Коли верховних сил незбагненим велінням<br />
З'являється поет у злі, сумні роки,<br />
То мати в розпачі, з прокляттям і тремтінням,<br />
До Бога простира сердито кулаки:

"Бодай зродила б я клубок гадюк у хащі,<br />
Ніж годувати глум цей — виродка в журбі!<br />
Будь, ноче, проклята — утіхи всі пропащі,<br />
Покуту за гріхи я зачала в собі!

Чому я обрана, і за яку провину<br />
Страшна відраза я для мужа? Та з жалю<br />
Я покруча цього у полум'я не кину,<br />
Його, як вісточку любовну, не спалю,

Ні, я проллю твій шал, твоє отруйне мрево<br />
На проклятий стократ цей злючий сповиток.<br />
Так вправно я скручу оце нужденне древо —<br />
Не випустить воно зачумлених бруньок! "

Отак вона ковта прокльонів хижу піну,<br />
Не тямлячи крутих верховних повелінь.<br />
В геєні огняній за матірню провину<br />
Вона сама собі роздмухує жарінь.

Та ангельська над ним простерлася десниця<br />
I сонцем п'яне це занедбане дитя;<br />
Амброзія богів йому в усьому сниться,<br />
Вода йому — нектар, нектар — усе життя;

Він грає з вітром, він — із хмарою в розмові,<br />
Він славить гімнами сп'яніло хресний шлях,<br />
I дух, що йде за ним слідом журби й любові,<br />
Поета впізнає безжурного, мов птах.

Та жахом повні ті, кого любить він хоче,<br />
Хоч серця злагоду несе назустріч всім,<br />
Та любі їм лише його скорботні очі —<br />
Всі трутизну свою випробують на нім.

В питво домішують золи та каламуті,<br />
На хліб його плюють — скажена слина в них.<br />
Чого торкнеться він, сахаються у люті,<br />
Бояться, як чуми, стежок його прямих.

На людних торжищах його дружини мова:<br />
"Коли для нього я гарніша від усіх,<br />
Буть ідолом його я все життя готова,<br />
Пишатись в золоті — од голови до ніг;

Я прагну розкошів, і мирри, й фіміаму,<br />
Колінопреклонінь, і м'яса, і вина,<br />
Так — узурпую я закохану нестяму<br />
I висмію в душі — ядуча ж бо вона!

А як відчую бридь по цім блюзнірськім грищі,<br />
То не схибне моя міцна й тонка рука —<br />
Тендітні нігтики, мов гарпій пазурища,<br />
Вона йому нехай у серце запуска!

Немов пташа з гнізда в оцій земній юдолі,<br />
Червоне серце враз я видеру — і тут<br />
Улюблений мій звір насититься ним долі,<br />
Куди жбурну цей шмат бридливо я у бруд! "

Та що йому цей ґвалт! До неба — очі й вуха:<br />
Побожні руки він здіймає у блакить.<br />
В сліпучих блискавках його ясного духу<br />
Розгніваний народ кипить і клекотить:

"Благословенний будь, мій Боже, що страждання<br />
Мов ліки очисні, даруєш щедро нам;<br />
Вони для душ міцних — небесні пожадання,<br />
Вони для праведних — божественний бальзам!

Я знаю — бережеш ти місце і поету,<br />
Де воїнства твого щаслива височінь,<br />
Запрошуєш його до горнього бенкету<br />
Престолів, доброчесть, верховних володінь.

Я знаю, тільки біль — ота шляхетна цнота,<br />
Якої не страшать моря пекельних скрут,<br />
Хай у вінку моїм горить одна скорбота —<br />
Усіх світів і літ один містичний жмут.

Що перед тим вінком сяйні скарби Пальміри<br />
З усіх морських глибин затаєним вогнем;<br />
Що перед ним ясні перлини і сапфіри —<br />
Перед найвищою з сліпучих діадем;

Бо ж буде творена в твоїм благословінні<br />
З первісних променів — не з золота-срібла,<br />
А очі смертнії в прекрасному тремтінні<br />
Для неї лиш сліпі і тьмяні дзеркала! "



Переклад І. Драча