Блуд і зрада
Блуд і зрада
АНАТОЛІЙ РЕЗНІК<br /> БЛУД І ЗРАДА<br /> (ПОЕМА)
ЧАСТИНА ПЕРША
ІВАН МАЗЕПА
Іван Степанович не спав<br /> У цю коротку літню ніч,<br /> Бо завтра мав<br /> В бою зійтися віч-на-віч<br /> З Петром кривавим,<br /> Який тримав<br /> Російської імперії кермо<br /> І хижо грабував<br /> Усе, що де було<br /> Хоч трохи не прикрите.<br /> Він думав,<br /> Як народу далі жити,<br /> І згадував<br /> Історію його біди,<br /> Коли діди<br /> На Запоріжжі збудували Січ,<br /> Куди ховалися в криваву ніч<br /> Її сини,<br /> Які вже не могли<br /> Проти тирана встати,<br /> Щоби державу збудувати.<br /> Всю землю України<br /> Вкрила сарана,<br /> Яка прийшла із Польщі<br /> Схильної до чванства<br /> І блудом того панства<br /> Всю душу України оповила,<br /> Руйнуючи дідів могили,<br /> Не тільки землі грабували,<br /> — Як п'явки ссали<br /> Тієї нації великий дух.<br /> Коли ж стихійний рух<br /> Котив степами України<br /> Шукаючи якоїсь зміни,<br /> Щоб хоч ковток вдихнути<br /> Святого волі почуття,<br /> Тоді ця польська знать уся<br /> На цій стихії руки гріла,<br /> І користуючись вже тим,<br /> Що ситуація ще не назріла,<br /> Щоб об'єднати України дух<br /> У нації великої той рух<br /> За звільнення свого народу,<br /> — На історичному такому смітнику,<br /> Родила погань отаку,<br /> Яке себе назвало<br /> "Богданом",<br /> Хоч назву мало<br /> Зіновіє Хмельницький.<br /> Він поляк чистої води,<br /> Його батьки прийшли сюди<br /> Сердешну Україну грабувати,<br /> Вони зуміли збудувати<br /> Маєтності великі<br /> На пограбованій землі.<br /> Хмельницькі ж всі<br /> Багатства ці свої кріпили<br /> Могутністю своєї Польщі жили.<br /> Зіновій той у молоді роки<br /> У війську польськім<br /> Вже ходив туди,<br /> Де ті Молдавії степи<br /> Ще вільними були.<br /> Грабуючи і цей народ,<br /> Старий Хмельницький там загинув,<br /> А молодий<br /> З гадюкою в душі полинув<br /> На землі Київські, в степи,<br /> Які грабовані Хмельницькими були<br /> У нашого народу.<br /> Мерзенний поляк вже вважав,<br /> Що він земель чужих набрав<br /> І значно більше забажав,<br /> Ніж мав.<br /> Тоді він вимагав<br /> У свого короля тодішньої ще Польщі,<br /> Щоб він для нього дав<br /> Ще більше тих земель<br /> Разом із власністю і наймитами.<br /> І зав'язалася борня між хижаками<br /> За землі наші із тобою,<br /> Шматуючи їх між собою,<br /> Як ті шакали,<br /> Чуже добро під себе загортали.<br /> Щоб більше свого короля за це вкусити,<br /> Хмельницький підло вже почав хитрити:<br /> Він знав,<br /> Що наш народ бажав<br /> Звільнитись від тирана,<br /> Його душевна рана<br /> Боліла вже віками.<br /> І кинув клич перед полками<br /> На Січі Запорізькій,<br /> Що піде він разом із козаками<br /> На бій за їхню волю<br /> Звільняти землі українські.<br /> І тут перехрестив себе в Богдана,<br /> Під маску цю сховав лице тирана,<br /> Направити він захотів<br /> Всю силу козаків<br /> Для завоювань багатств.<br /> Обманом цим укравши булаву,<br /> У Запорізькому степу<br /> Він силою святого почуття<br /> Козацтва України,<br /> Приніс руїни<br /> Державного здобутку.<br /> Та ще для більшого свого прибутку<br /> Французам він продав<br /> Ще кілька тисяч козаків,<br /> Що гинули в чужих країнах,<br /> А інших всіх повів<br /> На Берестечок під удар<br /> Чужих полків,<br /> Задумавши таку аферу,<br /> Що коли бій програє,<br /> То добре він Росію налякає<br /> — Складе таку угоду,<br /> Якою дасть він згоду<br /> Полякам землі всі віддати.<br /> — Тоді він змусить Русь прийняти<br /> Важливе рішення для нього,<br /> Щоб Україну всю забрати<br /> — Його ж лишити, грабувати,<br /> Гетьманських знов набути прав.<br /> І як програв,<br /> Утік з татарами у Крим.<br /> Пізніше знову сплив<br /> Гадючий цей поляк,<br /> Намічену угоду з ляхом підписав<br /> — Усе як слід розрахував<br /> І таки вже намітив шлях<br /> На дику цю Росію,<br /> Щоб звершити вже свою мрію,<br /> Він Україну їй продав,<br /> — Тим владу він забрав,<br /> І всі багатства мав<br /> З усіх земель, в яких стояв.<br /> — Так підлістю цей виродок загнав<br /> В нове ярмо сердешну Україну.
Мазепа з лави встав,<br /> Поглянув у вікно<br /> І вийшов з хати на подвір'я.<br /> На небі м'яко<br /> Мерехтіло вже сузір'я,<br /> Ховаючи своє нічне проміння<br /> У кучерявому садку.<br /> За тим садком Полтава спала,<br /> Яка не знала,<br /> Що на світанні вже заграва<br /> Не сонця спалахне,<br /> А лютого, святого бою<br /> І кров ворожа потече<br /> Змиваючи собою<br /> Сліди ярма неволі.<br /> Вже більше двох десятків років<br /> Він, гетьман України,<br /> Але ніяк не міг добитися він зміни<br /> В залежності його країни<br /> Від тих поляків, русаків<br /> І інших ворогів.<br /> Мазепа добре розумів,<br /> Що кожний з окупантів тих зумів<br /> Триматися за землю України,<br /> Тому, що землі між собою розділяли,<br /> Самі і призначали<br /> В любі частини української землі,<br /> Великі і малі,<br /> Гетьманів з вірних їх служак.<br /> І вийшло так,<br /> Призначив тут його русак<br /> Іменем цариці<br /> На гетьманську посаду<br /> На землях рідного йому народу,<br /> Які ліворуч берега Дніпра.<br /> Коли ж Мазепа<br /> Рішив звільнитись від ярма<br /> І ціль таку поставив<br /> Державності почати ліку хід<br /> І зважився нарешті<br /> Через двадцять з лишком літ<br /> Він голову свою підняти,<br /> Вичікуючи слушний той момент,<br /> Щоб Україну від Росії відірвати,<br /> Державність для народу збудувати,<br /> На те, Петро часу не гаяв,<br /> І Скоропадського туди направив,<br /> Що подавав надії<br /> До вірності його,<br /> Хоч польського,<br /> Але покірного для себе пса.<br /> Вся хитрість та<br /> Була проста,<br /> Але надійно їм служила,<br /> Бо розділила<br /> Народ весь на окремі групи,<br /> Де гетьмани боролись тупо<br /> За свої права,<br /> Які давалися ворожим елементом.<br /> У цьому блуді не могла<br /> Родити почуття<br /> До незалежності народу<br /> Та сила керівна,<br /> Яка залежною була,<br /> Бо призначалася тираном.<br /> І навпаки, за планом<br /> Вона несла великі чвари,<br /> Між тих, що звалися гетьмани,<br /> Яких призначили туди<br /> Прийдешні вороги.<br /> Гадючник той завжди<br /> І зрадою, і змовами кипів,<br /> І блюдолизами кишів,<br /> Бо кожний з них хотів<br /> Добитись в пана ласки.<br /> Мазепа також розумів<br /> — Від окупації усі поразки<br /> І часті змови цього плоду<br /> Наносять непоправну шкоду<br /> Його державним мріям.<br /> Іван Степанович ще пригадав,<br /> Як у торік він справу мав<br /> Із тим брудним насінням,<br /> Тоді Іскра і Кочубей<br /> Із підлим вмінням<br /> Плазуючи гадюкою на смітнику<br /> Сліпої царської корони,<br /> На царське вухо просичали,<br /> Що бойові загони<br /> Його, Мазепи, не мовчали<br /> А виступати стали<br /> За волю України.<br /> І він зумів тоді<br /> Ту погань розтоптати<br /> І швидко їх прибрати<br /> З дороги, що вела до волі.<br /> — Він наказав їх душі кволі<br /> Смертю покарати,<br /> І кожний блюдолиз<br /> Це мусить знати,<br /> Що виступати проти<br /> Свого народу гріх,<br /> Та вдіяти нічого вже не міг,<br /> Бо це сміття продукт<br /> Породжений в неволі.
В цю ніч липневу спали<br /> Усі його полки в гаях Полтави,<br /> Але не він.<br /> Його вже турбували<br /> Завтрашні військові справи<br /> У вирішальному бою,<br /> Чи день той не дай Бог<br /> Принесе зраду вже нову<br /> І він тому<br /> В уяві з'ясував усю<br /> Картину завтрашнього бою.<br /> Шукав і не знаходив він причин,<br /> Щоб польський син,<br /> Що взяв недавно з царських рук<br /> Гетьманську булаву,<br /> Щоб як за свій народ, країну,<br /> Пішов на смерть за Україну.<br /> Цей гетьман Скоропадський не такий,<br /> Для нього більше дорогий<br /> Великий смак до влади,<br /> Якому вже її дали<br /> Царі з Москви.<br /> Мазепа бачив,<br /> Що отут кругом були<br /> Ті блюдолизи, що росли<br /> На тих недоїдках Москви.<br /> І він Гурка згадав, якому,<br /> Було не так багато літ від роду,<br /> Коли не став на бік свого народу,<br /> А славу в Польщі здобував.<br /> Проти Туреччини тоді у війську<br /> За Польщу воював.<br /> І віявся вояка,<br /> Цей злісний розбишака<br /> По цілій Україні,<br /> А "славу" він здобув собачу,<br /> Як звався вже Палій<br /> За ту бездарну вдачу.<br /> І гетьман знав,<br /> Такий Палій зростав<br /> На скривдженій землі вже не один.<br /> На протязі століть,<br /> Поки в ярмі ходили,<br /> Пригнічення його народу породили<br /> Таких багато Паліїв.<br /> Але конкретність завтрашнього бою<br /> Несе Мазепі ще з собою<br /> Багато блуду,<br /> Що є ще серед люду,<br /> Який самим могилу він несе.<br /> Історія ж вже знала,<br /> На тому блуді панувала<br /> Імперія ще дикої Росії.<br /> Вона почала вже військові дії<br /> З початку вісімнадцятого віку<br /> Проти північних всіх народів.<br /> Спасаючись від варварських походів,<br /> Народ всієї Швеції повстав<br /> І як один він став<br /> Під прапором своєї нації святої,<br /> Для неї символом обрав<br /> Він свого шведа, короля.<br /> Така тоді була<br /> Історії пора,<br /> Що нація могла себе спасти<br /> Ніяким дивом,<br /> — Лише у єдності<br /> Єдиним нації поривом.<br /> Мазепа ще тоді не знав,<br /> Що ця війна,<br /> Яку весь люд "Північною" прозвав,<br /> Ітиме двадцять років.<br /> Але він розумів,<br /> Що Швеції народ хотів<br /> Спасти себе від дикого тирана,<br /> Через якого кровоточить знову рана<br /> І був таким він для обох<br /> — Для Швеції і України,<br /> Тому народи ці хотіли<br /> У спільній боротьбі<br /> Спасти країни ці<br /> Від диких посягань<br /> І тих жорстоких грабувань<br /> Імперії ворожої Росії.<br /> Не можна досягнути перемоги,<br /> Коли будуть роз'єднані народи,<br /> Що шляхом незалежності ідуть.<br /> І він вступив в переговори<br /> Із шведським королем<br /> Для рішення усіх проблем,<br /> Узгодження всіх спільних дій,<br /> Бо Україна не могла сама<br /> Здійснити тих своїх надій<br /> На протязі віків.<br /> І зараз не було достатньо тих полків,<br /> Геройських козаків,<br /> Які могли повести боротьбу<br /> За захист власного народу,<br /> Вони несли завжди незгоду,<br /> Ховаючи природу<br /> Ворожої руки.<br /> Тому для звільнення своїх народів<br /> Від цього хижака<br /> Була стратегія така,<br /> Щоб сили їх до купи об'єднати<br /> І бій останній, переможний дати<br /> На скривджених полях святої України,<br /> Де узурпатор ніс руїни<br /> Вже не одні віки.<br /> Частини шведських військ<br /> Прийшли сюди,<br /> Щоби до них могли<br /> Здорові України сили приєднатись<br /> Козацькі ті полки<br /> З усіх її земель зійтись,<br /> В єдину міць з'єднатись.<br /> Мазепа був стратег великий<br /> В військовім ремеслі,<br /> Дрібниці зауважував усі,<br /> Які на бій впливали,<br /> Усі вони, великі і малі<br /> Такі закони мали,<br /> Що зміст весь час міняли<br /> Стосовно до умов.<br /> Він знов і знов<br /> Перебирав усі деталі<br /> У бажанім руслі,<br /> Які складали успіх бою.<br /> Він жертвував собою,<br /> Бо протягом століть<br /> Ярма й неволі,<br /> Не було ще такої<br /> Можливості зручної<br /> Пробитись на свободу<br /> Для українського народу<br /> З кістлявої імперії руки.<br /> Думки його передбачали,<br /> Майбутні всі шляхи лежали<br /> Через повагу всіх народів,<br /> Що розвиток людині принесе,<br /> А нинішнє імперії ярмо оте<br /> Навіки упаде і пропаде.<br /> Не міг тому Мазепа<br /> Генія в собі гасити<br /> І сам спокійно у достатку жити,<br /> Йому народ життя і мудрість дав,<br /> Тому без нього він не мав<br /> Окремого свого життя<br /> І всі свої душевні почуття,<br /> Як вірний син своєї Батьківщини<br /> Кріпив завжди в собі,<br /> А завтра їх віддасть він до краплини.<br /> І рвався він у бій<br /> За ту важливу перемогу,<br /> Бо лише в ній<br /> Щасливу бачить він дорогу<br /> Для українського народу.
Думки Мазепі перервали<br /> Жіночі кроки, що ступали<br /> В зеленій росяній траві.<br /> З лиця сліди сумні<br /> Марія стерла теплою рукою,<br /> Сама ж собою<br /> Припала до грудей,<br /> Немов хотіла заступити<br /> Від всіх смертей<br /> І пошепки почала вже молити,<br /> Щоби його благословити<br /> На нинішній той бій,<br /> Бо другом стала і в журбі,<br /> І в радості, і в боротьбі<br /> За наміри його святі<br /> Принести нації своїй<br /> Розтоптану віками волю.<br /> Свою жіночу долю<br /> У юні ще роки<br /> Віддала до кінця<br /> І всі жіночі почуття<br /> Йому довірила уже старому,<br /> Щоб їх закохані серця<br /> Були зігріті в тілі молодому,<br /> Невдачі щоб всі зніс,<br /> Щоб геній його ріс<br /> На вірності її йому одному,<br /> Щоб завжди розквітали,<br /> Його таланти не згасали<br /> У їх обох святій меті.<br /> Для себе щастя більшого не знала<br /> Марія у житті,<br /> Івана так кохала,<br /> Що почуття усі<br /> Йому віддала<br /> І вже не знала<br /> Як жити б вона мала,<br /> Коли б не він.<br /> Марія гетьмана поцілувала<br /> І з болем в серці прошептала:<br /> "Іване, дорогий,<br /> В бою ти будь стійкий,<br /> Ти мудрий і великий,<br /> А ворог дикий,<br /> І лише ти<br /> Зумієш нам принести перемогу,<br /> У тобі геній поєднав природу<br /> Державності великих тих ідей,<br /> Зігрітих серцем всіх людей<br /> Що ходять у ярмі.<br /> Любов і шану віддають тобі<br /> За те, що ти вказав<br /> На шлях до перемоги.<br /> Неподалік стоять загони<br /> Кривавої Русі,<br /> Щоб твої мрії всі<br /> На нашій же землі<br /> Навік в могилу поховати.<br /> Сьогодні на світанні<br /> В хвилини ці останні<br /> Тебе благословляю,<br /> І все, що в серці маю,<br /> Тобі я віддаю".<br /> Марія голову поклала<br /> Своєму милому на груди,<br /> З її лиця струмком стікала<br /> І серце пропікала<br /> Гірка її сльоза,<br /> Немов вже відчувала<br /> Зловіщу перемогу зла.
І от настав той день і час,<br /> На небі зірок розсип згас.<br /> На фланзі лівому уже стояли<br /> Козацькі всі полки.<br /> Праворуч простір весь займали<br /> Розкішні шведи рівним строєм,<br /> Що було менше в двоє<br /> Від диких русаків,<br /> Що спорудили спереду редути<br /> Із земляних валів,<br /> Сховавши силу основних полків,<br /> Вперед просунули кінноту.<br /> По правий бік від русаків<br /> Стояли найманці Петра,<br /> Яким на швидкоруч була<br /> Дарована гетьманська булава.<br /> Так званий гетьман Скоропадський<br /> В душі простий ляшок<br /> Набив скарбами не один мішок<br /> На горі України.<br /> У зграю зради і обману<br /> Він покидьків усіх зібрав<br /> І наказав<br /> Триматися Петра,<br /> Якого дика та орда<br /> Їм панство щойно дарувала,<br /> І цього б зовсім не було<br /> І тільки б загуло,<br /> Коли б Мазепи військо<br /> Взяло перемогу.<br /> В орду ворожу, дику<br /> Ховаючи свою холуйську пику<br /> Зібралося імперії на згоду<br /> Усе сміття,<br /> Яке живилось скореним народом.<br /> Таємним переходом<br /> Апостол втік туди,<br /> Як і сліпе створіння,<br /> Синок, його таке ж насіння,<br /> Що згодом в Петербурзі вчився<br /> І по французки все глаголив,<br /> А слова рідного не мовив<br /> Усе життя.<br /> Палій, який розбоями займався,<br /> Він навіть не вагався<br /> І перейшов у табір русаків,<br /> Бо він хотів<br /> Завжди народом бунтувати,<br /> Добро на цьому наживати<br /> — Він в цьому був мастак,<br /> Купив його русак, за так.<br /> Цей виродок проклятий<br /> Народу ворог став заклятий,<br /> Бо мав лише мотиви<br /> Для власної наживи.<br /> Для цього зброду<br /> Народна воля вже була чужою,<br /> Вона несла кінець для них з собою,<br /> Тому всі Скоропадські, Палії,<br /> Та інші блюдолизи, холуї<br /> Були для ворога опора,<br /> Бо зберігали все довкола<br /> Для легкої наживи.
Полки Мазепи всі стояли<br /> У напрямку, де мали<br /> Стояти зграї зради,<br /> А шведам випали редути<br /> І він не міг забути,<br /> Що наступ в меншості<br /> Без хитрості<br /> Не може дати перемогу,<br /> Але пішов на згоду<br /> Нанести цей удар,<br /> Бо так душа боліла<br /> За горе рідного народу,<br /> Який шукав завжди дорогу<br /> До здійснення мети.<br /> Він пильно приглядавсь туди,<br /> Де мали йти союзників полки,<br /> У сутінках нічого не побачив,<br /> А Яковецький ліс<br /> Ще більше їх згущав.<br /> Ліворуч у росі блищав<br /> Сумний ще Будищанський ліс,<br /> Який у зелені вже ніс<br /> Проміння ранішніх заграв.<br /> Мазепа трохи почекав<br /> І у душі впізнав<br /> Бентежність, що завжди була<br /> Як та струна<br /> Натягнута в період бою.<br /> Він крок ступив перед собою<br /> І виліз на коня,<br /> Підніс над головою<br /> Своєї шаблі сталь<br /> На знак полкам "до бою".<br /> В ту мить прорізав даль<br /> Сурмач на заклик до атаки<br /> І всі полки пішли стіною,<br /> Несучи вже собою<br /> Смертельний шквал.<br /> Він вдарив шпорами коня<br /> І як стріла<br /> Прорізав сутінки світанку,<br /> За ним зібравши міць всю зранку<br /> Козацькі всі полки<br /> Неслись пружиною стальною,<br /> Здавалось, все могли<br /> Знести перед собою,<br /> І перемогу принести<br /> Для рідного народу.<br /> Від нього з боку, що праворуч<br /> Військова шведів лава поруч<br /> Розбила вщент кінноту русаків,<br /> Передній край їх налетів<br /> На земляні редути,<br /> За ними ж мають бути<br /> Вже сили основні<br /> І смітники усі,<br /> Що вік ходили холуями,<br /> І блюдолизами були.<br /> Мазепа краєм ока бачив<br /> Як шведи всі встрягли<br /> У земляні вали,<br /> Але він птахом мчав ліворуч,<br /> Туди, де вже були<br /> Ворожі ці полки,<br /> Які цілі віки<br /> Неволю нам несли.<br /> Із ним зрівнялись козаки,<br /> Та він хотів їх обігнати,<br /> Щоб відсікти гармати,<br /> Які поблизу там були.<br /> І раптом перед ним з’явився рів,<br /> — В траншеях тих засів<br /> Піхотний ворог,<br /> Що в наступ розгорнув знамена.<br /> Мазепа миттю притиснув стремена<br /> І чітко повід підібрав рукою,<br /> І кінь єдиною ходою<br /> Над ровом пролетів.<br /> І вже тікали русаки,<br /> Яких рубали козаки,<br /> Закривши їм дорогу в ліс.<br /> Мазепу кінь поніс<br /> У напрямку, де були гади<br /> Його народу зради,<br /> Він всім єством своїм<br /> Негайно покарати їх хотів,<br /> Тих підлих виродків.<br /> І раптом перед ним в піні<br /> На мокрому коні<br /> З'явився зв'язковий<br /> І передав, що шведи всі<br /> Застрягли в земляні редути,<br /> І можуть бути<br /> Знищені у прах,<br /> А це вже був би крах.<br /> Тому усім відходити негайно,<br /> На вихідні позиції прибути<br /> Без паніки і смути,<br /> Бо мусять бути знову<br /> Перегруповані війська,<br /> І прийнята одна<br /> Для всіх команда.<br /> Так була втрачена<br /> Чверть війська шведського,<br /> Яке, щоб ворога побити,<br /> Повинно не в пряму борню ходити,<br /> А лиш попасти<br /> Генію у руки,<br /> В яких усі науки<br /> Були вже вивчені сповна<br /> Військового їх ремесла.<br /> А тут на роздуми<br /> Були хвилини,<br /> Щоб розпочати знов години<br /> Великої борні.<br /> В цей час ворожі сили всі<br /> У кілька раз переважали<br /> Тих, що наступали,<br /> Тоді, як все повинно бути навпаки!<br /> Мазепа Карлові доводив,<br /> Що той даремно сили переводив,<br /> Коли ішов на земляні редути<br /> І зараз мусить бути<br /> Для нього інший шлях.<br /> Ворожий крах<br /> Наноситься ударом з флангів,<br /> А сили різних рангів<br /> Вони візьмуть в кільце<br /> І все спорудження оце<br /> Буде для ворога могила.<br /> Та впертий Карл вважав, що сила<br /> Для перемоги основна<br /> Розбита має бути.<br /> Тому він знов піде<br /> На земляні редути,<br /> Ну а Мазепа мусить бути<br /> На тому ж фланзі<br /> Що і був.
Червоне сонце попливло над лісом,<br /> Мазепа чув<br /> Як в небі жайворон співав,<br /> Біля дев'ятої сурмач заграв<br /> На бій останній.<br /> В душі його вже панувала смута,<br /> На думці мерехтіла незабута<br /> Наївна впевненість у короля.<br /> Козацтва сила вся<br /> Йому стояла за спиною,<br /> Вдивляючись у даль перед собою,<br /> Змахнув рукою і до бою<br /> Повів свої полки.<br /> Мазепа першим увірвався<br /> У ворога ряди,<br /> З всіх сил він намагався<br /> Прорватися туди,<br /> Де в гущі військ були<br /> Російський цар, Петро кривавий<br /> І найманці йому чужі,<br /> Ці розбишаки й торгаші<br /> Народної душі.<br /> І злість в свідомості кипіла,<br /> В його руці від люті мліла<br /> Подруга шабля бойова,<br /> Яка впивалась у ворожі спини,<br /> Або злітала голова<br /> З ворожих плеч і не одна.<br /> Він і побачив, і відчув,<br /> Як вже полки його козачі<br /> Зім'яли ворога під ноги<br /> І від такої вдачі<br /> Вже відчувалась перемога.<br /> Ще більше виросло бажання<br /> Прорватись до царя,<br /> За що віддав би без вагання<br /> Своє життя,<br /> Щоб тільки віч-на-віч<br /> Зустрітися із катом,<br /> Тоді би він єдиним махом<br /> Наніс стальний удар.<br /> І тут, перед собою<br /> В гарячці бою<br /> Побачив він широкі спини козаків,<br /> Які тим зрадникам служили,<br /> Своїм братам копали тут могили<br /> Заради легкої наживи.<br /> Вони тікали навмання<br /> За царські ті редути,<br /> Де має бути<br /> Сам цар і вся його прислуга.<br /> Мазепа швидше ще пустив коня<br /> І тут побачив спину Палія,<br /> Того пройдисвіта і волоцюгу,<br /> Великого п'янюгу.<br /> А далі там за ним<br /> Тікав ляшок той Скоропадський,<br /> Що прихвостнем ходив<br /> Біля імперської корони,<br /> Оберігав і годував<br /> Ворожі всі загони<br /> На українській цій землі.<br /> Для нього люди тут були чужі,<br /> Він нюхом чув у них наживу.<br /> На вітрі розпустивши гриву<br /> Мазепи кінь не біг<br /> Над рідною землею,<br /> А вже летів над нею<br /> І серце лоскотала насолода,<br /> Що буде вирубана вся оця порода,<br /> Коли поганців дожене,<br /> В ударі шаблі він вкладе усе,<br /> Чим плакала земля віками,<br /> За що вмивалися сльозами<br /> Їх матері.<br /> І тут в запалі бою,<br /> Коли свідомість<br /> Не керує вже тобою,<br /> Чомусь зім'ялися його полки,<br /> Погасло прагнення вперед іти<br /> І вже його стрілки<br /> Ведуть вогонь собі у тил,<br /> І він побачив як за ним<br /> Вже мчала русаків кіннота,<br /> А слідом в наступ йшла піхота.<br /> Мазепа повернув назад коня<br /> І в'їхав у свої полки,<br /> Які уже були<br /> В оточенні великім<br /> Ворожого кільця,<br /> І смерть така<br /> Йому не до лиця.<br /> Він вискочив вперед,<br /> Над головою шаблю скинув<br /> І крик душі із уст полинув<br /> По всіх полках:<br /> "Мої сини, брати!<br /> За мною всі пішли<br /> На злам ворожих зграй!"<br /> Із краю в край<br /> Земля здригнулась під ногами<br /> Потужних сотень їх коней<br /> І блиск шабель<br /> Ударив у обличчя зла,<br /> І кров ворожа потекла<br /> По конях і стременах.<br /> Земля уся була<br /> Копитами порита<br /> І трупами вся вкрита,<br /> Ще мить,<br /> І вся кіннота перебита<br /> Ворожих русаків.<br /> Перед Мазепою,<br /> Що військо за собою вів<br /> Вже простір вільний відкривався<br /> І cходу він подався<br /> Де ранком ще були<br /> Союзників загони.<br /> І тут Мазепі донесли<br /> Що Карл загнав війська в редути,<br /> Де мала бути<br /> Їм вірна смерть.<br /> Лише їх невеличка чверть<br /> Лишалася живими<br /> І він спасаючись<br /> Поїхав з ними<br /> У напрямку степів<br /> До тих його полків,<br /> Які в Молдавії стояли.<br /> І тут Мазепа все збагнув,<br /> Чому він був<br /> В оточенні ворожім,<br /> Чому в становищі<br /> Для себе не похожім<br /> Були його полки.
Це був історії урок,<br /> Що вказував на крок<br /> Допущених тих помилок.<br /> І зараз гетьман уясняв,<br /> Що справедливим пориванням<br /> Ніхто ще успіху не досягав,<br /> Якщо у руки він не взяв<br /> Усіх умов, які впливають<br /> На виграшну картину бою,<br /> А це вже кличе за собою<br /> Великий ряд причин.<br /> А зараз їхав він один<br /> Без неї, молодої,<br /> Марії дорогої<br /> В Молдавії степи<br /> Нових доріг.<br /> Переступаючи поріг<br /> Своєї Батьківщини<br /> Лише тоді відчув,<br /> Що він вже був<br /> Істотою простою, не значною,<br /> Бо не забрав з собою<br /> Кохане серце рідної душі<br /> І почуття усі свої<br /> Він залишив<br /> На Україні кволій<br /> У смутку вічної неволі,<br /> І дні Марієної долі<br /> Він з болем уявляв.<br /> А кінь під ним уже стояв<br /> Не на його землі<br /> І довго ще Іван сидів в сідлі,<br /> Перериваючи усі зв'язки<br /> Із рідною землею.<br /> Через годину,<br /> Як у домовину,<br /> Зійшов на землю цю чужу.
Марія марила у сні,<br /> Душевні муки серце розривали,<br /> А пробудившись, губи скусані в крові<br /> Молитву все шептали:<br /> "О Господи! Пошли<br /> Йому святе спасіння!<br /> Народе мій! Моли<br /> Йому благословіння!<br /> Твої всі муки<br /> Він взяв на себе<br /> Ти меч йому поклав у руки<br /> І він повстав за тебе.<br /> Своїм життям<br /> Він запалив іскру святої волі,<br /> А співчуттям і ніжним почуттям<br /> Зігрів свого народу болі.<br /> Народе мій! За тебе<br /> В бою свій меч він обламав<br /> І муки всі людські ввібрав,<br /> Щоби за волю ти повстав.<br /> Тож не забудь його ім'я<br /> І ворогам не дай ніколи осквернити,<br /> У серці кожного із нас<br /> Він буде вічно жити".
Липневе сонце кинуло у хату<br /> Через вікно<br /> Проміння небагато,<br /> Що мерехтіло на стіні.<br /> На барви ці<br /> Дивилися німі<br /> Марії очі,<br /> Які не бачили<br /> Довколишнього світу,<br /> Вони шукали<br /> Лиш свою орбіту<br /> З якої випала вона<br /> І вся душа та чарівна<br /> Вмивалася кривавою сльозою.<br /> Вона вже не була сама собою,<br /> Лише у тілі<br /> Ледь жевріло життя.<br /> Слаба лежала на перині,<br /> В якої губи й руки сині,<br /> До половини ковдрою укрита.<br /> У голові стояв сніпочок жита,<br /> Подушкою сповзла<br /> Її товста коса,<br /> Яка смолистою була<br /> І пахла розквітом жіночим.<br /> Смугляве личко молоде<br /> Було бліде.<br /> Ця квітка степова,<br /> У ній змальована журба,<br /> Лиш карі очі не тускніли,<br /> Які великими і чистими були,<br /> Але життям вони вже не горіли,<br /> Їх біль і сум душі повили<br /> І згасла в них життя мета.<br /> Її холодні руки<br /> У вигляді хреста<br /> На білизні лежали<br /> І ледь звисали<br /> Ще молоді жіночі груди,<br /> Які у собі поховали<br /> Бажання до життя.<br /> Поблизу неї тут стояли<br /> Посеред гарної світлиці<br /> Дві вірні молодиці,<br /> Які Марію шанували,<br /> Про нею завжди дбали,<br /> І всі шляхи шукали<br /> Її життя спасти.<br /> Лежала так Марія мила<br /> З відкритими очима<br /> І промінь сонця гаснув<br /> У хаті на стіні.<br /> В хвилини ці<br /> Великі очі загорілись<br /> У них засяяла зоря<br /> В пориві до життя.<br /> Марія різко в ліжку сіла,<br /> До Бога руки простягла,<br /> В лиці була як крейда, біла<br /> І щоб на небі тім почула<br /> Господня ласка її муки,<br /> Здіймаючи у небо руки,<br /> Вона вже не благала,<br /> А голосно репетувала<br /> З великим болем у душі:<br /> "О Господи!<br /> Його помилуй і спаси,<br /> Мене від мук до себе забери,<br /> Моє життя йому віддай<br /> І поверни в наш край.<br /> Іване, любий, повернися,<br /> Мене згадай<br /> І на могилі поклонися<br /> Мені одній,<br /> Що так тебе кохала,<br /> Життя усе своє віддала,<br /> Яке любов'ю було оповите.<br /> На хрест мій поклади<br /> Вінок із жита,<br /> Що виросло у чистім полі,<br /> Не плач, а усміхнися нашій долі,<br /> Яка повстала за народ.<br /> Ти на коліна стань і нахилися<br /> І ніжно пригорнися<br /> До чорної могильної землі,<br /> Тим знімеш біль мені,<br /> Яку беру з собою в домовину,<br /> І той могильний тиск землі<br /> Обернеш ти мені в перину.<br /> Я ранками вмиватиму тебе сльозою,<br /> У росяних житах,<br /> Завжди буду з тобою,<br /> Я вітром теплим обласкаю<br /> І пісню тобі заспіваю<br /> В гаю, у звуках солов'я.<br /> Гіллям вербовим помахаю<br /> І хмаркою я над тобою промайну,<br /> І про кохання наше нагадаю.<br /> Іване!... Милий!... Я прощаюсь!!!<br /> Марія непритомна впала на перину,<br /> Лежачи так якусь хвилину,<br /> Жінки, втираючи сльозу,<br /> Великі очі їй закрили,<br /> Її перехрестили,<br /> На себе хрест поклали<br /> І в мертві руки свічку вклали.<br /> А люди йшли і йшли з усього краю<br /> І цілували мертве вже чоло,<br /> Воно ж для них було<br /> Як символ перемоги.
Вже теплий вересень минав.<br /> В цей день стояв<br /> Мазепа серед степу<br /> І все чекав<br /> Вістей із рідної землі.<br /> У небі прокричали журавлі,<br /> Осінні їх ключі<br /> Летіли з України.<br /> Він з болем в серці<br /> Їх поглядом важким проводив<br /> І крики ці сприймав<br /> Як привітання з рідної землі.<br /> Пташині голоси сумні<br /> Вселили непосильну тугу.<br /> В тривожних відчуттях<br /> Уже ніч другу<br /> Заснути він не міг,<br /> Ходив як мариво по хаті,<br /> А потім ліг.<br /> Він значно постарів<br /> І плечі вже осунулись до низу,<br /> А чуб білів,<br /> Немов би вишня відцвітала.<br /> Його обличчя стало<br /> Смертельно-воскове,<br /> Хоч було не старе,<br /> Тільки очиці ще блищали<br /> З під хмурих брів.<br /> В зіницях тлів<br /> Великий розум і талант,<br /> Душі залізний гарт,<br /> Що силу мав<br /> Лише на Батьківщині.<br /> Вуста тремтячі, сині<br /> Шептали про останню трату сил.<br /> Із того дня<br /> Мазепа не ставав,<br /> Він все лежав<br /> І поглядом ловив<br /> Через вікно ту даль,<br /> Тягнулись де простори Батьківщини.<br /> Проходили важкі години<br /> Коли вже марити почав,<br /> В усіх присутніх він вбачав<br /> Святий свій образ ніжної Марії,<br /> А то без пам'яті стогнав<br /> Від мук, що не здійснилися надії<br /> І поховавши в собі всі народні мрії<br /> В осінню ніч нещасну<br /> Його свідомість згасла.<br /> Не зміг він жити в далині<br /> Від рідної землі,<br /> Яка його родила і ростила,<br /> І миттю кожною живила<br /> Глибокі почуття<br /> До вільного життя.
( ЧАСТИНА ДРУГА )
ОСТАННІЙ ДЕНЬ СІЧІ
Здавалося, що смерті тут нема<br /> І все квітує не дарма,<br /> На березі Підпільної<br /> В якомусь забутті стоїть верба,<br /> В якій коса розплелася у вітті<br /> Вона дивилася на себе в дзеркало<br /> У води світлі<br /> Схилившись над водою,<br /> Яка тихенькою ходою<br /> Пливе у води Дніпрові.<br /> А поряд, на горбі<br /> Колосяться жита,<br /> По них, немов закохані<br /> Барвисто маки червоніють<br /> З волошками голубоокими<br /> Стоять і разом мліють.<br /> А далі тягнуться заплави,<br /> Що очеретом обступили<br /> Великі острови,<br /> Які розкинулись по річці догори<br /> Далеко, ген за горизонт.<br /> По островах<br /> І навкруги по берегах<br /> Спокійної Підпільної ріки<br /> Паланок вісім чи округ,<br /> Стояли тут навкруг<br /> Цієї Нової Січі,<br /> Яку дозволив заснувати<br /> І не чіпати<br /> Її стрімкий розквіт<br /> Вже сорок літ<br /> — Росії цар.<br /> Це був як дар<br /> Для українського козацтва,<br /> Яке заради миру й братства<br /> Повинно віддано служити<br /> Імперії Росії<br /> І всі народу мрії<br /> У руки ввірити царя.
Червневе сонце піднеслося<br /> Над степом України,<br /> В задумі курені біліли,<br /> Які у собі притаїли<br /> Козацьку вдачу.<br /> На березі застиг неначе<br /> Полковник Радченко Устим,<br /> А перед ним<br /> Стояв великий очерет,<br /> Який невидимим його робив.<br /> І разом з тим<br /> Він добре проглядав<br /> Той берег, що лежав<br /> За водами ріки,<br /> Де вже стояли русаки.<br /> Росія знов прийшла,<br /> Щоб Січ ліквідувати,<br /> Всіх козаків перерубати,<br /> Або загнати в те ярмо,<br /> Яке притерте вже було<br /> До спини українського народу.<br /> Вони прийшли<br /> І Січ атакували сходу,<br /> Та зразу не зламали<br /> Міцну козацьку ту породу.<br /> Це було вчора, на світанку,<br /> Сьогодні ж зранку<br /> У день шістнадцятий червневий<br /> Cімдесят п'ятого важкого року<br /> Мав бути бій кривавий.<br /> Полковник Радченко<br /> Спокійно розглядав<br /> Як ворог підтягав<br /> Свої резервні сили,<br /> Кінноту всю він звів в долини<br /> І шикував полки.<br /> Далеко за житами,<br /> За їх козацькими полями<br /> На тім горбі,<br /> Де довгі роки всі<br /> Їх Січ проводила козацьку раду,<br /> Там зараз генерал Текелій засідав,<br /> Якому цар російський наказав,<br /> Щоб Січ негайно вся була розбита,<br /> Своєю кров'ю вмита,<br /> І навіть згадки ті<br /> Про Січ були забуті.<br /> І Радченко свою свідомість запитав:<br /> "Коли Російський цар<br /> Свої війська послав<br /> Всі землі України грабувати,<br /> Чому ніхто за свій народ,<br /> За Батьківщину не зумів повстати,<br /> А лише ці ось дужі козаки<br /> Зібралися сюди,<br /> Щоби так звану Січ створити<br /> І дбають лиш за себе,<br /> Як тут самим прожити й не тужити,<br /> Але не думають, а що ж лишити<br /> Вони повинні для народу<br /> Тієї України,<br /> Яку грабують всі країни<br /> Лишаючи руїни,<br /> І вже на її тілі<br /> Давно гризуться між собою,<br /> А зараз вже торгують і тобою?!<br /> І певна річ —<br /> Народу не потрібна така Січ!".<br /> Полковник Радченко<br /> Людиною був не простою,<br /> Хоробрість воїна була сама собою,<br /> Він мав гнучкий талант<br /> Політика, стратега.<br /> Коли ж родилася потреба,<br /> Ніхто як він, не міг<br /> З державами політику вести,<br /> Та дипломатії наводити мости.<br /> Освідченість його<br /> Була для Січі дар,<br /> Тому російський цар<br /> Усе робив для того,<br /> Щоб тільки отамана кошового<br /> Саме його не вибрала<br /> Та Січ Нова, яка була<br /> Фортецею Росії,<br /> Ось тут, на самім Півдні<br /> Від тих турецьких зазіхань.<br /> А сума політичних знань<br /> У Радченка була такою,<br /> Що наганяла жах сама собою<br /> Російській завойовницькій меті<br /> Ніж вороги усі<br /> На Півдні разом взяті,<br /> Бо втративши усі степи багаті<br /> Поява Української Держави<br /> В його руках<br /> — Це не забави,<br /> А швидкий крах<br /> На землях цих<br /> Російської держави.<br /> Устим військовий гарт здобув,<br /> Коли малим ще підлітком побув<br /> В Олешківській тій Січі,<br /> І бачив не одні бої на свої вічі.<br /> Чотирнадцять було йому вже літ<br /> Коли Росія право дала<br /> Вернутися із тих Олешківських боліт<br /> І тут з тих пір Січ Нова існувала<br /> На цих ось берегах,<br /> Яка б наводила собою жах<br /> На ворогів Росії.<br /> Тут ріс він юнаком<br /> І гартував у собі мрії,<br /> Що стане справжнім козаком.<br /> Устиму юному здавалося тоді,<br /> Що він кайдани зніме всі<br /> Із українських рук<br /> І звільнить люд від мук.<br /> Але юнацька мрія та<br /> Давним-давно пройшла.<br /> Пізніше він вже зрозумів,<br /> — Один ніколи б не зумів<br /> Всім волю принести<br /> І тільки весь народ її здобуде,<br /> Коли збагне і не забуде,<br /> Що в єдності потрібно завжди йти<br /> В історії запутаних доріг.<br /> І він переступивши свій поріг<br /> Пішов у Київ,<br /> Щоб охопити ту науку,<br /> Яка сформує думку<br /> До волі і держави,<br /> Щоб українські справи<br /> Сама рішала Україна<br /> З народами усього світу.<br /> І здобував Устим освіту<br /> У Києві вже кілька років<br /> І розкривав причини тих пороків,<br /> Які народ його тримали у ярмі.<br /> І Радченко Устим<br /> Не просто ту науку вчив,<br /> А жадібно її ковтав і пив,<br /> Та не встигав<br /> Наситити він тої спраги,<br /> По ночах все хапав<br /> Із джерела поради<br /> Затаємничених від нього знань.<br /> В собі не раз переживав<br /> Поразку всіх повстань,<br /> Невдалих тих протистоянь<br /> Цілих епох прожитих поколінь,<br /> Але ніяк не міг збагнути,<br /> Чому повинні бути<br /> На цій його землі<br /> Імперії чужих держав,<br /> Де кожний звір такий тримав<br /> Народ його в своїй покорі,<br /> Заради власної наживи,<br /> І не життя, а лиш могили<br /> Такий державний устрій ніс.<br /> Його свідомість прозрівала,<br /> І він збагнув, чому не мала<br /> Державності своєї Україна,<br /> Чому на землях цих засіла<br /> З одногу боку Польща,<br /> А з другого імперія Росії<br /> І вже думки його прозрілі<br /> Давали відповідь й на це питання.<br /> Так, Радченко усе вже розумів,<br /> Чому сам цар колись хотів<br /> Цю Нову Січ отут побудувати,<br /> А вже сьогодні він прийшов<br /> Як не потрібну, зруйнувати.<br /> А відповідь була одна:<br /> Ніяка Січ сама<br /> Не захистить народу свого,<br /> Держави не збудує,<br /> А ще й сама до того<br /> Сприяє тому, хто грабує<br /> Її народ впродовж віків.<br /> Бо гурт тих козаків,<br /> Які зробили Січ для себе,<br /> Народу волі не дають,<br /> Козачі сили віддають<br /> На шкоду без потреби.<br /> Щоб зберегти хоч щось для себе<br /> Та "вільна" Січ іде у найми тих<br /> Імперій лютих і чужих<br /> І захищає їхню міць<br /> Наперекір народу свого долі,<br /> Тримаючи його в неволі,<br /> Щоб вільними<br /> Хоча б себе назвати.<br /> То ж прокляне козака того мати,<br /> Хто став на цей ворожий шлях!
Полковник Радченко себе все готував<br /> До того, щоб повстав<br /> Його народ за волю,<br /> Щоб раз і на завжди<br /> Змінив він свою долю<br /> Й зумів державу збудувати,<br /> Тому потрібно Січ було тримати<br /> В своїх руках.<br /> Не мав він спокою в думках<br /> І думав день і ніч,<br /> Чому родилася ця Запорізька Січ,<br /> І чим зумовлена була<br /> Її трагічна нинішня пора?<br /> Чому вона<br /> Сьогодні завершить своє життя?<br /> Яке чекає майбуття<br /> Його народ?
З шістнадцятого ще століття,<br /> Десь в першій половині,<br /> Коли степи, ліси, гаї всі милі<br /> Покрила сарана:<br /> Із Півдня — татарва,<br /> І турки з-за Дунаю,<br /> Із Заходу<br /> Вели свою голодну зграю<br /> Чванливі ляхи польської орди,<br /> А з Півночі прийшли сюди<br /> Литовські прусаки,<br /> Зі Сходу — дикі русаки.<br /> Усі вони давно<br /> Народ наш запрягли в ярмо,<br /> Щоб землю нашу їм орали,<br /> І віру й душу всю забрали,<br /> Життя все обікрали.<br /> Важкий тягар гнітючої сваволі<br /> Козацький дух цей породив,<br /> І як інстинкт до волі<br /> Це горде братство розселив<br /> У Томаківці,<br /> На острові великого Дніпра.<br /> Козацтва зграя ця була<br /> Відірвана від рідного народу.<br /> Встромивши голову у воду,<br /> Вона давала згоду<br /> На поневолення свого народу,<br /> Який неволі вкрила ніч,<br /> Зате була та Січ,<br /> Яка для них всіх волю зберігала,<br /> Хоча й сама не знала,<br /> Що добре служить там рабом<br /> У ката Батьківщини.<br /> Але були години,<br /> Коли народ у муках повставав,<br /> То Січ подекуди від сорому<br /> Ішла на допомогу<br /> Народу свому.<br /> У випадку такому<br /> Був тисяча п'ятсот<br /> Дев'яносто перший — третій рік,<br /> Коли вся Україна<br /> Розпочала новий лік<br /> І у повстанні й гніві вся горіла,<br /> То братству в Січі соромно було,<br /> Що тут само козацтво<br /> В болоті тихому сиділо,<br /> І виповзло туди,<br /> Де матері і діти їх були<br /> Умиті кров'ю і слізьми.<br /> Тоді воно ще у спокої спало,<br /> Барлогу свою покидало<br /> Без нагляду і охорони.<br /> І скориставшись тим, за ніч<br /> Татарські незначні загони<br /> Ту зруйнували Січ.<br /> І вільне братство знову<br /> Захтіло волю мати,<br /> Нову собі барлогу<br /> Взялося будувати<br /> На острові вже Базавлук,<br /> Зрікаючись від всіх кривавих мук<br /> Свого народу,<br /> Лише би мати насолоду<br /> Від назви вільності в ярмі,<br /> Яке вони собі самі<br /> Невидимим зробили.<br /> Перед лицем тих днів,<br /> Які історія усім<br /> Народам світу тернами стелила,<br /> Ця Січ собі робила<br /> Достатку волі і добра,<br /> Вона лише себе<br /> Сама тим забавляла,<br /> Немов би це дитина тішилась,<br /> Що мала<br /> В своєму гурті всі права.<br /> Ті втікачі з народу<br /> Поділені по куренях були,<br /> Де Уманський, Полтавський, Корсунський<br /> Розділено жили,<br /> Об'єднані в єдину Раду,<br /> Де кожний дати міг свою пораду<br /> І отамана кошового<br /> Міг радити за свого,<br /> В якому курені він жив.<br /> Військову свою вдачу,<br /> Сміливість й силу ту козачу<br /> Ця Січ, не маючи народної мети<br /> Губила на розбої.<br /> Небачена відвага,<br /> Любов до зброї,<br /> Що в крові завжди була в козаках,<br /> Нестримно кидала їх по морях.<br /> Так в тисяча п'ятсот<br /> Вісімдесят дев'ятому<br /> "Братва" пройшлася по багатому,<br /> По торговельному містечку<br /> Газлеві в Криму<br /> І там достойність ту,<br /> Що обмін праці між людьми робила,<br /> Усю до тла розбила,<br /> І в тій землі лишила<br /> Мертвим не одного козака.<br /> Яка ж мета<br /> Народу України тут здобута?!<br /> В той час вона була закута<br /> В кайдани зла,<br /> І мати їх жила<br /> В журбі і горі.<br /> А в тисяча шістсот четвертому<br /> Вони пройшли по морю<br /> Болгарське місто Варну грабували<br /> І все там зруйнували.<br /> Через чотири роки<br /> Під Перекопом вже стояли,<br /> Який під штурмом їх упав,<br /> Так український син зламав<br /> Форпост Туреччини проти Росії<br /> І це полегшило її надії<br /> Ці землі далі грабувати,<br /> Народ якої<br /> Не міг вже й гадки мати<br /> Свою державу збудувати.<br /> А через рік<br /> Розбійницька та Січ<br /> Пустивши свої чайки у новий потік,<br /> Фортеці по Дунаю<br /> — Білгород, Ізмаїл і Кілію<br /> Зруйнують всі до тла,<br /> І їх розбійницька мета<br /> В державності своїй пуста<br /> Й не має глузду.<br /> У тисяча шістсот<br /> Чотирнадцятому році<br /> Із Січі ці сміливі хлопці<br /> Не турбувалися,<br /> Як волю для народу здобувати,<br /> Що плаче їхня вдома мати,<br /> Яку чужинець вік мордує<br /> І землю їх грабує,<br /> — З'явилися вони під Трапезундом,<br /> Сіноп взяли великим штурмом,<br /> Спаливши арсенал й турецькі кораблі,<br /> Помивши у крові свої шаблі.<br /> І знову через рік<br /> Пливли на другий бік<br /> По Чорному вже морю,<br /> Вони взяли з собою<br /> В козацьких чайках, тих човнах,<br /> Розбої, смерть і жах<br /> Для тих, хто жив на берегах<br /> Великого басейну.<br /> Ця міць козацька<br /> Стала під Стамбулом,<br /> З великим криком, гулом<br /> Спалила портові споруди<br /> І залишила всюди<br /> Безвинні жертви за собою.<br /> Наситившись жадобою розбою,<br /> Вони пливли заповнені добром<br /> До берегів свого покою,<br /> Але їх під Очаковом здогнав<br /> Турецький флот, що мав<br /> Помститись за розбої.<br /> Із ситуації такої<br /> Козацькі чайки кинулися в бій.<br /> Не мала значення тут перевага<br /> Турецьких кораблів,<br /> А вміла тактика, та спритність і відвага<br /> Змітала турків як кролів<br /> В такому стані безпорадних.<br /> Ще мить якась пройшла<br /> І вже нема<br /> Могутнього чужого флоту.<br /> Не думала та Січ що ж принесла<br /> Відвага ця для їх народу,<br /> Ще більше розгоралась спрага<br /> До таких розбоїв.<br /> Тим часом ворог коїв<br /> Грабіжництво земель,<br /> В яких їх мати породила,<br /> І день і ніч молила,<br /> Що син для неї волю принесе,<br /> А він, як котеня сліпе<br /> У Січ свою ховався,<br /> І засинав, і прокидався,<br /> Як той пірат<br /> Бездумно силу розкидає,<br /> В той час неволя розквітає,<br /> Із матері козацької глузує кат,<br /> Батьків в ярмо спокійно запрягає,<br /> Сестер на ринку продає,<br /> А козака того за море направляє,<br /> Щоб грабувати не мішав<br /> Його народу.<br /> Тим часом ворог будував<br /> Форпост біля Кодак<br /> — Грабіжник той поляк<br /> Гадав, що ні один козак<br /> З Січі ніяк не потурбує,<br /> — Спокійно він тоді панує<br /> На землях України.<br /> І Січ сприйняла такі зміни<br /> Не як неволю України,<br /> А як порушення свого спокою<br /> І Сулима повів вже за собою<br /> Братву на ці Кодаки,<br /> Що збудували їх поляки.<br /> Поживши місяць, два,<br /> Туди прийшла вже не сама<br /> Шляхетська Польща церемонна,<br /> Яка з собою привела<br /> Реєстрових козаків<br /> Із українського села.<br /> І тут схрестили зброю<br /> Між собою<br /> Оба брати за те,<br /> Щоб ляхи добре панували,<br /> І матір далі грабували,<br /> Сестер їх гвалтували,<br /> Руками батька засівали<br /> Криваві землі України.<br /> До вечора Кодаки впали,<br /> Брати братів перерубали<br /> І знов покірно в руки дали<br /> Полякам цю споруду,<br /> Яка в кайданах цей народ тримала.<br /> Історія ніколи ще не знала<br /> Такого глузу над людьми,<br /> Щоби брати себе вбивали<br /> В той час, коли їх матір<br /> У ярмі тримали<br /> Загарбники чужі!<br /> Такого сорому нічим не змити<br /> І неможливо замолити<br /> Такі важкі гріхи<br /> У всі віки!<br /> А Січ сліпа<br /> Такою дальше все була.<br /> У сорок восьмому<br /> В її ряди зайшла<br /> Шляхетська та брудна душа<br /> Зіновія Хмельницького,<br /> Польського захланого панка,<br /> Яка обманом повела<br /> Святі козацькі почуття<br /> До нації своєї<br /> У вічне забуття<br /> На захист тих багатств,<br /> Які поляк собі припас,<br /> І як підступний сатана<br /> Прикрив своє ім'я,<br /> І не Зіновій, а Богдан<br /> Себе вже називав,<br /> Щоби за ним повстав<br /> Козацький Січі дух,<br /> Щоб силу свою приєднав<br /> У цей селянський рух<br /> І вже не вщух<br /> На всій нещасній Україні.<br /> І Січ повірила й пішла,<br /> І знов знайшла<br /> Стихію у розбої,<br /> І вже не бачила дороги тої,<br /> Яка б народу волю принесла.<br /> Стихію бунтів, злоби<br /> Поляк Хмельницький<br /> Ніс їх щоби<br /> Хапнути більшої наживи<br /> На цих же землях України,<br /> Де села всі горіли<br /> В неволі вічного ярма,<br /> І Січ довірлива, сліпа<br /> Не повела народ<br /> На боротьбу за волю,<br /> А виродку Хмельницькому<br /> Ще дала зброю,<br /> Щоб України кров'ю<br /> На поті і сльозах її народу<br /> Своє багатство будував,<br /> А потім щоб продав<br /> Народ нещасний тій Росії,<br /> Що дикою була<br /> І все чуже гребла<br /> Як той хижак.<br /> І дожилася Україна,<br /> Що одиночка, той поляк<br /> Міг нею торгувати,<br /> А Січ в той час<br /> Лягла спокійно спати<br /> І бачила в полоні своїх снів,<br /> Як вже її синів<br /> Росія продає,<br /> На крові і сльозах<br /> Собі багатство наживає.<br /> У тисяча сімсот вже сьомому<br /> Народ піднявся знову<br /> Проти свавільної Росії<br /> По Дону і Кубані,<br /> Який таїв надії ранні,<br /> Що всі повстануть на Вкраїні,<br /> Народу волю принесуть,<br /> І українці всі будуть<br /> В одній державі жити.<br /> Але глухою Січ була<br /> І лише подала<br /> Своє таємне співчуття,<br /> І кров рікою потекла<br /> У води Дону і Кубані.<br /> А через рік<br /> Історія відкрила новий лік<br /> У прагненні народу<br /> Звільнитись від ярма,<br /> Що на собі несла<br /> Сердешна Україна.<br /> Мазепа, гордий прометей<br /> Свого народу,<br /> Вказав той шлях на перемогу,<br /> Вступивши в згоду<br /> Із шведським королем<br /> І попереду йшов з мечем,<br /> Звільняв знедолений народ<br /> Від дикої Росії.<br /> А Січ собі сиділа<br /> Як стара вдова,<br /> Все берегла<br /> Жіночу чистоту,<br /> Щоб хто бува<br /> На її волю не сягнув.<br /> В ночі таємно Січ сплакне,<br /> За тим, що бій іде,<br /> Глибоко з співчуттям здихне,<br /> І нишком молить перемогу,<br /> Щоб Бог послав її народу.<br /> Той шепіт тихий<br /> Росія вже почула<br /> І знищивши Мазепи всі полки,<br /> Уже прийшла сюди<br /> Послухати стару вдову,<br /> Думкам таким чому<br /> Дає вона вже волю<br /> І виявляє до хазяйки непокору.<br /> Тоді хоробрий Гордієнко отаман<br /> На Січі цуциком завив,<br /> Бо перед ним, немов туман<br /> Стояла незліченна сила,<br /> Яка народ його тримала<br /> У своїй покорі<br /> І Січ за це була в докорі,<br /> Тому розплату мусить понести.<br /> І в ці травневі дні весни,<br /> Тисяча сімсот дев'ятого<br /> Страшного року,<br /> Росії військо<br /> Не одним наскоком<br /> Вщент розгромило Січ.<br /> Ті, що в живих лишились, побрели<br /> Нещасні козаки<br /> У темні ночі,<br /> Шукати знову волі тихої<br /> У світ-за-очі,<br /> Аж під татарською ордою,<br /> І згуртувавшись між собою,<br /> У Січ Олешківську<br /> Цей гурт Вселився,<br /> В ту саму, де родився він<br /> — Полковник Радченко Устим,<br /> Де жив<br /> Чотирнадцять і весен й зим.<br /> Коли ж Росії треба було берегти<br /> Імперії кордони від Турецьких зазіхань,<br /> Вона дозволила назад прийти<br /> На ці ось береги<br /> І збудувати Нову Січ<br /> У тисяча сімсот<br /> Тридцять четвертім році,<br /> Яка повинна на російськім боці<br /> Імперію російську зберігати,<br /> Щоб турки вже не сміли посягати<br /> На все добро цього народу.<br /> І Нова Січ покірною була,<br /> Як вірний пес, відмінно стерегла<br /> Усе грабоване російським катом<br /> І вміло шила батоги,<br /> Якими заганяли у плуги<br /> Її батьків, сестер, братів.<br /> Зате козак сидів<br /> В Січі, як у раю,<br /> Створивши волю лиш собі свою<br /> І демократа з себе корчив,<br /> Халяви ворогу лизав,<br /> І песиком то скиглив,<br /> То пищав,<br /> Що катові він вірно служить,<br /> І клятви не порушить,<br /> Туреччини ніколи не пропустить,<br /> Даючи грабувати свій народ<br /> Нікчемним русакам.<br /> Ось воля в них була яка<br /> На цій Січі,<br /> Де були зібрані усі<br /> Великі правдолюби!<br /> А тут візьмись,<br /> Тай розпочнись<br /> Війні між хижаками<br /> — Туреччини й Росії,<br /> Де кожна жила у надії<br /> Чужих земель побільше відірвати,<br /> Людей в ярмо загнати,<br /> Від того і наживи більше мати<br /> На горі й крові українського народу.<br /> Шість років ця війна робила шкоду<br /> На землях України,<br /> Яка внесла ті зміни,<br /> Що в Крим залізли русаки,<br /> А їх загарбницькі полки<br /> Кордон вже провели<br /> По берегах святого Бугу<br /> І договір між ними говорив,<br /> Що цей кордон для них служив<br /> Законним поділом невільної країни.<br /> І Січ не мала вже про кого дбати,<br /> Від кого захищати<br /> Імперії російський дух<br /> І вірний пес утратив нюх,<br /> А псячий слух<br /> Росії був вже не потрібний,<br /> І вільний той життя уклад,<br /> Хоч смирний й покірний<br /> Уже Росію дратував.<br /> І уряд царський наказав<br /> Ту Січ ліквідувати!
Полковник Радченко<br /> Як вкопаний стояв<br /> І боляче спостерігав<br /> На те, як руси підвели<br /> Останні вже свої полки<br /> І ставили у бойові порядки.<br /> Часу лишалось не багато до атаки<br /> І в нього в серці запекло,<br /> Надії більше не було,<br /> Не зможе він здійснити свої плани,<br /> — Піднести Січ і весь народ<br /> На боротьбу для створення держави,<br /> Бо це лише єдиний шлях,<br /> Який невільності принесе крах<br /> І свій народ зуміє захистити,<br /> Від чужоземного ярма.<br /> Та все дарма!<br /> Із тих імперій ось одна<br /> Ще мить і все зруйнує,<br /> І те, що він планує,<br /> Смертю упаде,<br /> І вік буде<br /> Його народ в ярмі ходити.<br /> А зараз він прийме<br /> Ту смерть безглуздям ситу<br /> І все піде у забуття.<br /> А батьківське чуття<br /> Із болем в серці говорило<br /> До своїх дітей,<br /> Яких любив, ростив,<br /> Не досипаючи ночей,<br /> І тут з його очей<br /> Скотилася сльоза,<br /> Гаряча і тверда,<br /> Яка на землю впала,<br /> Земля її на березі ввібрала,<br /> Козацьке горе й біль<br /> У собі поховала.<br /> І в мить перед очима пропливло<br /> Його дитинство босоноге,<br /> Як мати хрест поклавши на чоло<br /> Йому співала пісню колискову.<br /> Козацький бій,<br /> Де вперше гарт прийняв<br /> І теплі вечори,<br /> Коли він покохав<br /> Свою дружину.<br /> І в смертну ту хвилину<br /> Розділить Степа<br /> З ним ту долю,<br /> Як Січ уся,<br /> За те, що бавилася в волю,<br /> А весь народ в ярмі ходив,<br /> Який у муках господа молив<br /> Померти, чи здобути кращу долю.<br /> І знову за дітей згадав,<br /> На себе хрест поклав<br /> І з болем прошептав<br /> Слова молитви,<br /> Щоб Бог послав<br /> Для них спасіння в битві.<br /> Марія, його дочка<br /> Тринадцять років вже від роду,<br /> Як квіточка,<br /> Що розпускає свою вроду,<br /> Вона тендітною була.<br /> І ця російська сарана<br /> Розтопче нерозквітлу квітку.<br /> За сина теж переживав,<br /> Який уже стояв<br /> В козацьких їх рядах<br /> І сотню вів в боях<br /> Цей сокіл молодий.<br /> І хоч полковник не старий,<br /> Він радий був за сина,<br /> Що вдачу мав козачу,<br /> Любов гарячу<br /> До Батьківщини що в неволі,<br /> До скривдженої долі<br /> Рідного народу.<br /> І син піде в останній бій,<br /> Не принесе він перемогу,<br /> А жертвою лиш мрій<br /> Впаде на полі бою,<br /> Щоб вже собою<br /> Закрити Січ,<br /> Яка була не раз<br /> Народною ганьбою.
Полковник обірвав свої думки<br /> Почувши шелест очерету,<br /> Бо тут його знайшли два козаки,<br /> Що послані від кошового отамана,<br /> — Один з яких одним запалом доповів,<br /> Що вже зібралась Рада<br /> Всіх полків,<br /> І там отаман вже хотів<br /> Віддати свій наказ.<br /> Устим не йшов, а біг,<br /> Тримаючи рукою шаблю біля ніг,<br /> Він в курінь вскочив,<br /> Подих перевів,<br /> А потім швидко підійшов і сів<br /> На лаву, що в кутку стояла.<br /> І звівся отаман,<br /> Як чорна хмара,<br /> Він поглядом по всіх повів<br /> І бас його, як сталь гудів:<br /> "Я вам хотів<br /> Останній свій наказ віддати:<br /> Бунчук і прапор Січі,<br /> Клейноди військові достати,<br /> У центрі наступу полки збирати.<br /> Наш сотник Радченко Карпо<br /> У бій наш прапор понесе з собою.<br /> Негайно щоб було<br /> Готове все до бою!<br /> Полковники ведуть полки<br /> У контратаку за собою.<br /> Сигнал усім один<br /> — Атака сотні з прапором,<br /> Який несе Устима син.<br /> Не зганьбимо козацьку зброю<br /> І мужність наша хай не згасне,<br /> За Січ і волю жертвуєм собою!<br /> І пам'ятай козак,<br /> Господь з тобою!<br /> Місця зайняти всім<br /> В порядку бойовім!"
Устим із куреня найпершим вибіг<br /> І поспішаючи, пішов<br /> На лівий фланг до полку,<br /> Та по дорозі все ж зайшов<br /> У курінь, де була його сім'я.<br /> Шепочучи що-раз його ім'я<br /> Дружина притиснулась до його грудей,<br /> Не відриваючи своїх очей<br /> Вона дивилася йому у вічі<br /> — В її очах світився жах.<br /> Чому і на яких правах<br /> Прийшла сюди Росія,<br /> Забрала землі всі, поля,<br /> А зараз захотіла<br /> Щоб Січ вже мертвою була?!<br /> Чому вона<br /> Дає нам право жити,<br /> А схоче, смерть буде плодити<br /> І все загорне за своє?!<br /> Розгублена, бліда<br /> До нього підійшла дочка,<br /> В тих оченятах притаїлася журба,<br /> Голівкою припала до грудей,<br /> А потім знов дивилася у вічі.<br /> Він був для неї в двічі<br /> Сильніший всіх злостей,<br /> За тисячі смертей.<br /> Не відриваючи своїх очей<br /> Вона шукала в ньому порятунку.<br /> А він, полковник Січі<br /> У перше у житті<br /> Не знав які<br /> Дочці слова сказати.<br /> У безпорадності він зуби заціпив,<br /> Словами не смітив,<br /> Бо знав, що Січ вже доживає<br /> Свою останню мить<br /> І серце вже болить<br /> У нього за свою сім'ю,<br /> Через годину-дві<br /> Він голову свою<br /> Складе в нерівному бою.<br /> Але хто дочку сироту<br /> Пригорне, приласкає,<br /> Підтримає в нелегкому житті?<br /> Перемагаючи душевні болі ці,<br /> Він все ж знайшов<br /> Утішливі слова своїй дочці:<br /> "Марійко, дочко, не журися,<br /> А краще Богу помолися,<br /> Ми Січ свою відстоїм.<br /> Не бійся, будь смілива<br /> Моя ти українко чорнобрива,<br /> Не забувай чийого роду,<br /> Тоді здобудем перемогу<br /> — Ми ж на своїй землі?!<br /> А русаки усі<br /> Підуть собі додому.<br /> Гарнішої нема ніде від тебе,<br /> Тому для тебе<br /> Віддам усе я доню мила,<br /> Щоб була ти щаслива!"<br /> Полковник у чоло<br /> Дочку поцілував,<br /> Голівку приласкав<br /> І посадив її на лаву.<br /> Він знову підійшов до Степи<br /> Укритої журбою:<br /> "Господь з тобою!<br /> Чому так впала у журбу?<br /> Чому у розпачі накликуєш біду?<br /> Який Марійці приклад подаєш?"<br /> Тримаючи її за плечі,<br /> — "Ти оце облиш!"<br /> Сказав Устим.<br /> І вірний друг, що все життя із ним<br /> Не стрималась його кохана<br /> Від тих душевних мук,<br /> Упала у сльозах йому на груди,<br /> В обіймах його рук<br /> Поцілувала йому губи.<br /> Вона дивилася йому у вічі,<br /> Спасіння у яких шукала<br /> І Господа благала<br /> Спасти усіх дітей,<br /> Які не кривдили людей,<br /> Жили як янголята,<br /> Любили маму й тата.<br /> Не в силах вже себе тримати,<br /> Крізь сльози Степа прошептала:<br /> "Устиме, раз Україна вся упала,<br /> А Січ сама стояла,<br /> Хіба вона надію мала<br /> На те, що волю збереже?!<br /> І що за воля це,<br /> Коли народ в неволі,<br /> Думки у вас козацькі кволі<br /> І шаблі ваші голі,<br /> Що без держави свої<br /> Цілком ніщо.<br /> Устиме, це кінець!<br /> Імперія ціла стоїть в нас на порозі,<br /> І вже не стане в допомозі<br /> Хоробрість ваша бойова.<br /> Росії дикість вся<br /> Прийшла нас знищити дотла.<br /> Господь хай збереже тебе!<br /> А сину нашому хай принесе<br /> На крилах мого почуття<br /> Великих сил на полі бою<br /> І збереже йому життя,<br /> І смерті шлях<br /> Закрию я собою,<br /> А серцем рани обігрію!<br /> Живу, поки ще вірю,<br /> Що смерть обійде вас обох!<br /> Господь з тобою,<br /> Мій коханий!"<br /> І цілувала губи, і лице, чоло,<br /> А він стояв, як п'яний<br /> І в серці боляче було,<br /> Що згинуть всі безглуздо,<br /> Та сам дружину заспокоїв:<br /> "О Степо мила, перед боєм<br /> Не розслабляй мене сльозами,<br /> Господь хай буде з нами,<br /> Благослови і я піду<br /> На бій кривавий!"<br /> І разів три<br /> Вона його перехрестила,<br /> Обцілувала все обличчя<br /> І з болем в серці відпустила.<br /> Він різко вскочив на поріг,<br /> Оглянувся,<br /> Очима хату всю пробіг,<br /> Перехрестився,<br /> Низько поклонився<br /> І як міг, побіг,<br /> Де краєм берега заліг<br /> Той полк, що вірив в нього.<br /> Усі в такім напруженні були,<br /> Здавалось, що вони могли<br /> Змести з лиця землі<br /> Любу ворожу силу.<br /> Та не можливо було вже зламати<br /> Залізну міць злодійської гармати,<br /> Імперії безчислену кінноту<br /> І хоч і стомлену піхоту,<br /> Що перевагу мала у шаблях<br /> У п'ятдесят і сотню раз.<br /> Кінь Радченка весь час<br /> На місці гарцював,<br /> Немов би відчував<br /> Початок бою,<br /> Тримаючи його вудилом під собою,<br /> За кроків тисячу вперед він поглядав,<br /> Де ворог лютий<br /> В бій свої війська підняв.<br /> В той час сурмач заграв<br /> Відомий заклик до атаки<br /> — Він смертю в тиші пролунав,<br /> В житах здригнулись маки.<br /> І раптом вихором помчав<br /> Сміливий сотник Радченко Карпо,<br /> Над головою розвивалось і плило<br /> На фоні неба голубого<br /> Жовто-блакитний прапор волі,<br /> Живе в якому символ долі<br /> Його невільного народу,<br /> Що кличе їх на боротьбу<br /> За перемогу.<br /> І білий кінь поніс його як птах<br /> Із символом народної надії,<br /> Червоні маки усміхнулися в житах,<br /> Розсипали барвінки свої мрії<br /> І простелили йому шлях<br /> У тих полях,<br /> Де Батьківщина плакала в неволі,<br /> В якої діти босі й голі<br /> І матір їхню мучить кат.<br /> І заблищала сталь,<br /> Із краю в край<br /> Пішли полки в атаку.<br /> Устима гордість охопила<br /> За ту відважність свого сина,<br /> З'явилась в ньому більша сила<br /> І шабля блиснула йому над головою,<br /> На зриві прохрипів: "За мною!"<br /> І полк всю землю хмарою покрив.<br /> В ту ж мить у небі засвітило,<br /> Залізним градом завело,<br /> Картеччю понесло<br /> Велику смерть усім полкам.<br /> І Радченко побачив, як вже там,<br /> Де з прапором та сотня мчала,<br /> Червоно-чорна лава вже стояла<br /> Артилерійського вогню.<br /> Карпо із прапором в диму<br /> То виринав, то потопав,<br /> А шквал вогню стояв<br /> По всіх краях.<br /> І раптом змах<br /> Червоного снопа<br /> У нього прямо з-під коня<br /> Вогнем Карпа як свічку запалило,<br /> А потім димом застелило<br /> Те місце, де уже лежав<br /> На цій скаліченій землі.<br /> В секунди ці<br /> Хтось інший прапор підхопив<br /> Який уже не тріпотів,<br /> А шматтям порваним висів,<br /> Але собою він вселяв<br /> І у козацтва піднімав<br /> Ще більший дух до перемоги,<br /> Але вернути сина до життя<br /> У батька не було вже змоги.<br /> Полковник Радченко відчув,<br /> Як серце обірвалося у нього,<br /> І тугу перелив у злобу<br /> За сина свого,<br /> Що на очах його загинув.<br /> І він на ворога полинув,<br /> Людини м'язи переплавив в сталь,<br /> Не дивиться він вже у даль,<br /> І всякий той москаль,<br /> Що появлявся перед ним,<br /> В ту ж мить лежав за ним<br /> Вже трупом неживим,<br /> І він не міг своєї люті наситити,<br /> Вона була гострішою меча.<br /> Його рука<br /> Рубала сходу русака<br /> До самого сідла<br /> І вже ніхто не міг його спинити.<br /> По ворогу як через ліс пройшов,<br /> Рубаючи собі дорогу<br /> Крізь всю кінноту русаків<br /> У тил, туди під гору,<br /> На сірому коні летів<br /> І врізався з розгону<br /> В колони піших русаків,<br /> Рубаючи вже спини<br /> Загарбників свого народу,<br /> Встеливши трупами дорогу,<br /> Він вискочив у задні вже тили,<br /> Де лиш були степи<br /> Без війська і вогню.<br /> Його гаряча думка осяйнула:<br /> Тут десь поблизу була<br /> Штабна уся прислуга<br /> І генерал Текелій,<br /> Що здійснював усі розправи<br /> Над Січчю й козаками,<br /> І він, полковник Радченко Устим<br /> Негайно тут зустрінеться із ним<br /> І сам зведе рахунок<br /> За смерть своїх синів,<br /> За сльози матерів,<br /> За муки їх батьків,<br /> Що в русака в ярмі ходили.<br /> Коли вже виніс кінь його з долини,<br /> На горбі поспіхом ходили<br /> Із штабу зв'язкові<br /> І він вже сумніву не мав,<br /> Що в середині там стояв<br /> Сам генерал.<br /> Стрілою він пустив коня<br /> І мчався навмання<br /> Де свита вся Текелія була.<br /> І тут почув,<br /> Що він вже був<br /> У ворога на близькому прицілі<br /> Над головою свищуть кулі,<br /> Та наближалась вже мета,<br /> Яка несла<br /> Криваву помсту і розправу!<br /> Полковник сам собою<br /> Все притискався до коня,<br /> Від ран стиснувши зуби аж до болю,<br /> Небачачи нічого тут перед собою.<br /> Як жаром в груди полоснуло<br /> І чорний морок очі заступив,<br /> Полковник голову схилив,<br /> А потім біль його звалив<br /> — Повис Устим в стременах,<br /> Ще кілька кроків кінь ступив,<br /> І він навзнак упав,<br /> А білий кінь над ним стояв,<br /> Немов журбу людську він мав.<br /> Полковник Радченко лежав,<br /> Життя його погасло<br /> І наступила вічна ніч,<br /> Так само згасла Січ<br /> І день її ніколи не настане!
Ця ніч була спокійна, тиха,<br /> До низу посхилялися колосся жита,<br /> Журбою з нього капала роса,<br /> Вона, як та сльоза була<br /> На листі верболозу<br /> І вся трава<br /> Збирала цю вечірню прохолоду,<br /> І іскри барв всіх розмивала<br /> Від світла місяця ясного,<br /> Який дивився з неба свого,<br /> І землю променем ласкав.<br /> Здалось Карпові що він спав<br /> Серед розкішних трав,<br /> Але роса його збудила,<br /> Все тіло схолодила<br /> І він згадав,<br /> Як йшов в атаку,<br /> Як прапор він тримав<br /> На повному скаку,<br /> І як в хвилину ту<br /> За ним пішли усі полки.<br /> Оглянувшись на всі боки<br /> Збагнув, що він не спав,<br /> А тут кантужений лежав.<br /> Повільно він на ноги звівся,<br /> Своє облапав тіло,<br /> Лише у вухах все дзвеніло<br /> І голова важка була.<br /> Відняв він піхву від стегна,<br /> Поклав її на землю.<br /> Була спокійна, тиха ніч,<br /> Позаду нього догорала Січ<br /> І димом все кругом труїла,<br /> Прощалася її руїна<br /> Із світом білим навкруги,<br /> Смерділа тим, що вороги<br /> Прийшли сюди<br /> І смерть їй принесли.<br /> Вона ж несла собою<br /> Священну волю<br /> Лише для гурту козаків.<br /> Карпо, хитаючись прибитий,<br /> На Січ пішов і скільки йшов,<br /> Він не знайшов<br /> Хоча б одного куреня цілого,<br /> А ні душі тут не було,<br /> Усе у згарищі руїнами покрито.<br /> Утерши рукавом чоло<br /> Побрівши через жито<br /> Він навпростець пішов туди,<br /> Де мати і сестра були.<br /> Усе зруйноване кругом,<br /> Валялись трупи під селом<br /> Дітей, жінок.<br /> А обминаючи ставок,<br /> Карпо на місці остовпів<br /> — Вже догоряючи, димів<br /> Горою трупів звал.<br /> Тут знищені всі сім’ї козаків були,<br /> І щоб закрити всі сліди<br /> Великого розбою,<br /> Ці дикі русаки<br /> Усіх зрубавши на шматки,<br /> Мазутою усе облили<br /> І запалили,<br /> Щоб навіть їх могили<br /> Не були свідками такої кари.<br /> Пекучий біль Карпа у серце вдарив,<br /> Заплакав як дитина<br /> І губи від жалю кусав.<br /> Він на коліна став,<br /> Й козацьку клятву дав:<br /> "Народе мій!<br /> Я воїн твій,<br /> А теж служив російській сатані,<br /> Життя свого всі дні<br /> Не тільки був в ярмі,<br /> А й сам кріпив ярмо<br /> Для власного народу!<br /> Народе мій!<br /> Прости мої гріхи,<br /> Хай в муках їх замолю,<br /> За те, що не зумів<br /> Відстояти твою я долю,<br /> Не зміг боротися за волю<br /> Всієї України.<br /> Хай трупи ці, руїни<br /> У моє серце ляжуть<br /> І поколінням всім покажуть,<br /> Які ми жертви понесли<br /> За ці неправильні шляхи,<br /> Якими йшли діди,<br /> Що не зуміли<br /> Державності розправити крило.<br /> І сотник Радченко Карпо<br /> З городу вже зайшов у сад,<br /> У ньому все було<br /> Знайоме й рідне тут для нього<br /> Задовго ще до того,<br /> Коли став юнаком,<br /> Малим ходив ще хлопчаком,<br /> Тоді цей сад садив<br /> Ще батько з матір'ю у двох.<br /> Вони завжди у трьох,<br /> Любили тут по вечорах сидіти<br /> На цій ось лаві під дубком,<br /> За тим дощатим ось столом.<br /> Тут мати їм по вечорах співала<br /> І до грудей його малого пригортала<br /> І батько з неї<br /> Не спускав своїх очей,<br /> А потім коси відгортав з її плечей<br /> І ніжно матір цілував,<br /> Коли він засипав,<br /> І сонного його відносив в хату.<br /> Тоді Марійки ще не було.
Карпові груди боляче стиснуло,<br /> Повітря наче тут не було,<br /> Він задихатись став,<br /> А потім сили всі зібрав<br /> Дойшов він до подвір'я.<br /> Тут місячне сузір'я<br /> Світило як у день,<br /> В росі виблискували іскри.<br /> І тільки захотів на лаву сісти,<br /> Як раптом він побачив<br /> — Лежали тут тіла,<br /> — Це була мати і сестра.<br /> Душа його зомліла<br /> І тіло затремтіло,<br /> Він застогнав сціпивши зуби,<br /> Стиснувши кулаки<br /> До хрускоту кісток.<br /> Лежав тут згублений платок,<br /> Розкидане волосся у траві,<br /> У небо зоряне дивилися німі<br /> Великі материні очі,<br /> А груди меч протяв<br /> І так стояв, ніби тримав<br /> Її пришиту до землі,<br /> Яким вона дитину захищала.<br /> А на сестрі<br /> Не було вигляду людського<br /> — Удар, націлений по голові,<br /> І лезо тисака стального<br /> Пройшов по ніжнім личку<br /> Дівочі груди наскрізь розітяло,<br /> І тіло все сестри лежало<br /> Скалічене в крові!<br /> І він нечув, що з ним було,<br /> Обличчям впав додолу,<br /> Руками землю обійняв<br /> І застогнав,<br /> І корчився від болю<br /> Його душевних мук.
Ось так від рук<br /> Російської імперії лихої<br /> Кінчала Січ життя,<br /> Все прагнучи до волі,<br /> Не розуміючи законності святої,<br /> Що лиш в державності своїй<br /> Лежать шляхи до волі!
Карпо під вишнею в саду<br /> Копав могилу їм одну,<br /> Він сил не мав, але копав,<br /> А докопавши, став<br /> На край могили,<br /> На груди голову схилив,<br /> Не кваплячись її перехрестив.<br /> Не піднімаючи своєї голови,<br /> Повільно, кволо йшов туди,<br /> Де мати і сестра лежали.<br /> Над матір'ю він нахилився<br /> І з ніжністю дивився<br /> В обличчя рідних рис,<br /> А потім на коліна опустився,<br /> У матері з грудей легенько, обережно,<br /> Щоб болю не зробити — меча виймав,<br /> І довго у руках тримав<br /> Багряного у материнській крові,<br /> І занімів від болі,<br /> Що серце його огорнула.<br /> В його уяві була<br /> Імперія Росії дика,<br /> Що в лаптях вік ходила<br /> І тим лише і жила,<br /> Що завжди всі народи грабувала,<br /> Копаючи для них могили,<br /> В яких ці дикі русаки топили<br /> Скалічені неволею життя людей.<br /> Карпо скривавленим мечем<br /> Шпурнув у ночі марева сумні,<br /> Немов би то самі<br /> Тут перед ним ті русаки стояли,<br /> Що матір його катували,<br /> А потім нахилився знов<br /> Над мертвим матері чолом,<br /> Обличчя взяв в свої долоні<br /> І материнські сиві скроні<br /> В останнє розрівняв,<br /> Ще кілька раз поцілував<br /> Обличчя рідне, миле,<br /> На руки тіло обережно взяв<br /> І так поніс перед собою<br /> Важкою, смертною ходою,<br /> Під вишню в її рідний сад.<br /> На дно могили матір він поклав,<br /> На груди руки склав<br /> І знов попрямував<br /> Туди, де чорний птах<br /> Кружляв вже над сестрою.<br /> Вона у нього на руках<br /> Була пір'їною легкою.<br /> Скалічене дитяче тіло<br /> Він міцно пригорнув<br /> І сам відчув<br /> Холодних ран цих біль!<br /> І серце туга огорнула,<br /> І плакала душа,<br /> Що дівчинка та стала<br /> Безвинна жертва супостата!<br /> Пролита кров її для ката<br /> Давала подих до життя<br /> Його імперії страшної,<br /> Що смерть несла, погроми і розбої.
Сумний Карпо<br /> Поклав сестру на дно,<br /> До матері поближче пригорнув<br /> І тут відчув,<br /> Що дві сльози,<br /> Які синівськими і братськими були<br /> Упали їм на груди,<br /> І рани смерті сполоснули,<br /> Солоним болем,<br /> — Там і потонули.<br /> Карпо в останнє їх перехрестив,<br /> Землею рідною укрив,<br /> На двох один він хрест поставив,<br /> І тут відчув до болі,<br /> Що в цій могилі залишив<br /> Синівське серце своє,<br /> І що похована отут навіки<br /> Козацька слава України!
І він пішов,<br /> А вслід йому ще дихали руїни<br /> Нової Січі козаків.<br /> — Невже його народ<br /> Для цього всі віки терпів<br /> Неволю тих імперій світу,<br /> Щоб тут козак сидів<br /> В Січі придуманої волі<br /> І як баран, ножа чекав<br /> У смертний час баранячої долі?!<br /> Карпо гіркий узяв історії урок<br /> В останній день своєї Січі<br /> І твердо його крок<br /> Вже вів у свій народ,<br /> Якому мусить він дивитися у вічі,<br /> І долю з ним свою ділити,<br /> В біді і радості разом прожити<br /> В однім ярмі,<br /> Яке імперії чужі<br /> В безсилості козацькій всім скували,<br /> І лише сили в єдності усі<br /> Народу України<br /> Спроможні волю принести,<br /> І Січі не одні руїни<br /> Уроком в пам'яті повинні пролягти<br /> Для нових поколінь.