Айзек АЗІМОВ БЕЗСМЕРТНИЙ БАРД Оповідання — О, так, — сказав доктор Фінеас Велч. — Я можу викликати душі знаменитих покійників. Він був злегка напідпитку, інакше б цього не сказав. Звісно, це було абсолютно нормально: трохи перебрати на різдвяній вечірці. Скот Робертсон, молодий викладач англійської мови і літератури, поставив свій бокал на стіл і перевірив, чи їх бува ніхто не підслуховує. — Справді, докторе Велч? — Тобто, я хочу сказати, не тільки душі. Я також можу викликати тіла. — Не думаю, що це можливо, — стримано відповів Робертсон. — А чому ні? Просте переміщення в часі. — Ви маєте на увазі подорожі в часі? Але це вкрай незвично. — Це дуже легко, якщо знаєш, що робити. — Тоді, докторе, розкажіть, як ви це робите? — Гадаєте, я вам розповім? — серйозно спитав фізик. Він повільно роззирнувся в пошуках випивки і нічого не знайшовши продовжив. — Я вже переносив деяких. Архімед, Нютон, Галілей. Бідні хлопці. — Хіба їм у нас не сподобалося? Я гадав, що сучасна наука мала б їх вразити, — промовив Робертсон. Розмова починала йому подобатися. — Повірте, вона їх таки вразила. Справді вразила. Особливо Архімеда. Я спершу думав, що він просто збожеволіє від радощів, коли я йому пояснив що до чого, тою старогрецькою, яку мені колись доводилось зубрити, але… — Щось пішло не так? — Різні культури, ось і все. Вони не могли призвичаїтися до нашого способу життя. Почували себе страшенно самотніми і наляканими. Я мусив відправити їх назад. — Так шкода. — Що є, то є. Уми великі, а от пристосовуються погано. Не універсальні. Тож я спробував перенести Шекспіра. — Що? — вражено вигукнув Робертсон. Це вже стосувалося його спеціальності. — Не треба так кричати, юначе, — скривився Велч. — Це дуже неввічливо. — Я вас правильно зрозумів, ви перенесли в наш час Шекспіра? — Так, переніс. Мені був потрібен хтось з універсальним розумом, хтось хто знав людей достатньо добре, щоб жити разом з ними на відстані в кілька століть від власного часу. Шекспір був такою людиною. Я навіть маю його автограф. На згадку так би мовити. — Автограф? — в очах Робертсона затанцювали безумні вогники. — Він у мене з собою, — Велч почав перевіряти одна за одною свої кишені. — А, ось і він. Він простягнув маленький клаптик картону викладачу англійської мови і літератури. На одному його боці було: "Л. Кляйн & сини. Металеві вироби оптом". А на звороті розмашистим почерком було написано: "Вільям Шекспір". У Робертсона виникло божевільне припущення. — Який він був з себе? — Зовсім не такий, як на картинах. Лисий з потворними вусами. Говорив з якимось дивним акцентом. Я, звичайно, зробив усе, аби йому сподобалося в нашому часі. Я розповів йому, що ми дуже високої думки про його п'єси і ми досі ставимо їх на сцені. Я сказав, що ми вважаємо їх найвеличнішими творами не тільки англійської, а й світової літератури. — Правильно. Правильно, — слухав Робертсон, затамувавши подих. — Я сказав, що люди написали цілі томи коментарів до його п'єс. Природно він захотів ознайомитися з ними, тож я взяв дещо з нашої бібліотеки. — І? — О, він був вражений. Звісно, йому було важко зрозуміти ідіоми та алюзії, що відносять нас до подій після 1600, але я допоміг йому. Бідолаха. Не думаю, що він очікував на подібний прийом. Він все примовляв: "Боже помагай. Так мордувати слова останні 5 століть. Мислю, що ви і з вологого рядна цілий потоп вижмете". — Він не міг так казати. — Це ж чому? Він писав свої п'єси так швидко, як тільки міг. За його словами, все доводилося робити в дуже стислі терміни. Він написав Гамлета менше ніж за 6 місяців. Історія була давньою. Він лише трохи її відшліфував. — Так само роблять дзеркало для телескопа. Трохи шліфують та й по всьому, — обурився викладач англійської мови та літератури. Фізик не звернув на нього уваги. Він запримітив свіжий коктейль в кількох футах від себе і почав боком рухатися до нього. — Я сказав безсмертному барду, що у нас є навіть університетські курси по Шекспіру. — Я якраз читаю такий. — Знаю. Я записав його на ваші вечірні лекції. Ніколи не бачив людину, яка б настільки палко хотіла дізнатися, що думають про неї нащадки, як нещасний Білл. Він гарно над цим попрацював. — Ви записали Вільяма Шекспіра на мої курси? — пробурмотів Робертсон. Навіть, якщо це п'яні базікання, все одно голова йде обертом. Але чи справді це були просто п'яні базікання? Він починав пригадувати лисого чоловічка з дуже дивною манерою розмовляти. — Я, звісно, записав його під вигаданим ім'ям. — промовив доктор Велч. — Що б там не було, він щез. Це все було помилкою. Дуже великою помилкою. Бідолаха. Він нарешті взяв собі коктейль і затряс над ним головою. — Яка помилка? Що трапилося? — Я відправив його назад у 1600 рік, — обурено проревів Велч. — Скільки по-вашому принижень може витримати людина? — Про які приниження ви говорите? Доктор Велч залпом випив свій коктейль. — Простачок, ви його завалили.