Їх гурток: стали під дверми класу, розмовляють бадьорим півголосом. — Вам чого, діти? Ми, пані, хочемо до школи,— говорить одно, найбільше певне себе, та дряпає в заклопотанні замурзане лице. Повздержливо, низьким голосом, який проглочує сентимент, говорю: — Ходімте, запишу вас. Поставали кругом стола, зорять за бистрими рухами пера. А коли котре почує на собі мій погляд, спалахне слабкою тінню і стулиться в купку, ніби той мертвий жучок. — Як пишешся? — Оленка Шугенюк. — Село, повіт? — Кийданів, Бучач. — Родичі де? — Тато у Канаді. Перш за все були у Фортвілю, тепер переїхали, але не пишуть, де. Вже п'ять літ як з дому. — Багато вас дітей? — Одно в шпиталю на "реперації", а я з мамою осьдечки. — Померло котре? — Та всюди, в Грядищі, у Вінкельсдорфі і в Цветлю... Скрізь по одному. — Як се ти попала у сей Гмінд, небого? Підняла худенькі рамена, мов птах, що он-он пурхне від землі. — То, прошу пані, нас заладували на колій. На Зелені Свята стали дуже кулі летіти, і наші війська нас вигнали, бо вже була битка під лісом. Дівчата повиносили шмаття на городи, позакопували. Зі скорострілів так москалі стріляли, що раз! Забили свиню на ланах, рух зробився, та й ми пішли на ксьондзове поле за водою, а потім до Вольфсбергу, а з Вольфсбергу на Гмінд... Кількома стрічками невидних слів які поміряно простори! Скільки білих кілометрових стовпів, піль, розгойданих вітрами, глибоких, як ніч, лісів, ще й рік, розлитих зловороже!.. — А на Чехії діти дуже мерли? — Там не мерли. Не було шпиталів. Тут, на Гмінді, покладено наших у ями багацько... Дуже много шпиталів побудували. Стоїть переді мною така поважна в рухах, бистра у висновках, зв'язка в словах! Спідничка на ній з сірої дерги, кабатина з сінника, низка зелених "перлів" на шиї, руки порепані, кривавлять. — А ти, маленька, як пишешся? — Пишуся Доця Косик, село Незвиска, повіт Городенка,— виголошує за одним віддихом, як привчена сорока. Сю формулу Доця знає напам'ять — вона її метрика, паспорт, свідоцтво приналежності до нації. — Ти давно вийшла з карантани? — Буде три неділі. — А де ліпше: там чи тут? — Госпідку, та на вольних бараках ліпше! — Мама де? — "Злапана" до Росії. Я з бабою приїхала. — Зі шпиталю вертаєш? — Ні,— сміється мило,— йно баба не мають мене чим погодувати. — Багато вас дітей? — Дуже небагато. — Ну кілько? — А п'ятеро... Виджу я тебе, українська бабусю! Колись кріпка, весела й потрібна всьому родові, мов сонічко боже, а тепер зажурена, аж чорна, грієш півнагі тільця дітей, як крізь усі щілки мече водою і вітром, дуєш на рани від блощиць, що жалять до нестями, і посеред нічних прокльонів та ломоту дверей молиш небесні сили, щоб помогли донести отсей дріб синові, цісарському стрільцеві... — А ти як пишешся? — Катерина Равлюк. — З ким тут? — Дядина є. Підносить рам'я, щоби загорнути волосся з-понад брів, і тільки тоді бачу, як з темної основи уставок виступає незнаний мені мотив високо артистичним обрисом. — Хто се вишивав? — Хто ж би, сама! Знизує легко плечима: їй трохи смішно. — Тепер не шиєш хіба? Коцика нема! Усміх заволікся турботою: — Я ще маю двадцять мотошечків, тоненьких, по грайцару, але нездалих... Добрий коцик, чим переться, тим красший стає. Ми наш закопали у ямі, а як москалі втікали, то вже був зогнилий... (До шитки, проше, треба сукати!) . Ще як розводжу — нічого, але як прийдеться заповняти, що потягну за ниточку, троха не плачу... Хотіла ще щось сказати, але надавили її з боків, діточа юрба розходилася ходором: — Ай... пустіть мене, пустіть!—лепетіло засмалене дівчатко понад голови других. У мові зусилля, ліве рам'я томить судорога, очі блудять високо, повні сліз. — В нашім селі була цілий рік... швармлінія... Мама пішли до Данії... на контракти... — Слідуюча! — Щепківська Тацька з Космирина. Вона проста, чистенька, як смерічка, виросла на зеленій обочі. — Я не маю нікого. Тато убиті під Галичем, а маму й обі сестри в Космирині граната розірвала. Загортаюся в свій шаль, дарма що тут і там снується ще полиняле, осіннє сонце. Воно світить на таблички, заставлені військом кривульок, на дочку фараона, що он на образку виймає з кошика маленького Мойсея,— на худенькі, байдужі обличчя, схилені над лавками, і не роздає радості нікому. День довгий, як рік, голодний обід далеченько! Тільки весела Доця Косик веретениться, аж кіски скачуть. Кажуть про неї, що коли пороздають на кухнях харчі, вона біжить туди і за ложку каші виспівує кому треба її не треба: Ой червоний бурачок, Зеленая гичка, Любив мене козачок, Хоч я невеличка... Одна тільки за всіх Доця підскакує на місці і трохи тяжким від застуди голосом з усіх маленьких сил тішиться своїм існуванням: — Сонце, о сонце! Діти, мов приворожені, дивляться вслід за її рукою, простягненою в світло.