Чи серед вулиць гомінливих,<br />
Чи в людний увійшовши храм,<br />
Чи в колі юнаків гульливих,—<br />
Я віддаюсь моїм думкам.

Я говорю: кінець незримий<br />
Чатує кожного із нас,<br />
І під німе склепіння всі ми<br />
Зійдемо в визначений час.

Чи де побачу дуб могутній,<br />
Я мислю: патріарх лісів<br />
Переживе мій вік забутній,<br />
Як пережив і вік батьків.

Чи з немовляти утішаюсь,<br />
Уже я думаю: рости!<br />
Тобі я місцем поступаюсь:<br />
Мені вже тліть, тобі цвісти,

І так щохвилі й щогодини,<br />
У думу вдавшися одну,<br />
Я вгадую: коли прилине<br />
Той день, що ляжу я в труну?

І де умру я: на чужині?<br />
У битві, у морських валах?<br />
Чи недалеко у долині<br />
Сховають мій холодний прах?

І хоч однаково, де тліти,—<br />
Але хотілось би мені<br />
Сном віковічним опочити<br />
У рідній, милій стороні.

І там, де намогильні сходи,<br />
Хай молоде життя кипить<br />
І цвіт байдужої природи<br />
Красою вічною блищить!