Брати мої! Живете ви убого<br />
в батьківській хаті, бідній та низькій,<br />
із матір'ю, що за життя гіркого<br />
здоровля втратила і свій спокій.

Зжилися ви з бідою і не ждете<br />
ніякої полекші від судьби;<br />
щороку на малі загони йдете,<br />
усе в обіймах смутку і журби.

А я пішов у світ ще за дитини,<br />
мов вигнанець, з родинного гнізда,<br />
убогий син убогої родини,<br />
що мав кудись іти, не знать куда.

Опущений, безпомічний хлопчина,<br />
у молодім віку чого я не зазнав!<br />
Пройшла життя найкраща вже частина —<br />
і ось нічого я не доконав.

Ані для вас, ні для мого народу,<br />
ані для себе, сина бідака;<br />
вже трийцять кілька літ пройшло від роду,<br />
а у житті моїм все доля мужика.

І рад би я, мої брати, злетіти<br />
наново до колишнього гнізда;<br />
згадали б ми, як ми були ще діти,<br />
як не лякало нас життя й біда.

І се життя, що ще мені осталось,<br />
я обернув би на пожиток вам —<br />
нехай би вам ще сонце усміхалось,<br />
нехай би мати ще співала вам.

Прожив би з вами вік, як предки наші,<br />
що в могилках затоптаних, сумних,<br />
і в старості, немов листок зів'явши,<br />
спочив би тихо й радо коло них.

23.1. 1901