
Та співці відповідали:<br /> "Ні, не нам, ласкавий пане,<br /> Той, хто сих пісень навчив нас,<br /> Надгороду хай дістане".
"Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. —<br /> Що ж він криється між вами?" —<br /> "Він не тут, — співці говорять, —<br /> На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями<br /> Звеселять рідну країну,<br /> Там він має розважати<br /> Не одну сумну родину".
"Знаю я сього поета<br /> І його величну душу,<br /> І тепер йому по-царськи<br /> Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам бог щасливо<br /> Повернутися додому,<br /> Срібла, золота насиплю<br /> Я співцеві дорогому!.."
IV
Кажуть, весь поміст у пеклі<br /> З добрих замірів зложився!<br /> Для пекельного помосту<br /> І Бертольдо потрудився...
Вже давно Бертольд вернувся<br /> Із далекої чужини,<br /> Знов зажив життям веселим<br /> Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку<br /> Почалося вічне свято, —<br /> О, тепер було у нього<br /> Срібла, золота багато!
Окрім того, що набрав він<br /> На війні всього без ліку,<br /> Ще король йому в подяку<br /> Надгороду дав велику.
Сила статків та маєтків!<br /> Вже Бертольдо граф заможний!<br /> Він живе в свойому графстві,<br /> Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він,<br /> Вся була йому віддана,<br /> Люд увесь в тім краю мусив<br /> Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя<br /> Справді був Бертольдо гідний:<br /> Правий суд чинив у панстві,<br /> До підданих був лагідний.
Але то було не довго,<br /> Він дедалі в смак ввіходив<br /> І потроху в себе в графстві<br /> Інші звичаї заводив.
Що ж, напитки, та наїдки,<br /> Та убрання прехороші,<br /> Та забави, та турніри,<br /> А на все ж то треба гроші!
Та й по всіх далеких війнах<br /> Граф привчився до грабунку,<br /> А тепер в своїй країні<br /> Він шукав у тім рятунку.
Почалися нескінченні<br /> Мита, панщина, податки,<br /> Граф поставив по дорогах<br /> Скрізь застави та рогатки.
Трудно навіть розказати,<br /> Що за лихо стало в краю, —<br /> Люди мучились, як в пеклі,<br /> Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку, —<br /> У ярмі стогнали люде,<br /> І здавалось, що довіку<br /> Все така неволя буде.
Розливався людський стогін<br /> Всюди хвилею сумною,<br /> І в серденьку у поета<br /> Озивався він луною...
Ось одного разу чує<br /> Граф лихі, тривожні вісті:<br /> Донесла йому сторожа,<br /> Що не все спокійно в місті;
Що співці тю місті ходять<br /> І піснями люд морочать,<br /> Все про рівність і про волю<br /> У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають,<br /> Та ніщо не помагає, —<br /> Їх пісні ідуть по людях,<br /> Всяк пісні ті переймає.
"Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!<br /> Я візьму співців тих в руки!"<br /> Раптом чує — десь близенько<br /> Залунали пісні гуки:
"В мужика землянка вогка,<br /> В пана хата на помості;<br /> Що ж, недарма люди кажуть,<br /> Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,<br /> В пані рученька тендітна;<br /> Що ж, недарма люди кажуть,<br /> Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали,<br /> Чи ті кості білі всюди,<br /> Чи блакитна кров поллється,<br /> Як пробити пану груди?"
"Що се, що? — кричить Бертольдо.<br /> Гей, ловіть співця, в'яжіте!<br /> У тюрму його, в кайдани!<br /> Та скоріш, скоріш біжіте!"
Коли се з-за мурів замку<br /> Обізвався голос долі:<br /> "Гей, біжіте, панські слуги,<br /> Та спіймайте вітра в полі!
Не турбуйся ти даремне,<br /> Все одно, вельможний пане,<br /> Вловиш нас сьогодні десять,<br /> Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо,<br /> Маєм свого отамана,<br /> Він у нас одважний лицар,<br /> Врешті, він знайомий пана..."
Мов крізь землю провалився<br /> Той співець, утік од лиха.<br /> А Бертольд сидів і думав,<br /> Далі так промовив стиха:
"Маєм свого отамана! —<br /> Ось де корінь цілій справі!<br /> Ну, та я тепера хутко<br /> Положу кінець забаві!"
Тут він двох щонайвірніших<br /> Слуг до себе прикликає<br /> І до нашого поета<br /> У хатину посилає:
"Ви скажіть йому від мене,<br /> Що я досі пам'ятаю,<br /> Як пісні його втішали<br /> Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю<br /> Дать йому за них заплату:<br /> Я поетові дарую<br /> В себе в замку гарну хату.
Я його талан співацький<br /> Так високо поважаю,<br /> Що співцем своїм придворним<br /> Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене<br /> Буде жити в шані, в славі,<br /> Тільки, звісно, хай забуде<br /> Різні вигадки лукаві".
Слуги зараз подалися<br /> До убогої оселі,<br /> Принесли вони поету<br /> Ті запросини веселі.
Усміхаючись, він слухав<br /> Те запрошення знаднеє,<br /> А коли вони скінчили,<br /> Так промовив їм на сеє:
"Ви скажіте свому пану,<br /> Що заплати не бажаю,<br /> Бо коли я що дарую,<br /> То назад не одбираю.
Хай він сам те пригадає,<br /> Що то ж я йому дав злото,<br /> Хоч тепер об тім жалкую,<br /> Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу<br /> Слави з рук його приймати,<br /> Бо лихую тільки славу<br /> Тії руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврів, —<br /> З ними щастя не здобуду.<br /> Як я ними увінчаюсь,<br /> То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки<br /> Не літають вільно в світі,<br /> А заплутались навіки<br /> В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває<br /> Про страшні народні рани,<br /> Щоб собі на вільні руки<br /> Золоті надіть кайдани!
Тож підіте і скажіте,<br /> Що поки я буду жити,<br /> Не подумаю довіку<br /> Зброї чесної зложити!"
З тим вернулись вірні слуги<br /> До Бертольда і сказали:<br /> "Так і так поет відмовив,<br /> Ми даремне намовляли..."
Аж скипів Бертольд, почувши<br /> Гордовитую відмову,<br /> До поета посилає<br /> Посланців тих самих знову:
"Ви скажіть сьому зухвальцю,<br /> Що тепер настав день суду,<br /> Що терпів його я довго,<br /> Але більш терпіть не буду.
Коли він складання віршів<br /> Бунтівничих не покине,<br /> То в тюрму його закину,<br /> Там він, клятий, і загине!"
Знову слуги подалися<br /> До убогої хатини<br /> І, підходячи,почули<br /> Тихий бренькіт мандоліни.
У вікно зирнули слуги,<br /> Бачать: зібрана громада,,<br /> Всі стоять навколо ліжка,<br /> Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці,<br /> Третій день лежить в недузі,<br /> Слухачі навколо нього<br /> Посхиляли чола в тузі.
А поет усе то грає,<br /> То щось пише на папері<br /> Й роздає писання людям, —<br /> Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати,<br /> І поет один зостався,<br /> Подививсь на слуг спокійно,<br /> Гордовито привітався.
Всі Бертольдові погрози<br /> Слухав мовчки, усміхався.<br /> А коли скінчили слуги,<br /> Так до них він обізвався:
"Ви скажіть свойому пану,<br /> Що готовий я в дорогу,<br /> Тільки хай велить прислати<br /> Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві<br /> Я не можу встать з постелі,<br /> Вам нести мене прийдеться<br /> Аж до нової оселі.
Та й в темниці буду вільний, —<br /> Маю думи-чарівниці,<br /> Що для них нема на світі<br /> Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова<br /> Не затримає темниця,<br /> Полетить воно по світі,<br /> Наче тая вільна птиця.
З словом зіллються в темниці<br /> Гіркий жаль і тяжка туга,<br /> І тоді потрійна стане<br /> І страшна його потуга.
І поет від свого люду<br /> Не почує слів догани<br /> В день сумний, коли на нього<br /> Накладатимуть кайдани!"
Так довіку у темниці<br /> Довелось поету жити,<br /> За тюремний спів він мусив<br /> Головою наложити.
Та зосталися на світі<br /> Молоді його нащадки,<br /> Що взяли собі у спадок<br /> Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю,<br /> І Бертольда вбили люде,<br /> Та й гадали, що в країні<br /> Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду<br /> Молодий його нащадок,<br /> І пиху його, й маєтки<br /> Він забрав собі у спадок.
І тепер нащадки графські<br /> Тюрми міцнії будують,<br /> А поетові нащадки<br /> Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного<br /> Виступає слово праве —<br /> Ох, страшне оте змагання,<br /> Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться<br /> Того діла й того слова,<br /> То скінчиться давня казка,<br /> А настане правда нова.
1893, 12/ХІ