Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися — всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав: — Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи. Його почали розважати: — Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться. Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами: — Нащо вони ото так кажуть? — Так, сину, годиться казати, коли далека розлука. Я того не забув і колись упалив таке. Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати. — Куди це ти летиш спозаранку? — кажуть мені мама.— Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш. А я на порозі: — Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...