Було нам тоді не до сміху.<br />
Ніч підняла завісу –

біла симфонія снігу<br />
пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,<br />
скрипів, у льоди закутий…<br />
І хлопець, зворушливо юний,<br />
сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,<br />
останнє моє кохання…

В такому віці людина<br />
завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –<br />
життя, бач, як сон, промайнуло.<br />
Підлітки для солідности<br />
мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила<br />
звисали, як біла гичка…<br />
Я теж йому щось говорила,<br />
і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,<br />
майже з драми Ростана…<br />
Я тільки сніг пам'ятаю,<br />
отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,<br />
шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою – до сміху!<br />
А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело<br />
на білому світі жити.<br />
Ти тільки, як всі воскреслі,<br />
не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.<br />
Минуле вмерзає в кригу.<br />
І це вже не декорація…

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,<br />
зламавши об ліс крило…<br />
Ти – моє перше кохання.<br />
Останнє уже було.