Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості. — Я не люблю тебе, — сказала дівчина, дивлячись у небо. — Ти брехав мені… — Я не брехав тобі… — Ти не любив мене. Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними. — Я люблю тебе. — Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. — Я люблю тебе… — Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім. — Дурниці! — раптом загарячився він. — Коли я став байдужим тобі, то… Вона метнула на нього дві сині блискавки. — Чому ти весь час дивишся в землю? Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву. — Це не має значення, куди я дивлюся. — Ти ніколи не дивився мені в очі. Ти завжди був жадібним і нетерплячим, — розстрілювала вона його сумніви. — Ти не хотів бути щасливим зі мною, ти просто хотів ощасливити мене. Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. — Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, — сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулася геть. — Почекай! — Він рушив за нею. Тягуче закашлявся грім, і об листя запорощали великі, мов боруб'яхи, краплі. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися захекані і мокрі, щасливі, що знайшли таку густу крону. — Дивися, підкова, — вигукнув хлопець. Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися їхні очі, потім руки і губи. — Підкову знаходять на щастя, — прошелестіли її вуста. Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.