Моїм українським друзям

Добра звістка про те, що мій роман "Балаган, або Кінець самотності!" буде опублікований вашою чарівною мовою, надійшла в день народження моєї прийомної дочки Лілі Воннегут – їй виповнився один рік. Половина її предків – вихідці з України. З погляду генетичного ми живемо в крихітному світі. І з погляду духовного ми живемо в крихітному світі – в іншому разі я просто не витримав би його.

Я безмежно щасливий, що люди такі подібні одне до одного і коли я, чоловік провінційний, пишу у невимушено розмовній манері про своїх співвітчизників, мої твори можуть бути зрозумілі й у далекому Києві.

Якби я опинився там, серед вас, і знайшовся хтось такий ласкавий, щоб попросити дарчий автограф на книжці "Балаган", я написав би так: "Миру й добробуту..." – а потім поставив би ім'я тієї людини. Поясню чому. Ще в далекому дитинстві батько подарував мені книжку про американський живопис. Там була одна картина, що зображувала безмежний, налитий стиглим золотом пшеничний лан, який щойно скосили. Збіжжя стояло, пов'язане в снопи, сонце сідало за обрій. Людей на картині не було. Але з усього відчувалося, що недавно вони там були, а тепер уже розійшлися по домівках.

Картина мала назву "Мир і добробут".

Та книжка з репродукціями давно десь загубилася. Забув я й ім'я художника. Але не вивітрився з пом'яті моєї образ того безмежного пшеничного поля, яке, певна річ, може бути скрізь.

Отож миру й добробуту вам!

Курт ВОННЕГУТ

12 січня 1984 р.

Балаган, або Кінець самотності!

Лише гукни мене, кохання, –

і віру я твою прийму одразу.

В.Шекспір. "Ромео і Джульетта"

Пролог

Я вже ніколи, мабуть, не матиму такої охоти як нині написати свою автобіографію. Я назвав її "Балаган", бо це твір поетично-гротесковий, як ото давні кінокомедії, особливо ті, в яких грали Лорел і Гарді.

Ця книжка – про моє ставлення до життя.

Точніше, про ті випробування, що випадали на мою долю – долю людини з обмеженими тілесними та розумовими здібностями. Ті випробування тривають і нині.

Найкумедніше у фільмах за участю Лорела й Гарді – це те, що коміки з честю виходили з кожного такого випробування.

Їм завжди щастило по-чесному домовитися зі своєю долею. Тому тих акторів ніжно любили і вважали надзвичайно смішними.

Любов не часто була присутня у фільмах за їхньою участю. Хіба що ті чи ті ліричні ситуації, які трапляються у подружньому житті, а це зовсім інша річ. Та водночас шлюб виявлявся і черговим випробуванням або ж грою з кумедними варіантами розв'язань, правда, за умови, що кожен чесно дотримуватиметься правил гри.

Любов ніколи не була для них проблемою. І, можливо, саме тому, що в своєму дитинстві – в роки Великої депресії – я щиро захоплювався Лорелом і Гарді, я вважаю цілком нормальним говорити про життя, не торкаючись теми любові.

Ця тема не здається мені важливою.

Тоді, запитаєте ви, що ж для мене важливе? Скажу: бути безкомпромісним із своєю долею.

Зрештою, я маю деякий досвід у любові чи так мені здається. Але почуття, які поєднували мене з тими, кого я нібито любив, скоріше можна визначити як "взаємоповагу і порядність". Певний час,– може, навіть дуже довго,– я ставився до когось вельми прихильно і та особа, в свою чергу, відповідала мені взаємністю. Але ж до звичайної порядності та взаємоповаги любов не має аніякого відношення.

Знову ж таки: я не спроможний розмежувати любов, яку я відчуваю до людей, і любов до своїх четвероногих друзів.

У дитинстві, коли я ще не дивився кінофільмів і не слухав радіопередач за участю Лорела й Гарді, мені подобалося качатись по долівці з приязними й добрими собаками, яких тримали мої батьки.

Навіть тепер я люблю розважатися з ними. Але собаки втомлюються й ніяковіють задовго до того, як щось подібне почну відчувати я. Здається, така гра мені довіку не обридла б.

Якось, у свій двадцять перший день народження, один із трьох моїх прийомних синів, який збирався вирушити в тропічні хащі Амазонки, сказав мені:

– Знаєш, батьку, ти ніколи не стискав мене в обіймах.

Тоді я з почуттям обняв сина. Ми міцно стискали один одного. Це було дуже приємно. Майже так само, як качатися на килимах із датським догом, якого ми тримали в домі.

Отже, любов там, де ви її знаходите. І, мені здається, безглуздо вирушати кудись на її пошуки. Крім того, вона може виявитись отруйною.

Дуже хотілося б, щоб люди, які нібито люблять одне одного, під час сварки казали одне одному:

– Знаєш, краще менше любові і трохи більше поваги й порядності.

Найтриваліший мій досвід взаємоповаги – це, звичайно, стосунки із старшим братом, моїм єдиним братом Бернардом, ученим-метеорологом, який працює в Олбанському університеті, штат Нью-Йорк.

Він – удівець і сам виховує двох малих синів. У Бернарда це добре виходить. Окрім малюків, він має ще й трьох дорослих синів.

Ми народилися кожен зі своїм розумом. Бернард, мабуть, ніколи б не став письменником. У свою чергу, я б ніколи не став ученим. А оскільки ми заробляємо собі на життя своїм розумом, то обидва схильні вважати його приладом, що існує незалежно від нашої свідомості.

З братом ми обіймались разів три-чотири за все життя – найімовірніше, це траплялося в той або той день народження. Це виходило в нас трохи незграбно. У хвилини горя ми не обіймалися ніколи.

І мій розум, і розум брата віддають перевагу однаковим жартам – у стилі Марка Твена, Лорела й Гарді тощо.

І в мене, і в брата також однакове безладдя в голові.

Ось анекдот про мого брата, який, із незначними змінами, можна було б розповідати й про мене.

Деякий час Бернард працював у дослідній лабораторії компанії "Дженерал електрік" у містечку Скенектаді, штат Нью-Йорк, де він і зробив відкриття: срібний йодит, потрапивши у хмари певного виду, викликає опади у вигляді снігу або дощу. Звісно, в братовій лабораторії панував неймовірний безлад, де незграбний гість міг у тисячу різноманітних способів розпрощатися з життям – все залежало від того, на що бідолаха наскочить.

Компанія тримала службовця, який відповідав за техніку безпеки. Він ледь не зомлів, побачивши ті джунглі, густо нафаршировані різними пастками, тенетами і сюрпризами, готовими спрацювати від першого зіткнення.

Той фахівець із техніки безпеки нагримав на брата.

Тоді Бернард і відповів йому, торкнувшись пальцями свого лоба:

– Коли ви вважаєте, що в лабораторії панує безладдя, то вам слід би зазирнути сюди, побачити, на що воно схоже тут.

І таке інше.

Якось я поскаржився братові: мовляв, тільки-но беруся за дрібний ремонт удома, як обов'язково гублю весь інструмент, раніше ніж закінчу роботу.

– Тобі ще, друже, щастить,– відповів Бернард – Я, приміром, завжди гублю те, над чим працюю.

Ми розсміялися.

Та оскільки від народження ми обидва дістали певний склад розуму,– хоч і досить невпорядкованого,– брат і я належимо до штучно поширених величезних родин, що давало змогу кожному з нас претендувати на родичів у всьому світі.

Бернард доводиться братом усім ученим. Я – братом усім письменникам.

Це й кумедно, і втішно для нас обох. Це дуже приємно.

Можна вважати, нам здорово пощастило. Адже людина потребує якомога більше родичів, щоб обмінюватися з ними не тільки любов'ю, а й взаємоповагою та порядністю.

Коли ми були дітьми і жили в Індіанаполісі, штат Індіана, Бернард і я гадали, що зможемо жити там завжди і належати до дуже великої верстви кровних родичів. Бо, зрештою, там виросли наші батьки й діди з купою своїх рідних та двоюрідних братів і сестер, своїх дядьків і тіток. Усі наші родичі були культурними, сердечними й заможними людьми, які вільно володіли і німецькою, і англійською мовами.

Між іншим, усі вони скептично ставилися до релігії.

Замолоду наші родичі поневірялися по білому світі, і часто-густо з ними траплялися дивовижні пригоди. Проте рано чи пізно їм нагадували, що настав час вертатися додому в Індіанаполіс, щоб оселитися там назавжди. І незмінно кожен скорявся тій необхідності – адже там у нього жила тьма-тьмуща родичів.

Там було, крім того, нагромаджено безліч добра, яке можна було успадкувати: успішний бізнес, комфортабельні будинки, самовіддана прислуга, дедалі вищі гори кришталю, порцеляни та столового срібла, репутація порядного комерсанта, заміські котеджі над озером Максінкукі, на східному березі якого наша родина мала велику ділянку землі з літніми віллами.

Але джерело втіхи, яке родина знаходила в собі самій, несподівано вичерпалось,– здається, через раптову ненависть американців до всього, що мало відношення до Німеччини – як тільки Сполучені Штати вступили у першу світову війну. Це трапилося за п'ять років до мого народження.

Дітей у нашій родині більше не навчали німецької мови. Ніхто більше не заохочував їх цікавитися німецькою музикою, літературою, мистецтвом або наукою. Брата, сестру й мене виховували так, наче Німеччина для нас була такою самою далекою й чужою країною, як, скажімо, Парагвай.

Нас позбавили Європи, крім тієї, про яку ми могли дізнатися із шкільного підручника.

В одну мить ми втратили тисячоліття своєї історії, а згодом і десятки тисяч американських доларів, літні котеджі тощо.

І тоді наша родина втратила свою колишню привабливість, особливо для себе самої.

Отож коли Велика депресія і друга світова війна лишилися позаду Бернард, наша сестра і я без особливих труднощів змогли покинути Індіанаполіс.

І жоден із родичів, які там залишалися, і не думав коли-небудь покликати нас додому.

Ми більше не належали до певної географічної точки на Землі. Ми стали взаємозамінними коліщатками в американській машині.

Та й сам Індіанаполіс, який доти вирізнявся власною, притаманною тільки йому говіркою, власними дотепами, легендами, поетами і злочинцями, героями і картинними галереями, де виставлялися полотна місцевих художників, уже перетворився на взаємозамінний блок в американській машині.

Це місто стало просто ще одним населеним пунктом, де мешкали тільки коліщатка і гвинтики, були автомобілі, свій симфонічний оркестр і таке інше. Та ще іподром.

Отак воно.

Бернард і я ще навідуємося туди – на похорони. Торік, у липні, ми їздили на похорон дядька – Алекса Воннегута, молодшого брата нашого покійного батька. То спочив вічним сном чи не найостанніший представник нашої старомодної рідні, один із доморослих патріотів Америки, які не боялися бога, а проте мали європейські душі.

Він дожив до вісімдесяти семи років. Дітей після нього не лишилося. Колишній випускник Гарвардського університету, Алекс Воннегут працював страхувальним агентом, потім вийшов на пенсію. Він був одним із засновників філії американської ліги анонімних алкоголіків у місті Індіанаполіс.

Проте некролог, надрукований газетою "Індіанаполіс стар", переконував, що насправді Алекс Воннегут не був алкоголіком.

Таке спростування, як мені уявляється, було просто ввічливим жестом. Дядько полюбляв заглядати в чарку,– це я знаю точно,– хоча спиртне ніколи не заважало його роботі й не позбавляло страхувального агента людської подоби. А потім він зненацька відцурався випивки Проте на зборах анонімних алкоголіків йому як і всім іншим членам тієї ліги доводилося, звичайно, назвавши своє ім'я та прізвище, щоразу мужньо визнавати: "Я – алкоголік".

Ну, а чемне газетне спростування приналежності нашого родича до хронічних п'яниць, думаю, слід розглядати як старомодний шляхетний намір урятувати від ганьби й неслави всіх інших людей, яким випало носити заплямоване прізвище.

Будь-кому з Воннегутів навряд чи пощастило б добре одружитися в Індіанаполісі чи дістати престижну посаду, якби стало відомо, що ми доводимося ріднею колишньому п'яниці або комусь такому, хто,– як, наприклад, моя мати чи син,– хоч би й тимчасово, але все ж таки втрачав розум.

Ми навіть тримали в таємниці те, що бабуся нашого батька померла від раку.

Поміркуйте над цим як слід.

У кожному разі, якби дядько Алекс, переконаний атеїст, після смерті опинився перед брамою раю, він би – я в цьому абсолютно певен – так відрекомендувався святому Петру:

– Алекс Воннегут. Алкоголік.

Знай наших.

Я здогадуюся, що не тільки страх перед запоєм, а й самотність привели його до ліги анонімних алкоголіків. У міру того як родичі один за одним упокоювалися, або розбрідалися хтозна-куди, або ставали взаємозамінними коліщатками в американській машині, він відчував дедалі гострішу потребу завести собі нових братів і сестер, племінників і племінниць, дядьків і тіток, яких він і знайшов серед членів американської ліги анонімних алкоголіків.

Коли я був малий, він часто радив мені, що прочитати, а тоді перевіряв, як я виконав його рекомендації. Він щиро тішився, водячи мене до родичів, про чиє існування я й не здогадувався.

Якось дядько розповів мені, що під час першої світової війни він був таємним агентом у місті Балтімор, штат Меріленд, де виконував урядове завдання – приятелювати з американцями німецького походження. Його місією було виявляти шпигунів. Він нікого не викрив – бо не було кого викривати.

Алекс Воннегут також запевняв, що деякий час він працював слідчим у справах незаконних прибутків у Нью-Йорку, поки батьки не наказали синові повернутися додому й оселитися в Індіанаполісі. Йому пощастило розплутати скандальну справу про розтрату величезних коштів на утримання й обслуговування надгробка вісімнадцятого президента США Гранта, догляд за яким насправді обходився державі в лічені центи.

Трапляється й таке.

Повідомлення про смерть дядька Алекса я отримав по білому телефону з кнопочним набором номера у своєму будинку, що стоїть у кварталі Манхеттена, відомому під назвою Тертл-Бей, або ж Черепахова затока. Неподалік росте філодендрон.

Я досі не можу збагнути, яким чином я там опинився. Там немає жодної черепахи. Немає і затоки.

Можливо, я сам – черепаха, здатна жити де завгодно, навіть якийсь час і під водою, з власним котеджиком на спині.

Я зателефонував братові в містечко Олбані, штат Нью-Йорк, йому скоро мало стукнути шістдесят. Мені виповнилося п'ятдесят два.

Тобто ми вже не були жовтодзьобими пташенятами.

Проте Бернард ще грав свою роль старшого брата. Саме він придбав два квитки на літак авіакомпанії "Транс-Уорлд Ейрлайнз" і замовив таксі з аеропорту в Індіанаполісі, а також двокімнатний номер з однаковими ліжками в готелі "Рамада".

Похорон дядька Алекса, як і похорони наших батьків та інших численних родичів, був відверто мирським, цілком позбавленим ідеї бога, чи загробного життя, чи навіть самого Індіанаполіса – як і наш готель "Рамада".

Отож брат і я сіли на турбореактивний лайнер, що летів рейсом із Нью-Йорка в Індіанаполіс. Я сів біля проходу, Бернард – під ілюмінатором, оскільки вченому-метеорологові хмари могли повідати куди більше, ніж мені.

Обидва ми вигналися зростом під два метри. Наше волосся – а воно каштанове – досі не випало. Наші вуса – копія вусів покійного батька.

Одне слово, зовнішність у нас цілком безневинна: двійко таких собі кумедних підстаркуватих диваків.

Крісло між нами лишилося порожнє – мовби місце для привида. В ньому могла б сидіти покійна Еліс, середульша наша сестра. Та її не було в тому кріслі, і вона не летіла на похорон свого улюбленого дядька Алекса, оскільки померла від раку в лікарні штату Нью-Джерсі у віці сорока одного року.

"Яка мелодрама",– сказала вона одного разу, коли ми усі втрьох говорили про її близьку смерть.

Еліс залишала сиротами чотирьох малих хлопців.

"Просто балаган",– підсумувала сестра.

А хіба ні?

Останній день її життя минув у клініці. Лікарі й медсестри дозволили Еліс курити й пити скільки завгодно, а також їсти що душі заманеться.

Ми з братом відвідали її. Сестрі було важко дихати. Бувши жінкою, вона все життя страждала через свій зріст, яким майже не поступалася нам. Тому вона постійно сутулилась. І тепер її постать була схожа на знак запитання.

Сестра кашляла. Вона сміялась і кілька разів навіть пожартувала, хоча тих дотепів я вже не пам'ятаю.

Потім Еліс вирядила нас геть.

– Не обертайтеся,– звеліла вона.

І ми не обернулись.

Померла вона о тій самій порі, що й дядько Алекс,– через годину-другу по заході сонця.

З погляду статистики її смерть не становила б нічого прикметного, коли б не одна обставина: сестрин чоловік Джеймс Кармалт Адам – редактор професійного журналу для агентів по скупці, який він робив у невеличкому приміщенні на Уолл-стріт – раптово помер у вагоні "Ділового експреса" за два дні до того. Це був єдиний поїзд за всю історію залізниць Сполучених Штатів Америки, який на великій швидкості в'їхав на розведений міст і пішов під воду.

Чого тільки на світі не буває.

Таки справді балаган.

Ні я, ні брат і словом не обмовились Еліс про нещастя з її чоловіком, який мав узяти на себе всі обов'язки по вихованню дітей. Але сестра однаково про все дізналася. Одна з хворих випадково показала їй номер нью-йоркської "Дейлі ньюс". Заголовок на першій шпальті повідомляв про поїзд, який пішов під воду. Звісно, там було подано й список осіб, що загинули в тій катастрофі.

Оскільки Еліс не дістала релігійного виховання й оскільки вона жила благочестивим життям, свою жахливу долю вона сприйняла просто як прикрий збіг нещасливих обставин.

Тим краще для неї.

Після смерті сестри брат і я взяли на себе обов'язки щодо її дітей. Троє старших синів, віком від восьми до чотирнадцяти років, влаштували закриті збори, на які дорослих не запросили. Після таємної наради діти Еліс висунули дві умови: вони залишаться всі разом і їм дозволять тримати своїх двох собак. Найменший з братів не був присутній на зборах – йому на той час виповнився лише рік чи близько того.

Відтоді троє старших виховувалися в мене та моєї дружини, Джейн Кокс Воннегут. Вони росли разом з нашими трьома дітьми на мисі Кейп-Код. Малюка, що деякий час теж жив у нашій сім'ї, потім усиновив двоюрідний брат його батька, який нині займає посаду судді в містечку Бірмінгем, штат Алабама.

Нехай усе буде по-їхньому.

І трьом старшим дозволили тримати собак.

Якби я забув Еліс відразу по її смерті, для мене це означало б катастрофу. Я ніколи не казав про це сестрі, але всі свої твори писав тільки для неї. Усе, чого я зміг досягти, я завдячую тільки їй. Та й, гадаю, кожен твір мистецтва, позначений справжнім хистом, автор створював не для широкої публіки, а для якоїсь однієї особи.

І сестра – чи то мати-природа – зробила мені велику приємність, давши змогу відчувати її присутність ще багато років після її смерті, а отже, й далі писати для неї. Але потім образ сестри почав танути. Можливо, десь-інде в неї з'явилися невідкладніші справи.

Хай там як, але на день смерті дядька Алекса сестра остаточно зникла з моєї пам'яті.

Тому крісло в літаку між Бернардом і мною здавалося мені особливо порожнім. Тоді я заповнив його як міг: поклав на нього ранковий випуск "Нью-Йорк таймс".

Бернард ввічливо поцікавився, як посувається моя робота. Здавалося, він шанував моє покликання, хоч і глибоко дивувався, як людина може присвятити своє життя такій пустій діяльності.

Я відповів, що робота мені обридла, що, зрештою, вона завжди сиділа мені в печінках. Потім я вимовив фразу, яку приписують письменниці Ренаті Едлер: "Письменник – це людина, яка ненавидить своє ремесло".

Я також переповів братові відповідь свого агента-розпорядника Макса Вілкінсона на мій лист, де я вкотре нарікав на свою професію. Ось що мені відписав Макс: "Любий Курте, мені ще не доводилося чути про коваля, який був би в захопленні від свого ковадла".

Після зльоту Бернард показав мені один науковий прилад, який він прихопив із собою: фотоелемент, змонтований в одному корпусі з магнітофоном. Брат націлив електронне око на хмари. І апарат зафіксував спалахи блискавок, що їх ми через сонячне світло бачити не могли.

Магнітофон записав ті невидимі розряди як клацання. Ті звуки ми могли чути також у крихітному навушнику.

– Он та заряджена добре,– повідомив Бернард, показавши рукою на далеку купчасту хмару, схожу на гору збитих вершків.

Брат запропонував і мені послухати клацання. Спочатку двічі ляснуло.. Потім тиша. Потім – три короткі виляски, і знову тиша.

– На якій відстані від нас та хмара? – поцікавився я.

– Миль за сто, не ближче,– відповів Бернард.

Це просто чудово, подумав я, що мій старший брат так легко розкриває таємниці природи на такій далекій відстані!

Я запалив сигарету.

Бернард покинув курити. Він хотів пожити трохи довше, бо в нього підростало двоє малюків, яких ще треба було вивести в люди.

Ну, а тим часом як Бернард досліджував хмари, розум, закладений у мою голову, вигадував історію, покладену в основу цієї книжки. В ній буде мова про занедбані, безлюдні міста й інтелектуальне людожерство, про кровозмішення і самотність, про нездатність любити і про смерть. Книга зображуватиме мене і мою чудову сестру справжніми монстрами і таке інше.

Це не дивно – адже я вигадав свою історію по дорозі на похорон.

Я розповім про дуже старого чоловіка, який живе на руїнах Манхеттена, де решта населення загинула від загадкової хвороби, названої "зелена смерть".

Старий живе там разом зі своєю неписьменною, хирлявою вагітною онукою Мелоді. Хто ж він насправді? Гадаю, то я сам – проваджу експеримент із своєю старістю.

Хто така Мелоді? Спочатку я вважав її тим, що залишилося від моїх спогадів про сестру. Але тепер я думаю трохи інакше: вона – частка мого експерименту із своєю старістю. Вона – те, що лишилося від моєї оптимістичної уяви, від моєї творчої снаги.

Отак воно.

Старий пише автобіографію. І починає її словами, що їх, як зауважив одного разу мій покійний дядько Алекс, треба повторювати всім, хто скептично ставиться до релігії, як вступ до своєї нічної молитви.

Ось вони ті слова: "Всім, кого це може зацікавити" [2].

Розділ 1

Всім, кого це може зацікавити.

Надворі весна. День хилиться до вечора.

Дим від багаття, розкладеного просто на мозаїчній мармуровій підлозі у вестибюлі Емпайр-стейт-білдінга[3], що стоїть на Острові Смерті, стелиться над хащами китайського ясена, на які перетворилася Тридцять четверта вулиця.

Асфальт і бруківка в цих джунглях поздиблювались і потріскались під натиском покрученого коріння.

Є серед тих хащів невеличка галявина. Посеред галявини, на подертому задньому сидінні колишнього таксі, сидить синьоокий, із запалими щоками столітній дід двометрового зросту.

Це – я.

Звуть мене доктор Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн.

Сиджу босоніж, одягнений у пурпурову тогу, пошиту із штор, відкопаних на руїнах готелю "Амерікана".

Я – колишній президент Сполучених Штатів Америки. Останній президент, найбільш довготелесий із них і єдиний, хто за всю історію країни розлучився з дружиною, ще перебуваючи в стінах Білого дому.

Разом зі своєю онукою, шістнадцятирічною Мелоді Іволгою-Другою фон Петерсвальд та її коханцем Айседором Малинником-Дев'ятнадцятим Коеном я мешкаю на першому поверсі Емпайр-стейт-білдінга. Між іншим, весь хмарочос у нашому цілковитому розпорядженні.

Найближчий сусід – власне, сусідка – живе за півтора кілометра.

Щойно я почув, як закукурікав один з її півнів.

Нашу найближчу сусідку звати Війра Бурундук-П'ята Заппа. Вона любить життя і вміє жити як ніхто інший з моїх знайомих. У свої шістдесят років це ще дужа, добросерда, заповзята у роботі жінка-фермер. Правда, зовні вона трохи схожа на пожежний гідрант. Війра тримає рабів, про яких піклується із щирою любов'ю. Разом вони відгодовують велику рогату худобу, свиней, курей, овець, а також вирощують пшеницю, городину, фрукти і виноград понад берегами Іст-Рівер.

Щоб молоти зерно, вони спорудили собі млин, для виготовлення вина – гуральню, а ще коптильню та безліч інших господарчих будівель.

– Війро,– сказав я їй днями,– якби ви склали для нас Декларацію незалежності, то стали б, мабуть, Томасом Джефферсоном сучасності.

Цю книжку я пишу на папері фірми "Контінентал драйвінг скул", три стоси якого Мелоді з Айседором знайшли в одній комірчині на шістдесят четвертому поверсі нашого будинку. Крім того, вони виявили ще й понад сотню кулькових самописок.

Гості з материка навідують нас дуже рідко. Немає жодного непошкодженого мосту – всі зруйновані. Завалені й усі тунелі. Побоюючись хвороби, яка поширилася на острові і дістала назву "зелена смерть", човни не наважуються до нас наближатися.

Через ту пошесть Манхеттен тепер називають не інакше як Острів Смерті.

Отак воно.

Чогось останнім часом я дуже часто повторюю своє "Отак воно". Це щось наче гикавка старих людей. Надто я забарився на цьому світі.

Отак воно.

Сьогодні сила гравітації ніби зменшилась. Як наслідок, у мене з самого ранку прокинулося моє чоловіче єство. У такі дні це трапляється з усіма чоловіками. Подібна реакція організму є наслідком стану, близького до невагомості. У більшості випадків цей приплив чоловічої снаги не має нічого спільного з еротикою – а надто в чоловіків мого віку. В таких випадках ми маємо справу зі звичайними порушеннями діяльності деяких гідравлічних систем людського організму.

Отак воно.

Сьогодні сила гравітації така слабка, що, гадаю, я зміг би без особливих труднощів вибігти на дах Емпайр-стейт-білдінга з кришкою від каналізаційного люка в руці й метнути її у штат Нью-Джерсі.

Це, поза всяким сумнівом, поліпшило б славетний рекорд Джорджа Вашінгтона, який перекинув срібний долар через річку Раппаханок[4]. І є ще люди, які твердять, нібито не існує такої штуки, як прогрес!

Іноді мене величають королем Канделябрійським. Адже в моїй приватній колекції більш як тисяча свічників.

Проте мені більше до вподоби моє друге ім'я – Нарцис-Одинадцятий. Я навіть склав віршика про нього, ну, й про сенс життя взагалі:

Колись я був насінням,

Тепер став творчим м'ясом,

Яке не терпить болю

Й завжди до їжі ласе.

Це м'ясо має спати.

Йому щось має снитись,

Йому кортить сміятись,

І хочеться журитись.

Та коли цеє м'ясо

Запахне знову дохлим,

Воно у землю ляже

Й зійде Нарцисом Жовтим.

Для кого я все це пишу? Хтозна. Звісно, не для Мелоді з Айседором. Подібно до інших молодих людей, які живуть на острові, вони не вміють ні читати, ні писати.

Вони цілком байдужі до історії людства, так само як і до життя на материку.

На їхню думку, найвидатнішим досягненням людей, які свого часу перенаселили цей острів, було те, що вони взяли та й вимерли, лишивши всю цю територію нам.

Учора ввечері я попросив Мелоді та Айседора назвати трьох найславетніших осіб у історії людства. У відповідь вони заявили, що моє запитання для них позбавлене будь-якого сенсу.

Однак я наполягав, щоб підлітки разом помізкували і дали бодай якусь відповідь. Зрештою, вони це зробили. Але їм довелося добре помучитись. Мелоді з Айседором навіть розсердилися на мене.

Проте нарешті я дістав відповідь. Здебільшого за обох говорить Мелоді. Ось що вона сказала мені з усією серйозністю:

– Ти, Ісус Христос і Санта-Клаус.

Отак воно.

Коли я не ставлю їм жодних запитань, Мелоді й Айседор почувають себе щасливими, як молюски.

Вони сподіваються коли-небудь стати рабами Війри Бурундук-П'ятої Заппи. Я не мав би нічого проти.

Розділ 2

Я таки перестану писати скрізь і всюди свої безконечні "Отак воно".

Отак воно.

Народився я в самісінькому центрі Нью-Йорка. Тоді я ще не був Нарцисом. Після народження мене нарекли Вілбер Рокфеллер Суейн.

Крім усього, я появився на світ не сам. Разом зі мною народилася сестричка-двійнятко. Її назвали Еліза Меллон Суейн.

Хрестили нас обох не в церкві, а в лікарні. На цей обряд батьки не запросили ні родичів, ні друзів. Річ у тім, що я та Еліза були дуже бридкі, й наші батьки посоромилися показувати нас людям.

Отже, ми народились потворами, і всі вважали, що ми довго не проживемо. Ми мали по шість пальців на кожній ручці і кожній ніжці. Крім того, і в мене, і в сестри було по два зайві соски.

Незважаючи на шорстке смоляне волосся, ми не були монголоїдами. Ми являли собою щось зовсім нове. Ми виявилися живими неандертальцями. Ще в ранньому дитинстві у нас розвинулися риси, притаманні викопним людиноподібним,– масивні брівні валики, спадисті лоби, і щелепи, схожі на ківш парового екскаватора.

Вважалося, що розуму в нас зовсім нема і до чотирнадцятирічного віку ми не дотягнемо.

Проте, як бачите, я досі живу й переставляю ноги. Жила б ще й моя сестричка Еліза, я певен, коли б не загинула трагічно в свої п'ятдесят років під сніговою лавиною на Марсі.

Отак воно.

Нашими батьками були двоє наївних і дуже симпатичних молодят – Калеб Меллон Суейн та Летісія Вандербілт Суейн, уроджена Рокфеллер. Вони були казково багаті й вели свій родовід від американців, які зрештою згубили країну своїм ідіотським хобі – натхненно перетворювати гроші на владу, потім владу – на гроші, і знову гроші на владу.

Самі по собі Калеб та Летісія були невинними істотами. Батько, як нам розповідали, чудово грав у триктрак і захоплювався кольоровою фотографією. Мати була активісткою національної асоціації за прогресивний розвиток кольорового населення. Ні він, ні вона не працювали, обоє навіть не закінчили коледжу. Хоч і пробували колись.

Вони вміли писати вишукані листи і красно висловлюватися. Вони палко кохали одне одного. Вони щиро смутилися, що були такі невдатні до науки. Вони були добрими людьми.

І я не звинувачую батьків за те, що їх так пригнітила наша поява на світ. Будь-хто засмутився б, давши життя таким потворам, як ми з Елізою.

Принаймні Калеб та Летісія показали себе не гіршими батьками, ніж я сам, коли настала моя черга. Я був байдужісінький до своїх нащадків, хоч народжувалися вони цілком нормальними.

Дуже можливо, що я більше цікавився б своїми дітьми, якби вони народилися монстрами, схожими на Елізу та мене.

Отак воно.

Молодому подружжю всі радили не засмучувати себе й не ризикувати дорогими меблями, виховуючи близнюків у власному будинку на березі Черепахової затоки. Їх переконували, що ми їм доводимося не ближчими родичами, ніж, скажімо, діти крокодила.

Калеб та Летісія повелися цілком по-людяному. Але вихід, який вони знайшли, був надміру екстравагантним і коштував їм чималих грошей. Ні, батьки не запроторили нас до приватної лікарні для неповноцінних дітей, вони натомість заховали нас від людського ока в успадкованому ними старому будинку з привидами. Той будинок стояв поблизу гірського селища Гален, у штаті Вермонт, посеред яблуневого саду площею в двісті акрів[5].

Протягом останніх тридцяти років у тому будинку ніхто не мешкав.

Щоб перетворити будинок на рай для мене та Елізи, батьки найняли теслярів, електриків, слюсарів. Під великими, від стіни до стіни, килимами простелили товстий шар гумової прокладки. Тому ми не могли забитися, навіть літаючи сторчака. Їдальню обклали кахлями, а в підлогу вмонтували водостоки потужної дренажної системи. Тож після кожного сніданку або обіду і нас, і все приміщення їдальні легко було обполоснути водою із шланга.

Навколо будинку поставили дві високі ланцюгові огорожі. Над ними протягли колючий дріт. Перша оточувала сад. Друга відмежовувала дім від надто цікавих робітників, яких іноді пропускали крізь першу огорожу доглядати за яблунями.

Отак воно.

Обслугу набрали з місцевих жителів. Її складали: кухар, дві прибиральниці й один прибиральник, дві доглядальниці, які годували, купали, одягали та роздягали нас. Найбільше у моїй пам'яті закарбувався Візерс Візерспун – водночас сторож, шофер і на всі руки майстер.

Так от, усі вони були прості селяни, які, за винятком Візерса Візерспуна, що колись служив у армії, ніколи не виїздили за межі штату Вермонт. Взагалі вони дуже рідко віддалялися від Галена навіть на десять миль. Тому вся наша прислуга перебувала у родинних взаєминах, як ото, скажімо, плем'я ескімосів.

Крім того, вони були далекою ріднею мені й Елізі, бо наші вермонтські предки колись хлюпалися, так би мовити, в одній генетичній калюжі.

Проте, згідно з американськими уявленнями, на той час прислуга дому доводилася нам такими ж родичами, як, скажімо, коропи – орлам. Адже наша родина тоді вже перетворилася на транснаціональний осередок мультимільйонерів.

Отак воно.

Батькам було не важко купити відданість цих ходячих викопних істот із минулого нашої родини. Обслузі призначили скромну платню, яка недавнім селянам здавалася величезною. Адже ділянки їхнього мозку, що мали б керувати в них жадобою грошей, були недорозвинені.

Вони оселилися в зручних апартаментах дому, отримали навіть по кольоровому телевізору. Вони могли харчуватися по-царському, замовляючи для себе все, що їм заманеться. Роботи в них було небагато.

Більше того, їм і думати не доводилось. Думав за них їхній шеф – молодий лікар доктор Стюарт Ролінгс Мотт, який жив у сусідньому селищі і щодня приїздив навідати нас.

Доктор Мотт був сумовитим і стриманим молодим чоловіком родом з Техасу. Я досі не збагну, що спонукало його забратися так далеко від батьківщини і розпочати медичну практику в мало не ескімоському поселенні у штаті Вермонт.

Сам не знаю навіщо, наведу одну досить кумедну історичну довідку: онук доктора Мотта стане королем Мічігану, коли я тягтиму свій другий термін президента Сполучених Штатів.

Мені знову захотілося гикнути: "Отак воно".

Присягаюся: якщо я коли-небудь закінчу цю автобіографію, я неодмінно прогуляюся по тексту ще раз, від початку в кінець, і повикреслюю всі ці "Отак воно".

Отак воно.

Будинок не забули оснастити стаціонарною протипожежною системою, а також сигналізацією проти нічних злодіїв і грабіжників, встановленою у віконних отворах, на дверях і на даху, в слухових віконцях.

Коли ми трохи підросли і стали ще потворніші, а також здатні ламати руки або трощити черепи, в кухні поставили потужну сирену. Вмикалася вона, коли натиснути червону кнопку,– такі були в кожній кімнаті, а також уздовж коридора. Вночі кнопки світилися.

Кнопку належало натиснути тільки тоді, коли ми з Елізою раптом спробуємо гратися зі смертю.

Отак воно.

Розділ З

Батько приїхав до Галена разом з адвокатом, лікарем та архітектором, щоб доглянути за перебудовою дому, в якому мали оселитися ми з Елізою, а також найняти прислугу на чолі з доктором Моттом. Мати ж залишилася вдома, на Манхеттені – у їхньому будинку на березі Черепахової затоки.

До речі, в Черепаховій затоці знову з'явилася сила-силенна морських черепах.

Раби Війри Бурундук-П'ятої Заппи люблять ловити їх на суп.

Отак воно.

То був один з небагатьох випадків, коли за свого життя мати й батько розлучилися більш як на день-два. З Вермонту батько надіслав матусі пишномовного листа, на який після її смерті я натрапив у шухляді тумбочки.

Той лист, певно, складав усю їхню епістолярну спадщину.

"Моя люба Тіс,– починався лист,– наші дітки житимуть тут щасливо. Ми можемо пишатися. Наш архітектор може пишатися. Та й робітники можуть пишатися.

Хай яким коротким буде життя наших крихіток, вони дістануть змогу прожити його в радості й з почуттям власної гідності. Для близнюків тут створено затишний астероїд – маленький світ з єдиним домом посеред яблуневого саду".

Потім тато повернувся на свій власний астероїд, до Черепахової затоки. Згодом, знову-таки за порадою лікарів, батько й мати відвідуватимуть нас лише раз на рік – в день нашого народження.

Їхній фешенебельний особняк і досі стоїть собі, цілий і неушкоджений. Усередині він затишний і надійно захищає від негоди. Тепер там тримає своїх рабів наша найближча сусідка Війра Бурундук-П'ята Заппа.

"І коли нарешті Вілбер та Еліза віддадуть богові душі й побачать царство небесне,– писав у своєму листі батько,– ми поховаємо діток на нашому родинному кладовищі, де вони знайдуть вічний споминок серед суейнівських предків, під яблунями..."

Отак воно.

На тому родинному кладовищі, відгородженому від будинку парканом, були поховані переважно вермонтські фермери-садівники, їхні дружини та нащадки – тобто досить пересічний простолюд. Більшість із них, безперечно, так і лишилися темними й неписьменними неуками, подібними до Мелоді та Айседора.

Тобто всі вони були наївними нешкідливими мавпами з обмеженим арсеналом засобів завдавати шкоду іншим істотам. Саме такими, як, на мій погляд, і було задумано людей.

Із часом багато надгробків на кладовищі повростали в землю і стали майже непомітні. Сонце, вітер, сніг і дощ позатирали епітафії на тих, які ще стоять.

Проте серед інших пам'ятників помітно вирізняється велична споруда з товстими гранітними стінами, шиферним дахом та величезними дверима. Цьому монументові, очевидно, судилося пережити і день Страшного суду. То мавзолей фундатора нашого родинного статку, того, хто збудував цей дім – професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Поза всяким сумнівом, професор Суейн був найосвіченішим з-поміж усіх наших родичів. Таких, як Рокфеллери, Дюпони, Меллони, Вандербілти, Доджі та інші. Вісімнадцятирічним він закінчив Массачусетський технологічний інститут, а в двадцять два роки вже заснував факультет цивільного будівництва в Корнелському університеті. На той час він уже зробив і запатентував кілька важливих винаходів у галузі будівництва залізничних мостів та запобіжних механізмів, що вже само по собі мало перетворити його на мільйонера.

Та Ілайю Рузвельт Суейн не вдовольнився цим і заснував компанію, яка розробляла проекти і здійснювала будівництво доброї половини всіх залізничних мостів на планеті.

Отже, наш родич був справжнім громадянином світу. Він вільно володів багатьма іноземними мовами, приятелював із державними діячами, главами урядів. Однак коли настав час спорудити палац для самого себе, то Ілайю Рузвельт Суейн обрав місце під яблунями своїх неосвічених предків.

І він був єдиною людиною, якій подобалася та позбавлена будь-якого архітектурного смаку споруда, поки не народилися ми з Елізою. Бо в тому домі ми почували себе дуже щасливими!

Лише Еліза, я та професор Суейн – хоч на той час він уже років п'ятдесят як був мертвим – знали одну таємницю. Прислуга про неї і сном-духом не відала. Наші батьки про неї теж не знали. І робітники, які впорядковували будинок, ні про що не здогадувалися, хоч їм і доводилося чистити й прибирати засмічені труби водогону, опалення та каналізації.

Ось у чому полягала наша таємниця. Всередині палацу був схований ще один будинок. Потрапити в нього можна було лише крізь потаємні двері – люки в підлозі та розсувні стіни. Там була ціла система потайних сходів, комірчин зі шпарками для підслуховування й підглядання, таємних проходів і навіть тунелів.

Тому нам з Елізою неважко було, наче привидам, зникнути у великих дідівських дзигарях, що цокали в танцювальній залі нагорі північної вежі будинку, і з'явитися майже за кілометр звідти, у мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна. Звісно, скориставшись люком у підлозі.

Невдовзі нам стала відома ще одна таємниця професора, про яку ми дізналися, переглянувши деякі папери, що зберігалися в домі. Як з'ясувалося, він ніколи не звався Рузвельт. Наш предок умисне взяв собі таке друге ім'я – бо воно звучало більш аристократично,– коли його зарахували студентом Массачусетського технологічного інституту.

У його свідоцтві про хрещення значився інший запис – Ілайю Візерспун Суейн.

Здається, саме це відкриття згодом і наштовхнуло нас із Елізою на думку дати всім людям нові другі імена.

Розділ 4

Незадовго до своєї смерті професор Суейн так потовстішав, що я дивом дивуюсь, як така огрядна людина могла пропихатися крізь таємні проходи. Проте нам з Елізою теж удавалося ними продиратися, хоч ми й вимахали під два метри зростом,– завдяки дуже високій стелі.

Так от, Ілайю Рузвельт Суейн сконав від ожиріння у своєму домі. Це сталося під час званого обіду, який господар давав на честь своїх гостей Марка Твена та Томаса Алви Едісона.

Ото були часи!

Нам з Елізою потрапило на очі меню. Звісно, воно починалося із черепахового супу.

Іноді наші слуги розповідали одне одному про те, що в будинку безліч привидів. Адже іноді з-за стін чулося чхання і пирхання, рипіли сходинки, де східців не було й сліду, або грюкали невидимі двері.

Отак воно.

Ох, і кортить мені зараз – схибленому столітньому дідові, який копирсається на руїнах Манхеттена,– нагородити купу небилиць про те, як ми з Елізою мучилися в тому населеному привидами домі!

Але насправді ми були чи не найщасливішими дітьми, яких тільки знала історія людства.

Те раювання тривало, аж поки нам пішов п'ятнадцятий рік.

Поміркуйте над цим як слід.

І коли я вже вивчився на педіатра і розпочав медичну практику в провінції – у тому самому особняку, де минуло наше дитинство,– я часто казав собі подумки про того чи того малого пацієнта: "Ця людина щойно прибула на нашу планету. Вона анічогісінько про неї не знає, не має жодних критеріїв для її оцінки. Малому зараз байдуже, хто з нього вийде, але його вже спалює нетерплячка стати абсолютно всім, ким йому написано на роду бути".

В цьому міркуванні відбито психічний стан Елізи і мій, поки ще тривало наше дитинство. Бо всі відомості про планету, на якій ми опинилися, зводилися до того, що жити ідіотами – то справжнє щастя.

Тому ми постійно вдосконалювали себе в ідіотизмі.

На людях ми ніколи не вживали нормальної мови. "Бу-бу-бу" і "Ду-ду-ду" – оце тільки й чули від нас. Мені та Елізі подобалося верзти дурниці, закочувати очі, битись у істериці, гучно псувати повітря, качатися з реготом по підлозі...

Отак воно.

Зрозумійте: ми опинилися у центрі уваги людей, які про нас турбувалися. Вони могли залишатися в своїх очах героями-християнами тільки доти, доки ми з Елізою були безпорадними й потворними. Але якби ми раптом виявили нормальні розумові здібності, а отже, й перестали потребувати сторонньої допомоги, вони б відразу потрапили в повну від нас залежність. Тільки-но я та Еліза змогли б вийти у світ, обслуга дому, звісно, втратила б свої апартаменти, кольорові телевізори, а головне – ілюзії, що вони певною мірою є лікарями та доглядальницями. Врешті, вони втратили б свою високооплачувану роботу.

Тому від першого дня, цілком несвідомо,– у цьому я переконаний,– вони почали тисячу разів на добу благати нас і далі залишатися безпорадними й бридкими.

Певне, вони хотіли від нас тільки одного: щоб ми навчилися самостійно ходити на горщик.

В цьому ми з радістю пішли їм назустріч.

Та насправді, коли нам виповнилося чотири роки, ми вже нишком навчилися читати й писати англійською мовою. У семирічному віці ми опанували французьку, німецьку, італійську, давньогрецьку й латину, а також могли виконувати арифметичні дії.

Бібліотека в домі налічувала тисячі томів різноманітних книжок. До десятирічного, віку ми всі їх потайки перечитали – або при свічках, або під час денного сну, або вночі в потаємних тунелях, або ж – це траплялося найчастіше – у мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Проте ми й далі безтямно белькотіли, тільки-но опинялися серед дорослих. Нас це розважало.

Ми не прагнули виставляти на загальний огляд свою ерудованість. Бо ми не вважали це чомусь корисним або принадним. Наші здібності були для нас тільки ще однією ознакою нашої потворності, як скажімо, зайві соски на грудях або зайві пальці на руках і ногах.

І цілком можливо, ми мали рацію. А ви як гадаєте?

Отак воно.

Розділ 5

А тим часом кожного божого дня наш дивний доктор Стюарт Ролінгс Мотт зважував та обмірював Елізу й мене, зазирав у всі наші проходи й отвори, пильно вивчав аналізи ранкової сечі.

"Як ми сьогодні себе почуваємо?" – щоразу запитував він.

На що ми відповідали своїм звичним "Бу-бу-бу" або "Ду-ду-ду".

Ми й докладали всіх зусиль, щоб кожен наступний день нічим не різнився від попереднього. Тим часом як доктор, скажімо, хвалив нас за наш вовчий апетит і відзначав чудову роботу кишечника, я неодмінно запихав собі у вуха великі пальці рук, метляючи при цьому долонями, а Еліза, високо задерши спідницю, виляскувала себе по животу резинкою від трусів.

Тоді ми з сестрою вірили в те, у що я й досі вірю: життя може бути безболісним, якщо воно дає людині змогу скрашувати своє існування певною кількістю ритуалів, які без кінця-краю повторюються.

В ідеалі, як на мене, життя має скидатися на плавний менует або віргінську кадриль, що їх легко можна опанувати в будь-якій школі танців.

І до сьогодні мене гризуть сумніви: а може, доктор Мотт любив нас із Елізою і хоч бачив, які ми розумні, проте прагнув захистити нас від жорстокості зовнішнього світу? Але цілком можливо, що той лікар весь час був просто напівпритомний.

Після смерті матері я виявив, що тумба для постільної білизни вщерть напхана зведеннями про стан мого з Елізою здоров'я – доктор Мотт надсилав їх двічі на тиждень. У них зазначалося, що їмо ми дедалі більше й відповідно більше виділяємо екскрементів. Згадувалось і про нашу життєрадісність, про природний опір різним захворюванням тощо.

Характеристики, які повідомляв нашим батькам доктор Мотт, були такого роду, що їх без особливих труднощів визначив би навіть помічник теслі. Скажімо, наш зріст: у дев'ять років ми сягали вже за два метри.

Проте незалежно від того, якими величезними ставали я й Еліза, у зведеннях доктора Мотта один показник залишався незмінним: наші розумові здібності не перевищують рівня трирічних малюків.

Отак воно.

Окрім моєї сестри, ще й доктор Мотт є тією людиною, з якою мені дуже кортить побачитися в царстві небесному.

Я аж тремчу від нетерплячки дізнатися, що він насправді думав про нас із Елізою в часи нашого дитинства,– чи здогадувався про щось, чи багато розумів у поведінці дивних близнюків?

Сестра та я не могли не дати йому в руки безліч доказів свого високого розумового рівня. Бо ми зрештою були діти – а які з дітей конспіратори?

Дуже можливо, що, коли ми галдикали між собою в його присутності, у нас іноді прохоплювались іноземні слівця, які доктор. Мотт міг упізнати. Не виключено, що він заходив до бібліотеки, яка була в домі і не становила ніякого інтересу для прислуги. Там він одразу помітив би, що книжками хтось користується.

Випадково лікар міг відкрити і потаємні тунелі. Траплялося, що він блукав коридорами будинку, коли закінчував обстежувати нас. При цьому слугам доктор Мотт пояснював, що батько його був архітектор. Тож він цілком міг проникнути в систему таємних ходів і натрапити там на книжки, прочитані нами, або помітити краплі воску від свічок на долівці.

Хто знає?

Ще мені хотілося б дізнатися, що саме засмучувало доктора Мотта. В дитинстві Еліза та я були надто захоплені одне одним, тож ми рідко звертали увагу на інших людей. Але навіть нас вражало сумне обличчя лікаря. Отже, його журба була глибокою.

Якось я запитав його онука, короля Мічігану Стюарта Іволгу-Другого Мотта,– чи не знає він часом, чому доктор Мотт так похмуро дивився на життя.

– Сила гравітації тоді ще не падала,– сказав я.– І небо ще не змінило голубий колір на жовтий, щоб навіки таким залишитися. Корисні копалини планети ще не зовсім вичерпалися. А населення нашої країни катастрофічно не вимирало від албанського грипу та "зеленої смерті".

Ваш дід мав свою машину, гарний будиночок, непогану практику, добру дружину і чудових дітлахів,– казав я королю.– Але, незважаючи на все це, він перебував у якійсь жахливій депресії!

Наша розмова відбувалась у королівському палаці, на озері Максінкукі. Це на півночі штату Індіана, там, де колись була Кулверська військова академія. Символічно я ще залишався президентом Сполучених Штатів Америки, хоч уже давно втратив контроль над своєю державою. У країні більше не існувало ні конгресу, ні федеральних судів, ні міністерства фінансів, ні армії, ні взагалі будь-яких соціальних інститутів.

У цілому Вашінгтоні ледь набралося б чоловік вісімсот населення. При президенті залишився один-єдиний службовець, який супроводжував мене під час мого візиту до короля Мічігану.

Отак воно.

Правитель поцікавився, чи не вважаю я його своїм ворогом, на що я відповів:

– Боронь боже, ваша величносте, звичайно ж, ні. Я дуже радий, що саме така видатна людина, як ви, встановила закон і навела порядок на Середньому Заході.

Король трохи розсердився, коли я почав наполягати, щоб він розповів мені про свого діда доктора Мотта.

– Господи! – вигукнув він.– Та який американець щось знає про своїх предків?

У ті часи король Мічігану був худорлявим, жилавим і аскетичним молодим солдатом. Моя онука Мелоді познайомиться з ним значно пізніше, коли він перетвориться на мерзенного ласолюба: гладкого старигана, вбраного у шати, оздоблені коштовним камінням.

А тоді, коли я зустрівся із Стюартом Іволгою-Другим Моттом, король Мічігану був у простій солдатській формі, без будь-яких відзнак.

Що ж до мого вбрання, то я, мабуть, скидався на клоуна – циліндр, фрак, штани в смужку, сіро-голуба камізелька, у тон підібрані гетри, краватка та не першої свіжості біла сорочка з пом'ятим комірцем. Там, де камізелька прикривала мій живіт, звисав золотий ланцюжок від годинника, який належав Джонові Д. Рокфеллеру, моєму предку – засновнику нафтової компанії "Стандард ойл".

На тому ланцюжку висів символічний ключ у формі трьох букв грецького алфавіту "фі", "бета", "каппа", який вказував на мою належність у минулому до студентського братства Гарвардського університету, а також мініатюрна пластмасова квітка – нарцис. На той час моє друге ім'я було законним чином змінене з Рокфеллера на Нарциса-Одинадцятого.

– Наскільки мені відомо,– сказав король,– родовід доктора Мотта не заплямовували ні вбивці, ні злодії, ні розтратники, ні алкоголіки, ні наркомани.

Монархові минуло тоді тридцять. Мені – всі сімдесят дев'ять.

Розділ 6

Можливо, деякі люди й справді народжуються на світ нещасливими. Краще б цього не було.

Що ж до нас із сестрою, то ми з'явилися на світ сповнені рішучості і обдаровані здібностями жити щасливо до кінця свого віку.

Можливо, навіть у цьому проявилася наша дегенеративність.

Отак воно.

Що ж воно таке – щастя? У нашому з Елізою випадку бути щасливими означало: постійно бути разом, мати досить слуг і донесхочу їжі, мешкати в затишному з чудовою бібліотекою домі посеред яблуневого саду, а також розвивати кожне свою половинку єдиного мозку.

Дарма що ми часто обіймали й добре лапали одне одного – наміри в обох залишалися суто інтелектуальними. Власне кажучи, ми утворювали єдиний геній, що припиняв діяльність, як тільки нас роз'єднували, і знову починав діяти, досить було нам опинитися поруч.

Виявилося, що ми – ніби спеціалізовані половинки одного генія, такого собі найважливішого в нашому житті індивіда, який, проте, так і залишився безіменним.

Скажімо, коли Еліза та я навчилися читати й писати, то саме мені випало опанувати грамоту. А моя сестра протягом усього свого життя лишалася неписьменною.

Але тільки завдяки Елізі ми здійснювали великі інтуїтивні стрибки в своєму спільному розвитку. Наприклад, це вона здогадалася, що в наших інтересах якомога довше залишатися немовлятами і водночас швидко навчитися самостійно ходити на горщик. Це Еліза збагнула, що таке книжки і яке призначення отих дрібних кривульок на сторінках.

Знову ж таки Еліза зметикувала, що з розмірами деяких кімнат не все гаразд: вони якісь кривобокі. Але вже я здійснив практичну роботу, вимірюючи та обстежуючи приміщення, Щоб за допомогою викруток і кухонних ножів знайти потаємні двері до запасного світу, який був у нашому домі.

Отак воно.

Отож читав тільки я один. І тепер мені здається, що немає книжки, виданої до першої світової війни всіма індоєвропейськими мовами, якої б я не проторохтів уголос.

Проте саме Еліза.– і тільки вона – запам'ятовувала прочитане мною і радила, над чим нам працювати далі. Підкреслюю, що тільки сестра могла звести докупи нібито не пов'язані між собою ідеї з тим, щоб отримати якісно нову. Саме Еліза зіставляла й робила висновки.

Більшість наших знань, певна річ, не могла стати нам у пригоді. Адже лише кілька томів із усієї бібліотеки потрапили туди після 1912 року. Але дуже багато з тих книжок можна було вважати безсмертними. Навчилися ми дечого й зовсім безглуздого – наприклад, танців.

Якби мені дуже захотілося, то я міг би виконати вам тут, на руїнах Нью-Йорка, досить пристойну й історично вірогідну версію тарантели.

Чи становили ми з Елізою один розум, коли мислили вдвох?

Я переконаний, що так. Особливо, коли врахувати, що в нас не було вчителів. Ні, я не хвалюся. Та й чим хвалитись, коли ти тільки половинка розуму, нехай і геніального?

Пригадується, як ми з Елізою каменя на камені не лишили від Дарвінової теорії еволюцій. І все на тій підставі, що живі істоти були б дуже вразливими, поки вони, скажімо, розвивали б і вдосконалювали свої крила або захисний панцир. І хижаки, звичайно, встигли б за той час поласувати ними.

Ми дійшли тоді одного висновку, який виявився настільки пророчим, що мене й тепер дрож проймає, коли згадую.

Почалося все з того, що нам здалося дивним, як у давнину люди могли споруджувати єгипетські піраміди та мексіканські храми, встановлювати величезні статуї на острові Пасхи, будувати з важезних каменів арки Стонхенджу – і все це без потужних підйомних кранів, без сучасної техніки.

І ми з Елізою дійшли висновку, що в ті далекі часи, мабуть, бували дні з дуже слабкою силою земного тяжіння – і люди тоді легке вергали величезні кам'яні брили.

Ми зробили також припущення, що для земних умов гравітація аж ніяк не має бути чимось незмінним. Ми передбачили, що будь-якої миті сила земного тяжіння може стати такою ж мінливою, як, скажімо, вітер, спека або мороз, чи навіть як хуртовина або дощова злива.

Окрім того, ми ще й піддали грунтовній критиці конституцію Сполучених Штатів Америки. Ми довели, що це ідеальна програма для суспільства, в якому люди просто не можуть досягти щастя й добробуту.

Ми висловили припущення, що упорядники конституції виявилися сліпими до духовної краси простої людини яка не володіла багатствами, не мала ні впливових друзів, ні високих державних посад, але, незважаючи ні на що, завжди була по-справжньому незалежна.

На нашу думку, упорядники конституції зумисне не помітили, що люди у важких умовах завжди прагнуть об'єднуватись у начебто нові родини. Причому це характерно як для демократичного ладу, так і для диктаторського. Адже люди скрізь однакові і цивілізованими стали зовсім недавно.

Отож виборні урядовці неминуче об'єднувались у могутню родину, члени якої – і це теж неминуче – починали з недовірою і відразою ставитися до інших родин, на які – знову ж таки цілком закономірно – поділилось усе людство.

Тож, міркуючи половинками одного генія, ми з Елізою запропонували: до конституції треба внести поправку, яка гарантувала б кожному громадянину,– незалежно від того, пригнічений він чи ні, нормальний чи божевільний, правоздатний чи неправоздатний, гарний чи потворний,– право бути членом якої-небудь родини. Кожному такому суспільному осередку має бути також дозволено ставитися до всіх інших із погордою й презирством, як це робить каста високих урядовців.

Он що ми утнули!

Отак воно.

Розділ 7

Як би гарно було, особливо для Елізи, оскільки вона народилася дівчинкою, щоб ми виявилися просто бридкими каченятами, тобто з часом мали перетворитися на чарівних лебедів. Але, всупереч таким сподіванням, ми з дня на день ставали дедалі бридкіші.

Чоловікові двометровий зріст не дуже вадить. Навпаки – це дає певні переваги. Коли я навчався в приватній школі, а згодом у коледжі, мене там дуже цінували як баскетболіста. І це незважаючи на мої вузенькі плечі, на голосок, схожий на писк флейти-пікколо, та відсутність і натяку на якусь порість на підборідді та в інших місцях, де їй уже належало пробиватися. А значно пізніше, коли голос мій почав ламатися, набуваючи басового тембру, і я вже балотувався у сенат від штату Вермонт, я мав змогу подати на рекламних щитах таку характеристику своєї кандидатури: "Великій Справі потрібна Велика Людина!"

Проте Еліза, однакова зі мною зростом, не могла сподіватися, що її десь зустрічатимуть із розкритими обіймами. На цьому світі попросту немає більш-менш пристойної і традиційної жіночої ролі, яку можна доручити недоумкуватій чотиригрудій неандерталочці із дванадцятьма пальцями на руках і ногах, вагою понад центнер і заввишки два метри.

Ще змалку ми добре усвідомили: нам не судилося стати переможцями на жодному із земних конкурсів краси.

У зв'язку з цим Еліза якось висловила пророцтво. Було їй тоді, може, вісім років. Сестричка зауважила, що в неї є шанс коли-небудь здобути перший приз на одному з марсіанських конкурсів краси.

Насправді ж Елізі судилося знайти на Марсі свою смерть.

А призом за її красу стане лавина залізного колчедану, відомого під назвою "золото дурнів".

Отак воно.

У нашому далекому дитинстві був час, коли ми вважали себе щасливими, що не вродилися красунчиками. Із купи прочитаних мною вголос рицарських романів – писклявим голоском і з жвавою жестикуляцією – нам стало відомо, що часто-густо красені-герої стають жертвами надто пристрасних незнайомців, які порушують їхню самотність.

А ми аж ніяк не хотіли, щоб нашу самотність порушували. Бо вдвох ми утворювали не лише єдиний розум, а й досконало заселений всесвіт.

А тепер кілька слів про наш зовнішній вигляд. Нас одягали у найкраще вбрання, яке тільки можна було придбати за гроші. Величезні розміри, які змінювалися щомісяця, регулярно, за вказівкою батьків, надсилалися поштою найкращим у світі кравцям, шевцям і фірмам, які спеціалізувалися на чоловічих і жіночих туалетах.

Хоч ми нікуди не виходили, доглядальниці вдягали нас, радіючи при цьому, мов діти, як ото вдягають юних мільйонерів, коли ті збираються на світські вечірки в своєму колі, на виставку коней, на лижні прогулянки в горах, на уроки в престижній приватній школі, на театральну прем'єру тут, на Манхеттені, що закінчується вечерею, де річкою ллється шампанське.

Отак воно.

У своєму становищі ми бачили тільки його кумедну сторону. Та хоч які розумні були ми з Елізою, коли починали мислити одним розумом, проте до п'ятнадцятирічного віку ми так і не збагнули, що перебуваємо також у центрі трагедії. Ми вважали, що наша потворність – це просто іграшка, розвага для інших людей. Ми не здогадувалися про те, що здатні викликати відразу в тих, хто міг би несподівано нас зустріти.

Ми були такі наївні в своїх поглядах на привабливу зовнішність, що анічогісінько не второпали у казці "Бридке каченя", яку я одного разу прочитав уголос Елізі в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Ішлося там про пташеня, яке виросло серед качок і вважалося в їхньому середовищі потворою. Та згодом, коли пташеня підросло, воно обернулося чарівним лебедем.

Пригадую, як Еліза висловила припущення: мовляв, на її думку, казка значно б виграла, якби в кінці маленьке пташеня зачалапало до берега, вийшло з води та й перетворилося в носорога.

Отак.

Розділ 8

До нашого з Елізою п'ятнадцятиріччя ми не почули жодного поганого слова на свою адресу, навіть коли підслуховували розмови дорослих із схованок і тайників.

Прислуга настільки звикла до нас, що доглядальниці навіть не згадували про Елізу та про мене у своїх балачках. Доктор Мотт і взагалі рідко говорив про щось інше, крім апетиту близнюків та обсягу й регулярності випорожнення. Що ж До наших батьків, украй засмучених своїми дітьми, то вони буквально втрачали дар мови, коли раз на рік здійснювали космічну подорож на наш астероїд. Пригадується, батько завжди говорив із матусею – нерозбірливо й байдуже – про міжнародні події, про які він вичитав у газетах.

Звичайно вони привозили нам іграшки з магазину "Шварц", до яких додавалась інструкція і гарантія торгового центру: ці іграшки сприяють розвиткові дітей у трирічному віці.

Отак воно.

Нині я часто міркую над тими таємницями людської душі, які поки що приховую від юних Мелоді та Айседора в інтересах їхнього душевного спокою: ідеться про те, що загробне життя – нудьга цілком безпросвітна.

І в такі хвилини мені згадується страшна таємниця, яку так ретельно приховували від нас із Елізою: те, що наші батьки бажали нам якнайскорішої смерті.

Ми думали, що наше п'ятнадцятиріччя мине, як і всі попередні дні народження. Тому ми з Елізою підготувалися до вже звичної вистави. Батьки приїхали якраз під час вечері – о четвертій пополудні. Свої подарунки ми мали отримати наступного дня.

Тим часом у опорядженій кахлями їдальні ми обстрілювали одне одного їжею. Я влучив у Елізу чорною грушею. Вона пожбурила в мене французьким філе. Ніби м'ячики, відскакували від служниці здобні булочки. Ми вдавали, ніби не знаємо, що батьки вже приїхали і підглядають за нами крізь шпарку в дверях.

Потім, перш ніж влаштувати нам очну зустріч із татусем і матусею, нас добряче сполоскали, обробили гігієнічною пудрою, вдягли у піжами та купальні халати, взули в капці. Ми звичайно вкладалися о п'ятій вечора, бо вдавали, що спимо по шістнадцять годин на добу.

Аж тут доглядальниці Овета Купер та Мері Селвін Керк повідомили, що в бібліотеці на нас чекає чудовий сюрприз.

Я та Еліза прикинулися, ніби палаємо від нетерплячки скоріше про все дізнатися.

На той час ми вже остаточно сформувалися як гіганти.

Із собою я постійно тягав гумового човника, що вважався моєю улюбленою іграшкою. Безладно зібрану кучму смолянистого волосся Елізи вивершував оксамитовий яскраво-червоний бант.

Як звичайно, коли нас підвели до батьків, між нами був широкий столик для кави. Як звичайно, татусь і матуся смакували коньяк. Як звичайно, в каміні потріскували і шкварчали сирі ялинові та яблуневі дрова. Як звичайно, писаний олійними фарбами портрет професора Ілайю Рузвельта Суейна, що висів у рамі над каміном, сонцесяйно усміхався, спостерігаючи ритуальну сцену, яка відбувалася внизу.

Як звичайно, батьки зустріли нас стоячи. Вони вітали своїх дітей променистою усмішкою, за якою ховався солодкаво-гіркий жах.

Як звичайно, я та Еліза вдали, ніби ми цих людей палко любимо, тільки ось одразу важко пригадати, хто ж вони такі.

Як звичайно, розмову почав батько.

– Добридень, любі Елізо та Вілбере,– привітався він.– Вам, як видно, непогано ведеться. Щиро раді вас бачити. Пам'ятаєте, хто ми такі?

Еліза та я стурбовано переглянулись і щось забелькотіли одне до одного давньогрецькою мовою. Пригадую, сестричка висловила тією мовою щирий подив: невже справді ми вважаємося ріднею оцим чарівним лялькам?

Батько поспішив на допомогу. Він нагадав ім'я, яким ми його колись назвали.

– Я – Бу-блу,– заявив татусь.

Ми з Елізою вирячили очі, наче охоплені глибоким хвилюванням.

– Бу-блу! – в один голос заволали ми, не вірячи своєму щастю.– Бу-блу! Бу-блу! – не вгавали ми.

– А ось,– провадив батько, показуючи на матінку,– ваша Му-блу.

Для нас це виявилося ще сенсаційнішою новиною.

– Му-блу! Му-блу! – зарепетували ми.

І тут я та Еліза, за традицією, здійснили черговий гігантський стрибок у своєму інтелектуальному розвитку. Без будь-чиїх сторонніх підказок ми збагнули: якщо батьки завітали до нас – значить, незабаром наш день народження. І ми пробубоніли досить ідіотське слово, що означало день народження:

– Фуф-бей!

Як звичайно, ми вдавали неймовірне збудження. Ми навіть стрибали на радощах. На ту пору ми стали такими здоровенними, що підлога під нами вгиналася, мов батут.

Але зненацька ми вгамувалися, як звичайно, вдавши, що від надмірного щастя нас мовби паралізувало.

На цьому завжди й закінчувалася вистава. Потім нас відводили до себе.

Отак воно.

Розділ 9

Нас поклали у виготовлені на замовлення дитячі ліжка з бічними стінками, поставлені в сусідніх кімнатах. Спальні з'єднувалися потаємним ходом. Самі "ліжечка" розмірами не поступалися залізничним відкритим платформам. Коли піднімали бічні стінки, зчинявся оглушливий гуркіт.

Ми з Елізою вдали, ніби миттю заснули. Проте за якихось півгодини вже сиділи разом у її кімнаті. Доглядальниці до нас не заходили – адже на здоров'я ми ніколи не скаржились. До того ж за нами закріпилася слава: "...просто золоті діти, коли сплять".

Тим часом ми скористалися люком таємного ходу, що був під Елізиним ліжком, і, підміняючи одне одного, почали стежити за батьками, які зачинились у бібліотеці. Крізь непомітний отвір, просвердлений нами в стіні та картинній рамі з портретом професора Ілайю Рузвельта Суейна, їх було добре видно.

То була дивовижна бесіда. Наші любі батьки розмовляли так мляво, що спокійно могли б і поснути. Здавалося, батька з матір'ю зачаровано, і через те вони говорили тільки на теми, які анітрохи їх не цікавили.

І їх справді було зачаровано. Але що то за чари, ми з сестрою здогадатися не могли: бажання смерті власним дітям повністю паралізувало і скувало їх.

І я певен, хоч ніяких доказів у мене нема: жоден з них ніколи не сказав уголос, що хоче нашої з Елізою смерті.

Отак воно.

І ось тоді в каміні раптом засичало. То з сирого поліна шумно вирвалася пара.

А що мати, подібно до всіх живих істот, являла собою сполучення хімічних реакцій, то вона зойкнула моторошним вереском. Її хімічні компоненти зажадали відреагувати цим зойком на сичання вогню.

Проте материні хімічні сполуки не вдовольнилися тільки цією простою реакцією. Вони вирішили, що настав час, коли матінка має висловити вголос свої почуття до власних дітей. І вона їх висловила, та ще й як! Руки їй зсудомило, спина в неї вигнулася дугою, а обличчя взялося зморшками. Замість ще молодої жінки ми побачили перед собою старезну відьму.

– Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! – вигукнула вона.

І вже за кілька секунд мати цілком ясно і недвозначно сказала, кого саме вона ненавидить.

– Ненавиджу Вілбера Рокфеллера Суейна та Елізу Меллон Суейн.

Розділ 10

Тієї ночі мати зазнала нападу тимчасового божевілля.

Згодом я навчуся краще розуміти її. І хоч мені ніколи не судилося любити ні своїх батьків, ні когось іншого, я ще не раз захоплюватимуся бездоганною порядністю матері. Вона зовсім не була лихослівною. Хай би то був прилюдний виступ, хай приватна розмова – через неї нічия репутація не страждала.

Отже, насправді то була не наша рідна мати, яка напередодні нашого п'ятнадцятиріччя заявила: "Як я можу любити цих моторошних потвор?" – маючи на увазі, звичайно, Елізу й мене.

Ні, то таки була не наша матуся, яка мовила, звертаючись до батька: "Як могла я спородити на світ дві отакі без'язикі колоди?"

І таке інше.

А що ж тато? Він схопив її в обійми, заливаючись слізьми від любові й жалю.

– Ох, Калебе, Калебе,– голосила вона в обіймах чоловіка,– це була не я!

– Авжеж не ти,– погодився він.

– Пробач мені.

– Звичайно.

– Чи коли-небудь простить мене бог?

– Він уже простив,– заспокоював її батько.

– Наче диявол у мене вселився,– виправдовувалась матуся.

– Так воно й було, Тіс,– погодився батько.

Потроху мати заспокоювалась.

– Ох Калебе! – зітхнула вона.

Щоб ви не подумали, ніби я прагну розчулити вас, скажу, що в ті дні ми з Елізою були не вразливіші за кам'яні статуї.

Ми потребували батьківської любові, як риба потребує парасольки.

Тож коли мати вигукнула, що ненавидить нас, ми сприйняли це спокійно. Ми просто замислилися над поведінкою матері в суто інтелектуальному плані.

Нарешті вона таки опанувала себе. Якщо вже господь бог вирішив випробувати її в такий спосіб, вона знайде в собі сили ще на сотню таких днів народження. Та перш ніж остаточно підготуватися до цієї покути, вона висловила одне побажання:

– Калебе, я все на світі віддала б за один проблиск розуму в очах хоч котрогось із наших близнюків.

А це було так просто владнати.

Простісінько.

Отож ми з Елізою пробралися до неї в кімнату й зробили з простирадла великий транспарант. І, коли наші батьки міцно заснули, ми крізь потаємний отвір за відсувною стінкою шафи пробралися в їхню спальню і повісили той транспарант таким чином, щоб він виявився першим предметом, на якому вранці зупиняться очі батьків.

Ось що було на ньому написано:

ЛЮБІ НАШІ МАТЕР І ПАТЕР!

МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ВРОДЛИВИМИ,

АЛЕ ЦІЛКОМ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ ЧИ ТУПИМИ, ЯКИМИ ЗАХОЧЕ БАЧИТИ НАС ОТОЧЕННЯ.

ІЗ ЦІЛКОВИТОЮ ДО ВАС ПОВАГОЮ,

ВАШІ ЕЛІЗА МЕЛЛОН СУЕЙН

ТА ВІЛБЕР РОКФЕЛЛЕР СУЕЙН.

Отак воно.

Розділ 11

Оце так ми з Елізою зруйнували наш рай – нашу країну двох.

Наступного ранку ми прокинулися раніше від батьків, навіть ще перед тим, як слуги прийшли одягати нас. Ми не передчували ніякої небезпеки. Одягаючись, ми ще уявляли собі, що розкошуємо в нашому раю.

Пригадую, я спинився на строгому синьому в тонку смужку костюмі-трійці. А Еліза обрала кашеміровий джемпер, твідову спідницю й намисто з перлів.

Ми домовилися, що від нашого імені говоритиме сестра, оскільки в неї розкішне контральто. Мій голосок аж ніяк не годився для такої урочистої події. Адже ми збиралися заявити, що світ став з голови на ноги.

Згадайте: досі ми говорили тільки "Бу-бу-бу", "Ду-ду-ду" і таке інше.

У вітальні, між колонами із зеленого мармуру, ми зустрілися з нашою доглядальницею Оветою Купер. Побачивши нас не в ліжках, та ще й одягнутими, вона остовпіла.

Перш ніж служниця здобулася на слово, ми з Елізою торкнулися одне одного головами і утворений в такий спосіб єдиний геній звернувся до Овети Елізиним голосом, ніжним, наче музика віоли.

Ось що він сказав їй:

– Доброго ранку, Овето. Від сьогодні для всіх нас починається нове життя. Як ти сама бачиш і чуєш, ми з Вілбером більше не ідіоти. Минулої ночі сталося чудо. Здійснилася мрія наших батьків. Ми зцілилися.

Ще ж до тебе, Овето, ти й надалі мешкатимеш у своїй кімнаті, користуватимешся кольоровим телевізором, і, можливо, навіть, тобі підвищать платню – як винагороду за все те, що ти зробила, аби таке чудо сталося. Ніхто із слуг не відчує ніяких змін, крім однієї: жити в домі стане легше і приємніше, ніж дотепер.

Негарна й миршава Овета заклякла, наче кролик, який натрапив на гримучу змію. Та ми з Елізою не були гримучою змією. Коли наші голови торкались, ми утворювали геній доброти, якого досі не знало людство.

– Ми більше не харчуватимемося в обкладеній кахлями їдальні,– провадило контральто.– В нас цілком пристойні манери, і незабаром ти в цьому пересвідчишся на власні очі. Тому, будь ласка, накрий стіл на терасі. І не забудь попередити нас, коли прокинуться матер і патер. Окрім того, було б дуже мило з твого боку, якби відсьогодні ти називала нас "містер Вілбер" і "міс Еліза". Ну, а тепер біжи й попередь усіх про чудо.

Овета стояла, наче громом прибита. Тоді я, щоб повернути її до тями, лунко ляснув у неї під носом пальцями.

Вона зробила реверанс.

– Слухаюсь міс Елізо,– пробелькотіла вона – і майнула розносити новину.

Тільки-но ми вмостилися на терасі, як решта слуг почали боязко, поодинці з'являтися перед нами, щоб роздивитись молодого містера та міс, на яких ми перетворилися.

Звертаючись до них на повне ім'я, ми чемно вітали кожного. Навіть ставили їм дружні запитання. Це свідчило, Що нам добре відомі всі подробиці їхнього життя. Ми попросили у них пробачення за наше раптове перевтілення, яке, можливо, надто приголомшило декого.

– Нам і на думку не спадало,– сказала Еліза,– що хтось хотів бачити нас розумними.

На той час ми вже остаточно освоїлися у своїй новій ролі, тож нарешті я зважився обізватись. Тепер мій тонкий голос уже не звучатиме по-ідіотському.

– З вашою допомогою,– почав я,– ми перетворимо цей дім на оселю розуму. Підуть у небуття часи, коли в ньому панував ідіотизм. Нехай упадуть усі мури!

– Чи є в кого-небудь запитання?– поцікавилась Еліза.

Таких не виявилося.

На той час хтось уже зателефонував докторові Мотту.

Наша мати до сніданку не вийшла. Заціпеніло лежала вона в своєму ліжку.

Батько з'явився до нас один: неголений, у піжамі, його трусило, наче в пропасниці, і обличчя судомило. Нас із Елізою трохи спантеличило, що наш тато не здавався нітрохи щасливішим. Ми привіталися з ним не лише англійською, але й кількома відомими нам іноземними мовами.

Саме на одне з таких іноземних привітань батько зрештою відповів.

– Бонжур,– промимрив він.

– Прошу сідати! Прошу сідати!– весело вигукнула Еліза.

Бідолаха так і сів.

Звісно, його пригнітило відчуття провини: протягом тривалого часу з розумними дітьми – плоттю від його плоті – поводилися, мов з ідіотами.

Гірше того. Досі батькова совість і всі його порадники запевняли, що він не може любити нас, оскільки самі ми нездатні на почуття і нас просто немає за що любити. Але тепер він повинен буде любити нас, а батько відчував, що це йому над силу.

Він з жахом відкрив те, про що мати здогадалася, навіть не вийшовши до сніданку: розум і лагідність у оболонці таких потвор, як ми, зробили нас ще бридкішими.

Ні батько, ні мати не були в цьому винні. Та й ніхто, зрештою, не був винен. Бажати якнайскорішої смерті таким виродкам, як ми з Елізою, було для людини так само природно, як скажімо, дихати. Це був інстинкт.

І ось ми з Елізою надали тому інстинкту нестерпного трагізму.

Не усвідомлюючи, що робимо, Еліза і я перенесли одвічну відразу до монстрів на нормальних людей. Ми вимагали поваги до себе.

Розділ 12

Серед загального збудження наші з Елізою голови роз'єднались і віддалилися на відстань кількох кроків. Тому ми одразу стали мислити гірше.

Гострота нашого спільного розуму настільки притупилася, що ми навіть подумали: наш татусь просто ще не зовсім прокинувся. Отож ми умовили його випити кави і спробували розбудити його, співаючи йому пісеньок та загадавши кілька відомих нам загадок.

А потім Еліза підвелася, схилилася над татом, узявшись руками в боки, й почала ніжно докоряти йому, немов дитині.

– Боже, який же ти сонько!– лагідно бубоніла вона.– Який же ти сонько!

Саме тієї миті з'явився доктор Стюарт Ролінгс Мотт.

Хоча доктора Мотта й сповістили по телефону про наше з Елізою переродження, для нього цей день начебто нічим не відрізнявся від інших. Він і почав його зі свого буденного запитання:

– Ну, як ми сьогодні себе почуваємо?

На що доктор Мотт уперше почув від мене доладне речення.

– Та ось тато ніяк не хоче прокидатися,– поскаржився я.

– Справді?– перепитав лікар, винагородивши мене ледь помітною усмішкою за мою змістовну репліку.

Доктор Мотт виявився настільки тактовною людиною, що одразу змінив тему розмови і звернувся до Овети Купер. Очевидно, її матері трохи нездужалося там, у селищі.

– Овето,– сказав лікар,– тобі, мабуть, приємно буде знати, що в твоєї матері вже майже нормальна температура.

Спокій лікаря розсердив батька, але водночас він і зрадів: нарешті знайшлася людина, на якій можна розрядити нервову напругу.

– Скільки часу отаке триває?– викрикнув він.– Я вас запитую! Коли вам стало відомо про їхні розумові здібності?

Доктор Мотт поглянув на годинник.

– Приблизно сорок дві хвилини тому,– відповів він.

– Дивлячись на вас, аж ніяк не скажеш, що ви дуже здивовані,– сердито кинув батько.

Якийсь час доктор Мотт, здавалось, обмірковував відповідь, а тоді, знизавши плечима, сказав:

– Я, звичайно, щиро радий за вас усіх.

Але насправді доктор Мотт ну аж ніяк не скидався на щасливого. І тут ми з Елізою знову торкнулись одне одного головами. Навколо нас відбувалося щось дивне, незрозуміле – і нам дуже кортіло з'ясувати, в чому ж криється загадка.

І спільний геній не зрадив нас. Він відкрив нам справжню суть подій: ми потрапили в таке безнадійне становище, в якому досі ще не опинялись.

Але наш розум, як і всі інші, час від часу страждав від дивовижної наївності. Щось таке сталося з нами й тепер. Внутрішній голос порадив: щоб усе повернулося на свої місця, нам досить знову стати ідіотами.

– Бу,– сказала Еліза.

– Ду,– підхопив я і пукнув.

Еліза розрюмсалася.

Я схопив намазаний маслом коржик і пожбурив ним у обличчя Овети Купер.

Еліза повернулась до батька.

– Бу-блу!– сказала вона.

– Фуф-бей!– заволав я.

Татусь зайшовся плачем.

Розділ 13

Минуло шість днів відтоді, як я почав оцей свій життєпис. Протягом чотирьох із них сила земного тяжіння була середня – як ото за колишніх часів. Але вчора вона так зросла, що я ледь підвівся з ліжка – тобто зі свого кубельця з килимків, влаштованого у холі Емпайр-стейт-білдінга. Потім рачки промандрував крізь хащі свічників із власної колекції, прямуючи до шахти ліфту,– ми використовували її як нужник.

Отак воно.

А сьогодні гравітація послабла до рівня першого дня, і я знову відчув приплив чоловічої снаги, так само як і Айседор, коханець моєї онуки Мелоді. А втім, це коїться з усіма чоловіками на острові.

Прихопивши трохи харчів, Мелоді та Айседор пішли туди, де Бродвей перетинає Сорок друга вулиця. У дні зі слабкою гравітацією вони будують там досить примітивну піраміду. Вони не обтесують брил каміння і взагалі не обмежують себе у виборі будівельного матеріалу. Стягають на купу і двотаврові балки, і бочки від пального, й уламки автомобілів, й автопокришки, і конторські меблі, і театральні крісла, і всякий інший мотлох. Але я бачив, що в них виходить, і повірте мені: це таки буде не безформна купа сміття, а справжня піраміда.

І якщо майбутні археологи натраплять на мою книжку, це заощадить їхні зусилля, бо вони не стануть марно розкопувати піраміду, щоб дослідити її вміст. Бо всередині піраміди немає потаємних кімнат із незліченними скарбами. Та й узагалі немає там ніяких кімнат.

Сенс цієї піраміди криється на дні колодязя, над яким, власне, її й поставлено. У даному разі йдеться про тіло мертвонародженої дитини.

Те немовля покоїться у вишукано оздобленій скриньці, яку використовували колись для зволоження сигар найвищого гатунку.

Чотири роки тому Мелоді, що була матір'ю дитини, я – прадід – і Війра Бурундук-П'ята Заппа, наша найближча сусідка і щирий друг, опустили скриньку на саме дно колодязя, обминаючи комунікаційні кабелі і труби.

Що ж до піраміди, то її ідея цілком належить Мелоді та Айседору, який згодом став коханцем моєї онуки. Це, по суті, пам'ятник життю, яке і не відбулося. Це монумент людині, яка так і не дістала імені.

Отак воно буває.

Щоб дістатися до скриньки, зовсім не обов'язково дочиста розбирати піраміду. До поховання є й інші шляхи.

Але стережіться – там пацюки.

Оскільки немовля вважалося моїм спадкоємцем, піраміду можна назвати й так: "Гробниця принца Канделябрійського".

Ім'я батька принца Канделябрійського невідоме. Він згвалтував Мелоді десь на околицях Скенектаді, коли з Детройта, королівство Мічіган, дівчинка прямувала на Острів Смерті, сподіваючись розшукати свого діда – легендарного доктора Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна.

Тепер Мелоді знову завагітніла – цього разу від Айседора.

Моя онука – маленька клишонога й весела істота зі щербатими зубами. Вона дуже погано харчувалася в дитинстві – сирітка в гаремі короля Мічігану.

Іноді вона здається мені веселою підстаркуватою китаянкою, хоч їй тільки шістнадцять років. Вагітне дівча з таким личком – це, повірте, сумне видовище для очей педіатра.

Проте кохання до неї квітучого на вигляд і дужого Айседора врівноважує мій смуток радістю.

Як і в більшості його родичів Малинників, в Айседора збереглися майже всі зуби. І він ходить випростаний навіть у ті дні, коли сила тяжіння стає просто нестерпною. Тоді він носить Мелоді на руках і навіть пропонує носити й мене.

Родина Малинників – це типові "шукачі харчів". Вони живуть на руїнах Нью-Йоркської фондової біржі, вудячи рибу в доках, шукаючи в руїнах консерви, збираючи дикі фрукти і ягоди. Малинники, крім того, вирощують свої помідори, картоплю, редьку і таке інше.

Вони ставлять пастки на пацюків, кажанів, собак, котів і пташок, яких залюбки їдять. Взагалі, Малинники зжеруть що завгодно.

Розділ 14

Я щиро бажаю Мелоді того, чого колись зичили мені та Елізі наші батьки – короткого, але щасливого життя на якомусь астероїді.

А чом би й ні?

Отож, як я вже казав, ми з Елізою могли б довго й щасливо жити на своєму астероїді, коли б одного дня не зблиснув наш розум. Можливо, й досі ми мешкали б у тому затишному домі, спалювали в каміні дерева, меблі, поруччя, панелі і кривлялися б та верзли дурниці в присутності інших.

Ми могли б годувати курей, поратися на маленькому городі, вирощувати овочі. І щиро радіти, спостерігаючи, як ми стаємо дедалі мудріші, при цьому анітрохи не турбуючись про практичне застосування своєї мудрості.

Заходить сонце. Хмари кажанів вилітають із тунелю метро – метушливі, верескливі, вони розвіюються, наче смог. Мене, як завжди, аж пересмикнуло.

Той вереск не назвеш навіть звуком. Навпаки – то так відбивається у моїх вухах мертва тиша.

Пишу далі при світлі тьмяного каганця – гніт, умочений у бляшанку з лоєм.

У моїй колекції тисяча свічників, але в мене немає жодної свічки.

Мелоді з Айседором грають у триктрак на підлозі холу і аж заходяться від сміху.

Вони вже готуються до вечірки з нагоди мого сто першого дня народження, до якого лишилося трохи більше місяця.

Іноді я підслуховую їхні розмови. Давніх звичок важко позбутися. До наступного свята Війра Бурундук-П'ята Заппа шиє собі і своїм рабам нове вбрання. Її комори вщерть напхані різним одягом. Я підслухав, як Мелоді запевняла, що невільники надягнуть рожеві панталони, взують позолочені пантофлі, а на голови намотають тюрбани із зеленого шовку, прикрашені страусовим пір'ям.

Сама Війра нібито з'явиться на свято в портшезі, в оточенні рабів, які нестимуть подарунки, наїдки, вино та запалені смолоскипи і калататимуть у дзвіночки, розполохуючи собак-дворняг.

Хай так.

Мені треба буде остерігатися випивки на своєму дні народження. Бо коли я хильну зайву чарку, то неодмінно всім розбовкаю, що загробне життя куди гірше, ніж земне.

Отак воно.

Розділ 15

Повернутися до щасливого ідіотизму нам з Елізою, звичайно, не дозволили. А коли ми знову пробували прикидатись, покарання було суворим. З нашого перетворення батьки та слуги дістали принаймні одну вигоду: вони здобули собі право давати нам доброї прочуханки.

Ох і перепадало ж нам час від часу!

Доктора Мотта розрахували і натомість запросили безліч різних фахівців.

Спочатку все це нас розважало Першими з'явилися кардіологи, фтизіатри, урологи. Вони по черзі обстежили всі наші органи і зробили всі можливі аналізи. З'ясувалося, що здоров'я в нас обох чудове.

Фахівці виявилися напрочуд симпатичними людьми. Адже всі вони так чи так перебували на службі в нашій родині. Їхню дослідницьку роботу фінансував Фонд Суейнів у Нью-Йорку. Саме цим пояснюється та легкість, з якою фахівців було зібрано і звезено до Галена. Наша родина підтримувала їх Тепер вони мали допомогти родині.

З нас ті фахівці постійно підсміювались. Пригадую, одного разу котрийсь запитав мене: це, мабуть, дуже цікаво – бути такою каланчею? "Як там угорі погода?" – питав він і таке інше.

Ці жарти впливали на нас заспокійливо. Вони навіювали нам хибну думку, ніби для інших не має ніякого значення наша із сестрою потворність. І досі згадується мені, як один отоларинголог, зазирнувши крізь ларингоскоп у величезну Елізину носоглотку, вигукнув: "О боже! Сестро, негайно зателефонуйте до Національного географічного товариства. Ми щойно відкрили новий вхід до Мамонтової печери!"

Еліза розреготалась. Хихотіла і медсестра. Навіть я сміявся. Всі ми заходилися від сміху.

А тим часом наші батьки перебували в іншій частині дому. Вони тримались осторонь від подібних жартів.

Проте вже тоді – на початку тих розваг – ми відчули першу тривогу, бо іноді нас роз'єднували. Під час деяких тестів ми перебували на відстані принаймні в кілька кімнат. І як тільки відстань між Елізою та мною зростала, я тупів і втрачав упевненість у собі.

Коли ми возз'єднувались, Еліза казала мені, що почуває приблизно те саме. "Мені здавалося,– говорила сестричка,– ніби голова моя наповнюється кленовим сиропом".

Проте ми обоє мужньо прагнули не помічати, якими понурими й пригніченими дітьми ставали ми, коли нас роз'єднували. Тож ми вдавали, ніби ті дефективні діти не мають до нас ніякого відношення. Я та Еліза навіть вигадали для них прізвиська. Ми прозвали їх Бетті Браун і Боббі Браун.

А тепер саме до речі згадати про таке: коли Еліза загинула під сніговою лавиною в горах на Марсі, ми ознайомилися з її заповітом і дізналися, що сестричка просила поховати її там, де її спостигне смерть. Над могилою мав стояти простий надгробок з написом:

ТУТ ПОХОВАНО БЕТТІ БРАУН

Останнім із фахівців, який оглянув нас, став психолог – доктор Корделія Суейн Кордінер. Вона ухвалила рішення, згідно з яким Еліза та я мали жити окремо,– тобто на віки вічні залишитися Бетті і Боббі Браунами.

Розділ 16

Російський письменник Федір Михайлович Достоєвський якось зауважив: "Якийсь, такий прекрасний, святий спомин, збережений з дитинства, можливо, найкращим вихованням і є". Можу навести й інший приклад швидкісного навчання дитини: коли вона знайомиться з вельми шанованою у світі дорослою людиною і відкриває, що насправді та особа є небезпечним психопатом.

Саме такий подарунок і зробило нам життя, коли звело нашу долю з доктором Корделією Суейн Кордінер, яку вважали всесвітнім авторитетом у галузі психологічних тестів.

Назвати Достоєвського по батькові мені пощастило тільки тому, що в холі Емпайр-стейт-білдінга знайшлася Британська енциклопедія.

У товаристві дорослих доктор Корделія Суейн Кордінер була незмінно люб'язна і справляла на всіх найкраще враження. Приходячи в наш дім, вона завжди вдягалася з вишуканою елегантністю: черевики на високих підборах, яскраві екзотичні сукні, коштовні прикраси.

Ми чули, як одного разу Корделія Суейн Кордінер заявила нашим батькам: "Якщо жінка здобула три докторські наукові ступені й очолює дослідницьку корпорацію з річним бюджетом у три мільйони доларів, це аж ніяк не означає, що вона не може бути жіночною і привабливою".

Та тільки-но вона залишалася з нами віч-на-віч, як її відразу посідала параноїдна шизофренія.

– Годі вередувати! – погрожувала нам вона.– Зі мною, мої зашмаркані мільйонерчики, ваші коники не пройдуть!

Оскільки доктор Кордінер була параноїком, особливо неприємним для нас виявилося те, що її середнє ім'я збігалося з нашим прізвищем.

– Я вам – не тітонька Корделія! – заявляла вона.– Ви собі не сушіть над цим свої аристократичні голівки. Коли мій дід виїхав із Польщі, він змінив прізвище Станкевич на Суейн.– Очі в неї засвітилися.– Ану, скажіть: "Станкевич!"

Ми сказали.

– А тепер – "Суейн",– зажадала вона.

Ми виконали і цей наказ.

Нарешті хтось із нас запитав, чого вона так казиться.

Це запитання анітрохи не розсердило її.

– Ви помиляєтесь,– пролунало у відповідь.– Казитися через такі дрібниці людині мого фаху не випадає. Але зважте, що запросити людину моєї кваліфікації в таку далеч і глушину, аби особисто оглянути двох дітей,– це однаково, що звернутися до Моцарта з проханням настроїти фортепіано. Це те саме, що просити Альберта Ейнштейна збалансувати чекову книжку. Чи зрозуміли ви мене, "міс Елізо" й "містере Вілбер"? Здається, так вас тут називають?

– Тоді чого ж ви приїхали? – запитав я.

Тут вона розлютилася знову. Не тамуючи свого роздратування, доктор Корделія Суейн Кордінер процідила:

– Тому, мій маленький лорде, що тут пахне великими грошима.

Новим ударом для нас стало повідомлення, що вона збирається обстежувати кожного окремо. Із щирою наявністю ми спробували заперечити. Мовляв, у нас значно краще виходило б із відповідями, якби нам дозволили бути разом – голова до голови.

Доктор Кордінер була уособленням іронії.

– Авжеж, шановні містере й міс,– глузливо відказала вона.– Ви, мабуть, хотіли б ще прихопити з собою в кімнату для тестування енциклопедичний словник. Або й цілий факультет Гарвардського університету, який би підказував вам правильні відповіді, коли виникатимуть сумніви.

– Це було б непогано!– в один голос відповіли ми.

– У такому разі, якщо вам цього ще ніхто не казав,– провадила вона,– нагадаю, що ви живете у Сполучених Штатах Америки, де людина може розраховувати тільки на себе.

Мене запросили сюди, щоб я обстежила вас,– вела далі доктор Корделія Суейн Кордінер,– проте доведеться ще й навчити вас головного правила нашого життя, за що ви дякуватимете мені довіку.

Ось воно, те головне правило життя, якого вона нас навчила: "Тоді бог дасть, як сам за себе подбаєш".

– А тепер,– запропонувала вона,– спробуйте повторити і запам'ятати.

І я не тільки проказав той афоризм, але й досі його пам'ятаю: "Тоді бог дасть, як сам за себе подбаєш".

Отак воно.

І довелося нам дбати кожному за себе. Екзаменували нас окремо, за столом з нержавіючої сталі, що стояв у їдальні, обкладеній кахлями. Поки одного з нас обстежувала доктор Кордінер,– "тітонька Корделія", як ми прозвали її між собою,– другого тримали десь далеко, наприклад, у залі для танців, у вежі північного флігеля.

Візерсу Візерспунові ставили в обов'язок стерегти того, хто залишався в залі. Таке доручення йому дали тому, що колись він був солдатом. Ми чули, як одного разу "тітонька Корделія" давала йому інструкції. Вона наказувала пильно стежити за кожним з нас – чи, бува, не спілкуємося ми з Елізою за допомогою телепатії.

Кінець кінцем учені з'ясували: деякі люди справді здатні обмінюватись інформацією з іншими, не користуючись ні візуальними, ні звуковими сигналами. Передавачі і приймачі такого зв'язку розташовані на поверхні носоглотки, отже, ті порожнини мають бути здоровими й чистими.

Основним ключем до розгадки цієї таємниці стало таке загадкове речення, на витлумачення якого пішло багато років: "Я почуваю себе таким самотнім, коли в мене нежить".

Отак воно.

Та коли відстань між мною й Елізою була більша, ніж три метри, телепатія не спрацьовувала. Коли одне з нас сиділо в їдальні, а друге – в танцювальній залі, це було те саме, якби ми перебували на різних планетах.

Я, звичайно, міг скласти письмові Іспити, проте Еліза – ні. Перевіряючи сестру тестами, "тітоньці Корделії" доводилося читати вголос кожне запитання, а потім ще й записувати відповідь.

Нам здавалося, що ми так і не відповіли правильно на жодне із запитань. Але, слід гадати, на кілька нам пощастило дати бодай доладну відповідь. Адже доктор Кордінер, звітуючи нашим батькам про наслідки обстежень, сказала, що наші розумові здібності "трохи нижчі від нормального рівня для дітей їхнього віку".

Не здогадуючись, що ми можемо підслуховувати, вона провадила: "Еліза, мабуть, ніколи так і не навчиться читати й писати, а отже, не зможе брати участь у голосуванні на виборах або дістати шоферські права". Доктор Кордінер спробувала пом'якшити свій суворий висновок, зазначивши, що Еліза справляє враження "досить балакучої співрозмовниці".

Що ж до мене, то вона сказала так: "Непоганий і серйозний хлопець, одначе легко піддається впливу легковажної сестри. Він уміє читати й писати, проте погано розуміє значення слів і зміст речень. Якщо його розлучити з Елізою, є підстави сподіватися, що з нього вийде робітник на бензоколонці або сторож сільської школи. У нього всі нахили і здібності прожити щасливе і суспільно корисне життя в провінції".

Розділ 17

Спочатку наші сердешні батьки вважали нас за ідіотів. І вони спробували змиритися з цим. Потім вони повірили, що ми – генії.

І спробували змиритися з цим. Тепер батьків повідомили: ми трохи не дотягуємо до сірого посереднього рівня. Доводилося змиритись і з цим.

Підглядаючи крізь шпарку, ми з Елізою стали свідками незграбної і невдалої спроби наших батьків відстояти свої попередні позиції. Вони запитали Корделію Суейн Кордінер: як пов'язати сірий розумовий рівень близнюків з тим фактом, що вони можуть розмовляти на досить складні теми та ще й стількома мовами.

Але доктор Кордінер не розгубилась і дала цьому таке пояснення: – Світ кишить людьми, які вміють прикидатися куди розумнішими, ніж вони насправді є. Сиплючи цитатами, фактами, іноземними слівцями тощо, вони анічогісінько не знають про істинний сенс буття. Мій обов'язок – виявляти таких суб'єктів. З одного боку, щоб захистити від них суспільство, з другого – щоб уберегти їх від самих себе.

Ваша дочка Еліза – найкращий тому приклад,– провадила доктор Кордінер.– Вона читала мені цілі лекції з економіки, астрономії, музикознавства та безлічі інших наук, про існування яких ви й гадки не маєте. А тим часом ця дівчинка не вміє ні читати, ні писати – і ніколи цього не навчиться.

Доктор Кордінер заспокоїла батьків, що наш випадок не з найгірших. Адже ні брат, ні сестра не прагнуть дістати якісь престижні посади.

– Вони позбавлені будь-яких амбіцій,– розвивала свою думку психолог.– Тому життя не особливо їх розчарує. Єдине, чого їм зараз хочеться,– це вічно жити так, як вони досі жили. А це, звісно, неможливо.

На знак згоди батько зажурено кивнув головою.

– То ви кажете, хлопець трохи розумніший?

– Лише тим, що вміє читати й писати,– відповіла доктор Кордінер.– Зате він значно поступається сестрі в комунікабельності. Коли Елізи немає поруч, брат мовчить як риба. Раджу вам послати його на навчання до однієї із спеціальних шкіл, де не надто високі академічні вимоги й не особливо вирує громадське життя. Тоді хлопець навчиться сам стернувати своїм човном.

– Чого навчиться? – перепитав батько.

– Стернувати власним човном! – повторила доктор Кордінер.

У ту хвилину нам з Елізою слід було б розтрощити стіну на друзки і обурено вдертись до бібліотеки.

Та ми розуміли, що можливість підслуховувати розмови залишалась одним з небагатьох наших привілеїв. Тож ми знову прокралися до своєї спальні, потім вискочили в коридор, парадними сходами збігли вниз і таки вдерлися до бібліотеки, зробивши при цьому те, чого раніше за нами ніколи не помічали,– ми зайшлися плачем.

А тоді рішуче заявили: якщо нас спробують розлучити, ми заподіємо собі смерть.

Розділ 18

Отже, Елізу й мене піддали повторним тестам – цього разу в парі. Ми всілися пліч-о-пліч за тим самим металевим столом у їдальні, обкладеній кахлями.

Ми були такі щасливі!

Під наглядом наших батьків доктор Корделія Суейн Кордінер, яка втратила всю свою зухвалість, машинально взялася до діла. Щоб отримати об'єктивні наслідки, вона запропонувала нам цілком нові тести.

Перш ніж ми почали, Еліза звернулася до батьків:

– Обіцяємо вам правильно відповісти на всі запитання.

Що ми й зробили.

Які ж нам ставили запитання? До речі, вчора я нишпорив у руїнах школи на колишній Сорок шостій вулиці, і мені потрапив до рук повний комплект тестів для визначення коефіцієнта інтелекту.

Я цитую:

"Людина придбала сто акцій, сплативши за кожну п'ять доларів. Протягом першого місяця цінні папери подорожчали на десять центів, протягом другого – впали на вісім центів, а за третій місяць збільшилися в ціні на три центи. Яку суму складе капітал на кінець третього місяця?"

Або ось таке:

"Скільки цифр стоятиме зліва від коми у квадратному корені з числа 692038,42753?"

Або таке:

"Якого кольору буде жовтий тюльпан, коли на нього подивитися крізь синій фільтр?"

Або ще таке:

"Чому здається, ніби протягом доби Мала Ведмедиця здійснює оберт навколо Полярної зірки?"

Або ж:

"Астрономія відноситься до геології, як верхолаз до кого?"

І таке інше.

Ось воно як.

Ми дотримали обіцянки, яку дала Еліза, й бездоганно відповіли на всі запитання.

Але сталося несподіване. Під час цілком невинного процесу перевірки своїх відповідей ми повільно зсунулися під стіл, обхопили одне одного ногами за шию, наче обценьками, і стали голосно пирхати й сопти.

Коли ми знову вибралися на свої стільці, то побачили, що доктор Кордінер лежить непритомна на підлозі, а наші батьки накивали п'ятами.

Наступного ранку, о десятій годині, мене вивезли в автомобілі до однієї із шкіл для безнадійно дефективних дітей, що була на мисі Кейп-Код.

Розділ 19

Знову сідає сонце. На розі Сорок першої вулиці та П'ятої авеню, де стоїть армійський танк, із башти якого росте дерево, кричить невидима пташка.

Увечері напередодні мого від'їзду на Кейп-Код ми з Елізою почули крик цієї самої пташки – нічної дрімлюги.

Шукаючи усамітнення, ми втекли тоді з дому до сирого мавзолею професора Ілайю Рузвельта Суейна.

– Ф'юїть-ф'ють-ф'юїть! – пролунало десь у яблуневих вітах.

Незважаючи на те, що ми міркували над своєю проблемою вдвох, відповіді так і не знайшлося.

Колись я чув, що засуджені до страти починають вважати себе мерцями задовго до справжньої смерті. Мабуть, щось подібне почував і наш спільний розум, усвідомлюючи, що немилосердний різник – скажімо так – уже підняв свою гостру сокиру, збираючись розчахнути двійняток на два безликі шматки м'яса – на Бетті і Боббі Браунів.

Та хай там як, а ми були заклопотані ділом – так часто буває зі смертниками. Із собою ми прихопили ті свої рукописи, які вважали найбільш вдалими. Згорнувши папери в рурочку, ми засунули їх до бронзової поховальної урни.

Ту посудину свого часу приготували для праху дружини професора Суейна. Але та жінка побажала, щоб її поховали в Нью-Йорку. Урна була пофарбована мідянкою.

Отак воно.

Що то були за рукописи?

Пригадую, там наводився спосіб обчислення квадратури круга. Були витяги з утопічної програми створення в Америці штучно розширених родин – шляхом законного надання кожній людині другого імені. Внаслідок цього всі люди з однаковими другими іменами мали вважатися родичами.

Ще там був наш із Елізою трактат, присвячений критиці Дарвінової теорії еволюцій, а також нарис про природу земної сили тяжіння, в якому робився висновок, що за давніх часів гравітація іноді змінювалась.

Пригадую ще рукопис, в якому доводилося, що зуби слід відмивати в гарячій воді, як ото миски, казанки та каструлі.

І таке інше.

Це Еліза запропонувала сховати рукописи саме в урні.

Вона сама й закрила ту урну.

Ми перебували досить далеко одне від одного, коли сестра закривала урну. Отже, те, що вона потім мені сказала, зродилося тільки в її голові:

– Можеш сказати "прощай" своєму інтелектові, Боббі Брауне.

– Прощай,– сказав я.

– Елізо,– звернувся я до сестри,– чи не в усіх із тієї безлічі книжок, які я прочитав тобі вголос, стверджувалося, що любов – це щось найважливіше в житті людини. Тож, мабуть, саме час сказати, що я люблю тебе.

– То кажи,– погодилася вона.

– Елізо, я люблю тебе,– заявив я.

Вона помовчала, міркуючи над моїми словами, а тоді похитала головою:

– Ні, мені це не подобається.

– Чому? – здивувався я.

– Це так, ніби ти наставив на мене пістолета,– пояснила Еліза.– Ти змушуєш мене сказати те, чого я, може, зовсім не думаю. Що мені, власне, лишається, як не відповісти: "Я теж тебе люблю"?

– То, виходить, ти мене не любиш? – запитав я.

– А за що можна любити Боббі Брауна? – у свою чергу запитала сестра.

Десь у яблуневих вітах знов озвалася нічна дрімлюга.

Розділ 20

Наступного ранку Еліза снідати не вийшла і лишалась у своїй кімнаті, аж поки я поїхав.

Батьки повезли мене в своєму "мерседесі", якого вів особистий шофер. Зрештою, я був їхнім сином і хлопцем із майбутнім – адже я вмів читати й писати.

Уже в дорозі я почав потроху все забувати.

Це спрацював природний механізм самозахисту від нестерпної туги. Таким механізмом – повірте мені як педіатрові – наділені всі діти.

Усе далі й далі позаду лишалася моя сестричка-двійнятко, що не була такою здібною, як я. Вона мала ім'я. Звали її Еліза Меллон Суейн.

Навчальну програму в тій школі було складено таким чином, що нікому з нас, учнів, жодного разу не довелося побувати вдома. Зате я відвідав Англію, Францію, Німеччину, Італію, Грецію. А влітку відпочивав у молодіжному таборі.

І хоча я – це з'ясувалось абсолютно точно! – не був генієм, хоча мені бракувало оригінальності, мої розумові здібності трохи перевищували середній рівень. Мене вважали терплячим, ретельним, дисциплінованим учнем, якому під силу відрізнити змістовну ідею від нісенітниці.

Тому мене, першого учня, протягом історії існування тієї школи, ввели до складу шкільної ради. Я досяг таких успіхів у навчанні, що навіть дістав запрошення вступити до Гарвардського університету. І я погодився, хоча мій голос ще тільки мав ламатися.

Тим часом батьки, які пишались успіхами свого сина, подеколи нагадували мені про сестричку-двійнятко, яка досі перебувала десь на рівні людино-овоча. Вона жила в одному з високооплачуваних закладів для таких недоумків.

Від неї лишилося тільки ім'я.

Коли я навчався на першому курсі медичного факультету, в автомобільній катастрофі загинув батько. Він подбав про мене, призначивши мене виконавцем своєї волі згідно заповіту.

Та невдовзі мене відвідав у Бостоні якийсь гладкий із хитрими очима адвокат на ім'я Норман Мушарі-молодший. Він розповів мені якусь чудернацьку історію про одну особу, що її проти власної волі на багато років запроторили до закладу для душевнохворих.

Отож та особа звернулася до нього, пояснив мені гість, щоб притягти до суду своїх родичів та адміністрацію закладу за завдане їй моральне каліцтво.

І вона доручила Мушарі-молодшому домогтися її негайного звільнення, а також визнання її права на спадщину, якого її протизаконно позбавили.

Ім'я тієї жінки було, звичайно, Еліза Меллон Суейн.

Розділ 21

Згодом наша мати так висловиться про той заклад, де ми залишили Елізу:

– А знаєш, ця лікарня аж ніяк не з дешевих. Доба перебування в ній коштує двісті доларів. І самі ж лікарі просили нас не з'являтися туди, правда, Відбере?

– Мабуть, так, мамо,– відповів я. А тоді сказав правду: – Я вже не пам'ятаю.

Я був тоді не лише тупим Боббі Брауном, а ще й дуже самовдоволеним. Хоч я навчався тільки на першому курсі медичного факультету, проте мав у своєму цілковитому розпорядженні великий будинок на Бекон-Хілл. До коледжу і з коледжу мене возили на "ягуарі". А одягався я вже так, наче став президентом Сполучених Штатів.

Майже щовечора в домі влаштовували вечірки. Я мав звичай з'являтися там усього на кілька хвилин у шовковому халаті смарагдового кольору, пахкаючи люлькою, набитою гашишем.

Одного разу до мене підійшла гарненька дівчина і сказала:

– Який же ви бридкий! Ви – найсексуальніше страховисько, з тих, що мені траплялося бачити.

– Я знаю,– відповів я.– Знаю.

Мати часто провідувала мене на Бекон-Хілл, де спеціально для неї було споруджено розкішні апартаменти. У свою чергу, я також їздив до неї у Черепахову затоку. Ласі до сенсацій репортери почали досить часто турбувати нас і там, і там, після того як Норман Мушарі-молодший домігся, щоб Елізу випустили з лікарні.

Ця подія обернулася скандальною історією.

Адже ніколи не обходилося без скандалу, коли мультимільйонери були несправедливі до своїх родичів.

А таки ніколи.

Ми трохи бентежились; та, власне, й не могли почувати себе інакше.

З Елізою мати і я ще не бачились, ніяк не щастило й зателефонувати їй. Тим "асом майже щодня у пресі з'являлись її образливі для нас висловлювання.

А ми могли боронитися від журналістів хіба що двома телеграмами: одну ми надіслали Елізі через її адвоката, другу надіслала вона нам у відповідь.

Наша телеграма запевняла:

МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ. МАМА І БРАТ

В телеграмі Елізи було:

Я ТАКОЖ ВАС ЛЮБЛЮ. ЕЛІЗА

Сестра нікому не дозволяла фотографувати себе. Адвокат придбав для неї кабіну-сповідальню в одній церкві, яку мали зносити. Даючи інтерв'ю телебаченню, Еліза сиділа в тій будці.

Ми з матір'ю дивилися ці передачі з болем у серці.

Зухвале контральто Елізи так змінилося, що часом навіть закрадався сумнів: а може, в тій кабіні засів якийсь самозванець. На жаль, там була таки Еліза.

Пригадую, один репортер запитав сестру:

– Міс Суейн, що ви робили в лікарні?

– Я співала.

– Що ви співали?

– Весь час одну й ту саму пісеньку.

– Яку?

– "Прийде, прийде мій принц..." – пролунала відповідь.

– Ви мали на увазі конкретного принца, принца-визволителя?

– Я мала на увазі свого брата,– відрубала сестра.– Але він виявився свинею. Бо так і не прийшов.

Розділ 22

Звичайно, ні мати, ні я не чинили ніяких перешкод Елізі та її адвокатові. Тож сестра досить скоро здобула свою частку спадщини. І чи не перше, що вона зробила,– це придбала половинний пай у професіональній футбольній команді "Патріоти Нової, Англії".

Те надбання тільки підняло популярність нашої родички. Правда, Еліза й досі не покидала своєї кабіни-сповідальні, але Мушарі запевнив громадськість, що тепер його клієнтка, носить синій, гаптований золотом клубний жакет "Патріотів Нової Англії".

Незабаром її та Мушарі бачили на мосту Массачусетс-авеню. Вони прямували пішки з Кембріджа в Бостон.

День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній красувався клубний жакет рідної футбольної команди.

Боже праведний! Ну й вигляд був у цієї бідолашної дівчини!

Вона так горбилася, що її обличчя опинилося на рівні адвокатового, а треба сказати, що Мушарі-молодший був не вищий за Наполеона Бонапарта. Еліза безперервно курила і раз у раз заходилася від кашлю.

Мушарі був у білому костюмі, з ціпком у руці й червоною трояндою в петельці піджака.

Дуже скоро адвоката й Елізу оточила по-дружньому настроєна юрба цікавих, а також фото— й телерепортери.

Ми з матір'ю стежили за тією процесією по телевізору – щиро кажучи, з невимовним жахом. Бо весь той натовп явно сунув до мого будинку на Бекон-Хілл.

– Ох, Вілбере, Вілбере, Вілбере! – простогнала матуся, дивлячись на телеекран,– Невже це справді твоя сестра?

Я похмуро пожартував:

– Це або твоя єдина дочка, мамо, або тварина, відома під назвою "мурахоїд африканський".

Розділ 23

Мати не була готова до зустрічі з Елізою віч-на-віч. Отож вона втекла до своїх кімнат. Слуг я також відіслав – не хотів, щоб вони стали свідками якогось дикого вибрику Елізи.

Коли задзеленчав дзвоник, я сам пішов відчиняти двері.

Довелось усміхнутися до африканського мурахоїда, кінокамер та юрби.

– Елізо! Люба сестро! Яка приємна несподіванка. Заходь, будь ласка! – запросив я.

Для годиться я навіть спробував був торкнутись Елізи, та вона рвучко відсахнулась.

– Якщо ти мене торкнешся, маленький лорде, я вкушу тебе, і ти сконаєш від сказу,– застерегла вона.

Поліція стримувала натовп, щоб разом із сестрою та Мушарі цікаві не проникли до будинку. Я відразу запнув штори на вікнах.

Пересвідчившись, що з вулиці нас не видно, я похмуро запитав:

– Що привело тебе сюди?

– Туга за твоїм досконалим тілом, Вілбере,– відповіла сестра. Тоді відкашлялась і зареготала.– А як наші любі матер і патер? Котре з них тут? Ой, я й забула, нашого любого патера вже нема серед живих, так? Чи то наша люба матер упокоїлась? Так важко запам'ятати...

– Мати зараз у Черепаховій затоці,– збрехав я.

Мене опанувало почуття відрази, жалю й провини. Пильно придивившись, я побачив, що об'єм пласкої грудної клітки Елізи навряд чи перебільшував об'єм великої сірникової коробки. У кімнаті запахло спиртним. Отже, сестра приохотилася й до випивки. Її шкіра була нездорова, а фігура скидалася на дорожню скриню нашої прабабусі.

– Черепахова затока... Черепахова затока...– в задумі пробурмотіла Еліза.– Чи спадало тобі на думку, любий братику, що наш любий тато – зовсім не наш тато?

– Ти про що? – спитав я.

– Мабуть, одної місячної ночі наша матуся нишком скочила з подружнього ложа,– сказала Еліза,– щоб спаруватися з велетенською черепахою в тій Черепаховій затоці.

Отак воно.

– Елізо,– мовив я,– якщо ти збираєшся обговорювати наші сімейні справи, тоді містерові Мушарі краще залишити нас наодинці.

– А це чому? – заперечила сестра.– Нормі – вся моя родина.

– Ну, це вже занадто,– мовив я.

– Ота розцяцькована стара шкапа, твоя матуся,– ніяка мені не родичка,– заявила Еліза.

– Ну... ну!..– застеріг я її.

– Може, й ти вважаєш себе моїм родичем, га? – допитувалась вона.

– Що я маю тобі сказати? – запитав я.

– А ми для того й прийшли сюди – послухати, що ти скажеш,– відповіла сестра.– Тебе завжди вважали розумнішим за мене. Я була ніби пухлиною, яку визнали за необхідне зрізати з тебе.

– Я ніколи так не вважав,– заперечив я.

– Зате інші вважали,– мовила сестра.– А ти їм вірив. Це навіть гірше. Ти – фашист, Вілбере. Ось ти хто!

– Дурниці,– сказав я.

– Фашисти – це виродки, які вірять, коли хтось запевняє їх, ніби вони представники вищої раси,– випалила Еліза.

– Облиш! – вигукнув я.

– І тоді вони хочуть знищити усіх інших,– докинула сестра.

– Ця розмова ні до чого нас не приведе,– сказав я.

– А мені нікуди й не треба. Ви вже один раз привели мене в одне місце – більш я туди не хочу.

– Елізо, чи ти втішишся, коли я скажу: наша мати до кінця днів своїх жалкуватиме, що ми завдали тобі таких прикрощів?

– Хіба це може зарадити? – обурилася вона.– Найбезглуздіше запитання, яке мені будь-коли траплялося чути!

Раптом вона схопила в обійми Нормана Мушарі-молодшого.

– Ось хто знає, як треба допомагати людям! – оголосила вона.

Я схвально кивнув головою:

– Ми дуже вдячні йому. Ми справді щиро йому вдячні.

– Мушарі для мене – і мати, й батько, й брат, і навіть господь бог власною персоною,– сказала Еліза.– Він повернув мені радість буття. Він якось сказав мені: "Люба, гроші тебе втішать мало, але тих твоїх родичів ми ще так притиснемо, що вони аж запищать".

– Гм-м-м,– буркнув я.

– І повір мені: це куди приємніше, ніж слухати твої теревені про співчуття. Всі твої балачки – це тільки нагода для тебе похизуватися своєю вдавано-чутливою душею.– І вона якось неприємно засміялася.– Я б порадила вам з матір'ю, де спокутувати свою провину. Зрештою, для вас, мавп, то найбільш підхоже місце!

Отак воно.

Розділ 24

Отже, Еліза принижувала мою гідність як тільки могла. А я мусив якось боронитися.

Без будь-якої пихи, лише з суто клінічним цинічним інтересом я відзначив подумки: моя чавунна вдача витримає всі наскоки, навіть якби я взагалі відмовився від захисту.

Та як я помилився, коли подумав, що Еліза вичерпала свою лють!

Поки що її наскоки були спрямовані тільки на те, щоб оголити мій чавунний характер. Вона, так би мовити, вислала вперед тільки розвідників, щоб ті повирубували дерева й чагарі, за якими ховалася моя істинна суть.

І ось, непомітно для мене, шкаралупа мого характеру, цілком беззахисна і вразлива, відкрилась перед жерлами Елізиних прихованих гармат, готових бабахнути прямою наводкою.

Отак воно.

На мить запала тиша. Сестра шастала по моїй кімнаті, розглядаючи книжки, яких вона, певна річ, не могла прочитати. Потім підійшла до мене і раптом, закинувши голову, запитала:

– Люди вступають на медичний факультет Гарвардського університету тільки тому, що вони вміють читати й писати?

– Мені жилося не солодко,– сказав я.– Нелегко давалась наука. Та й тепер доводиться багато працювати.

– Якщо Боббі Браун вивчиться на лікаря,– заявила сестра,– це стане найпереконливішим доказом на користь християнської цивілізації.

– Ну, знаменитим лікарем я не стану,– признався я.– Але й задніх не пастиму.

– Доторкнися до мене,– раптом запропонувала Еліза.

– Що? – перепитав я.

– Ми з тобою однієї плоті. Я – твоя сестра. Доторкнися до мене,– повторила вона.

– Чом би й ні,– пробелькотів я. Але руки мої наче заклякли.

– Я жду,– сказала вона.

– Та ти ж мене так зненавиділа...

– Я ненавиджу Боббі Брауна.

– Ну, якщо ти справді ненавидиш Боббі Брауна...– бубонів я.

– І Бетті Браун,– докинула сестра.

– Це було так давно,– зауважив я.

– Доторкнися до мене,– наполягала вона.

– О боже, Елізо! – зітхнув я. Руки мої ніяк не піднімались.

– Тоді я доторкнуся до тебе.

– Як хочеш...– Мене раптом опанував моторошний страх.

– Вілбере, у тебе із серцем усе гаразд? – запитала вона.

– Начебто.

– Якщо я доторкнуся до тебе, ти обіцяєш не вмерти?

– Так, обіцяю.

– Тоді, можливо, помру я,– сказала Еліза.

– Сподіваюся, цього не станеться.

– Пробач, я так поводжуся, наче знаю, що має статися. А може, нічого й не станеться.

– Цілком можливо,– погодився я.

– Ніколи не бачила тебе таким переляканим,– зауважила вона.

– Я звичайна собі людина.

– Ти не хочеш пояснити Нормі, що тебе так налякало? – запитала Еліза.

– Ні, не хочу.

Потім сестра доторкнулася до мене.

І знову ми перетворились на єдиний геній.

Розділ 25

Наше шаленство тривало п'ять днів і п'ять ночей.

Після того ми з сестрою проспали аж три доби. А коли я нарешті прокинувся, то побачив, що лежу у своєму ліжку під крапельницею, з якої в мою вену вливався поживний розчин.

Елізу, як я потім довідався, забрала й одвезла до, її власного дому приватна "швидка допомога".

Ви запитаєте, чому ніхто не спробував угамувати нас або покликати на допомогу? Річ у тім, що ми з Елізою по черзі переловили всіх: Нормана Мушарі-молодшого, бідолашну матусю і всіх слуг.

Правда, щодо цього в мене цілковитий провал у пам'яті.

Своїх бранців ми поприв'язували до масивних дерев'яних стільців і, звичайно, позатикали їм роти, а потім розсадили всіх навколо обіднього столу.

Хвалити бога, що ми не забували давати нашим бранцям їсти й пити, а то б ще взяли на душу групове вбивство. Правда, ніхто з них не мав змоги ходити до вбиральні. А годували ми їх тільки арахісовою пастою та бутербродами з джемом. Пригадую, мені кілька разів доводилось ходити в крамницю, щоб купити хліба, джему та арахісової пасти.

Після чого ми шаліли далі.

Пригадую, я вголос читав Елізі з книжок із педіатрії, дитячої психології, соціології, антропології тощо. Бо я мав звичку зберігати всі свої підручники.

Пам'ятаю, ми то ніжно обіймалися, то бралися до роботи: я сідав за друкарську машинку, а Еліза вмощувалася поруч. Із надлюдською швидкістю я щось друкував.

Отак воно.

Коли я прийшов до тями, Мушарі та мої адвокати уже встигли залагодити справу із слугами: за певну винагороду ті погодилися забути всі жахи, яких їм довелося зазнати, сидячи за обіднім столом. Вони пообіцяли тримати язики на припоні й не базікати про побачене.

На той час нашу матір уже виписали з лікарні, але, повернувшись додому, до Черепахової затоки, вона ще довго не вставала з ліжка.

Фізично я зазнав лише виснаження – ото й тільки.

Та, коли лікарі дозволили мені ходити, моя психіка виявилась настільки травмованою, що я навіть не сподівався впізнати навколишній світ. Коли б того дня сила земного тяжіння різко стрибнула вгору, як це стала правилом через багато років, і коли б мені довелося рачкувати по будинку, до чого я часто вдаюся тепер, я розцінив би це як справедливу реакцію Всесвіту, обуреного нашою страхітливою поведінкою.

Проте майже нічого не змінилося. У будинку панував лад і спокій.

Книжки знову стояли на полицях. Розбитий термостат замінили новим. Три стільці з їдальні побували в ремонтній майстерні, а на килимі, що вкривав підлогу, лишилися тільки бліді сліди виведених плям.

Єдиним свідченням того, що в домі сталося щось надзвичайне, власне, був цей зразковий порядок. У вітальні, на столику для кави, де під час нашого шаленства я так нестямно друкував, лежав машинопис.

Якось так сталося, що ми з Елізою написали посібник з виховання дітей.

Чи можна вважати його вдалим? Мабуть, не зовсім. Він, правда, став однією з найпопулярніших за всю історію людства книжок, але тільки після Біблії та "Радощів куховарства".

Отак воно.

Наш посібник виявився дуже корисною підмогою у моїй повсякденній роботі, і коли я почав практикувати як педіатр у Вермонті, то вирішив опублікувати його під псевдонімом: доктор медицини Елі В. Рокмелл. Цей псевдонім являв собою ніби поєднання двох імен та прізвищ: мого й Елізиного.

Видавець сам придумав назву для книжки: "Отже, ви догрались – і у вас є дитина".

Проте під час свого шаленства ми з Елізою назвали авторів і сам рукопис інакше, а саме:

БЕТТІ БРАУН ТА БОББІ БРАУН

КРИК НІЧНОЇ ДРІМЛЮГИ

Розділ 26

Після того шалу взаємний страх тримав нас на відстані.

Згодом наш посередник Норман Мушарі-молодший сказав мені, що все те завдало нервовій системі Елізи навіть більшого струсу, ніж моїй.

– Мені мало не довелося знову везти її до божевільні,– сказав адвокат,– і цього разу з поважної причини.

На той час Мачу-Пікчу, прадавня столиця інків у верхів'ях Анд, перетворилася на притулок для багатіїв та їхніх нахлібників. Там оселялися ті, хто прагнув утекти від новітніх соціальних реформ та економічних криз,– не тільки з Америки, а й з усіх кінців світу.

Отож і Еліза вирішила майнути в Перу, щоб забитись якомога далі від мене.

Через тиждень після нашої пригоди до мене завітав Мушарі й повідомив про близький від'їзд Елізи. Адвокат визнав, що вкрай розгубився, коли ми прив'язали його до стільця в їдальні.

– Ви здалися мені зловмисними механічними потворами,– сказав Мушарі-молодший.– Тоді я й подумав: десь у домі неодмінно є перемикач, що регулює вашу поведінку. Мені навіть сяйнуло, де я бачив той прилад. І тільки-но я звільнився від пут, як підскочив до нього і рвонув на себе.

Отже, не хто інший як Мушарі видер термостат із стіни.

Щоб показати, як він змінився, адвокат признався: справді, коли він визволяв Елізу з будинку для божевільних, ним керувало користолюбство.

– Сподіваючись на щедру винагороду,– сказав Мушарі,– я вишукував у психолікарнях багатіїв, яким там було не місце. А вбогих залишав у їхніх камерах.

– Усе одно ви робили корисну справу,– зауважив я.

– Боронь боже, я зовсім іншої думки,– заперечив адвокат.– Практично кожна здорова людина, яку я рятував з божевільні, потім майже відразу втрачала розум. І я раптом відчув себе старим і немічним,– провадив він.– Більше я, певно, цим не займатимусь.

Отак воно.

Наше шаленство настільки приголомшило Мушарі, що він передав усі правові та фінансові справи Елізи тим самим адвокатам, чиїми послугами користувалися ми з матір'ю.

Після тих подій лише один раз його особа привернула мою увагу. Це сталося через два роки, коли я закінчив медичний факультет. До речі, я був останній серед випускників за успішністю. Саме тоді Мушарі запатентував свій винахід, і "Нью-Йорк таймс" умістила його фото та опис винаходу.

На той час країну охопило справжнє божевілля – витанцьовувати чечітку. Тож колишній адвокат винайшов зручні набійки багаторазового використання. Їх можна було легко підклеїти й так само легко віддерти. Як запевняв автор винаходу, такі набійки зручно носити в кишенях або гаманцях у спеціальних пластикових пакетиках. А прилаштовувати до підборів їх рекомендувалося тільки тоді, коли наставала пора вибивати чечітку.

Розділ 27

Після того я більш ніколи не бачив Елізи. Лише двічі довелося мені почути її голос: першого разу – коли я закінчив медичний факультет, і вдруге – коли мене обрали президентом Сполучених Штатів Америки, а Елізи вже давно не було серед живих.

Отакі справи.

З нагоди закінчення мною коледжу мати надумала влаштувати вечірку у фешенебельному ресторані бостонського готелю "Рітц", що навпроти міського парку. Нам і на думку не могло спасти, що Еліза якимсь чином довідається про той бенкет і зважиться на неблизьку дорогу з Перу.

Жодного разу сестра не писала нам і не телефонувала. А чутки, які іноді до нас доходили, були такі ж непевні, як і новини зі Сходу. Ми чули, ніби Еліза надто часто почала заглядати в чарку. І крім того, захопилася грою в гольф.

Гулянка була в розпалі, коли до мене підійшов посильний і повідомив, що хтось запитує мене,– але не в самому готелі, а на вулиці, де стояла ясна місячна ніч. Про Елізу я, звісно, й подумати не міг.

Йдучи за посильним, я мріяв, що десь там біля входу в ресторан мене чекає "роллс-ройс" – подарунок моєї матусі.

Таке припущення начебто підкріплювала догідлива поведінка одягненого в ліврею проводиря. Та ще й шампанське запаморочило мені голову. Тому я, не вагаючись, упевнено ступав за посильним навіть тоді, коли ми перейшли вулицю й заглибились у темні хащі міського парку.

Та виявилося, що то був ніякий не посильний.

Ми все далі заглиблювались у парк, і на кожній галявині, яка відкривалася перед нами, я сподівався побачити свій "роллс-ройс".

Натомість проводир привів мене до статуї. Вона зображувала старомодного, кумедно вдягненого лікаря, його постава була меланхолійною, але гордою. На руках він тримав сплячого хлопчика.

У місячному сяйві я прочитав напис на п'єдесталі. Пам'ятник було споруджено на честь першого застосування анестезії в американській хірургічній практиці. Це сталося саме тут, у Бостоні.

Вже деякий час тому я почув якесь дзижчання над містом, десь над Коммонвелс-авеню. Проте мені й на думку не спало, що там у небі висить вертоліт.

А потім фальшивий посильний, який насправді виявився Елізиним служником-інкою, вистрілив у небо сліпучу ракету.

І в світлі того осяйного спалаху все навколо мовби застигло, перетворилося на мертві, багатотонні скульптурні форми.

Вертоліт матеріалізувався якраз над нашими головами. Сліпучий магнієвий зблиск перетворив його на грізного механічного ангела.

У тому вертольоті була Еліза з мегафоном у руках.

Я не здивувався б, якби вона прошила мене згори кулями або скинула мені на голову лантух з лайном. Проте, як виявилося, сестра прилетіла з Перу, щоб продекламувати мені половину Шекспірового сонета.

– Слухай! – лунко гукнула вона.– Слухай! – А тоді ще раз: – Слухай!

Тим часом ракета уже згасала – її парашут зачепився за верховіття дерева. Ось що Еліза повідомила мені та навколишньому середовищу:

Чи зможу оспівати я твої тонкі манери,

Коли ти сам – найкраща моя частка?

Чому, коли хвалю себе, – це є химера?

Чому, коли хвалю тебе, – це пастка?

Тож будем, любий, жити поодинці.

Нехай кохання втратить спільний зміст.

І відтепер ми станемо чужинці,

Ти в самоті плекатимеш свій хист.

Склавши руки на зразок рупора, я закричав у небо: "Елізо!" А потім вигукнув щось дуже сміливе, висловивши почуття, яке спізнав уперше в житті.

– Елізо! Я люблю тебе! – заволав я.

Запанувала непроглядна темрява.

– Елізо, ти мене чуєш? – кричав я.– Я люблю тебе! Я справді тебе люблю!

– Я чую,– озвалася сестра.– Проте ніхто нікому не повинен цього казати.

– Я сказав це щиро.

– Тоді і я, в свою чергу, буду з тобою щира, мій любий братику.

– Що ж ти мені скажеш?

І вона відповіла:

– Господи, помагай у ділах і помислах докторові Вілберу Рокфеллерові Суейну.

А тоді вертоліт полетів геть.

Отак воно.

Розділ 28

Сміючись і плачучи, я повернувся в "Рітц" – двометровий неандерталець у сорочці з мереживним жабо та блакитному оксамитовому смокінгу.

Біля готелю юрмилися цікаві, яким кортіло довідатися, що то за наднова зірка спалахнула на сході і чий то голос гримів з неба про розлуку й любов.

Я протиснувся крізь натовп і зайшов до готелю – біля входу несли варту приватні детективи, і вони мали перепинити шлях усім, хто захотів би увійти за мною.

Серед присутніх на вечірці гостей тільки-но почала поширюватись чутка, що надворі сталося щось надзвичайне. Я попрямував до матері – розповісти, якого коника щойно викинула Еліза. Я трохи здивувався, побачивши, що матуся розмовляє з незнайомцем середніх літ і нічим не примітної зовнішності, одягнутим, як і мої приватні детективи, в дешевий буденний костюм.

Мати відрекомендувала його як "доктора Мотта". Ну звісно, це був той самий лікар, який доглядав мене та Елізу за часів нашого дитинства у Вермонті. До Бостона він приїхав у справах і за щасливою випадковістю зупинився в "Рітці".

Я настільки переповнився новинами та шампанським, що мені було цілком байдуже, хто він такий. Розповівши матері про візит Елізи, я запевнив доктора Мотта, що мені дуже приємно з ним познайомитись, і відійшов у інший кінець зали.

Коли десь через годину я знову підійшов до своєї матусі, доктор Мотт уже зник. Мати вдруге сказала мені, хто він такий. Задля пристойності я висловив жаль, що мені не вдалося поговорити з доктором трохи довше. Тоді мати передала мені записку від нього, що, як вона сказала, була подарунком з нагоди закінчення медичного факультету.

На фірмовому бланку готелю "Рітц" була написана одна фраза:

"Якщо ти не можеш бути корисним, то принаймні не шкодь".

Унизу стояв підпис: "Гіппократ".

Отож, коли я переобладнав наш дім у Вермонті під невеличку дитячу лікарню й свою постійну оселю, я викарбував ті слова на фасаді, якраз над парадними дверима. Та цей афоризм надто шокував деяких відвідувачів та їхніх батьків, і незабаром його довелося затерти. Мудрі слова батька медицини здавалися декому визнанням власної безпорадності і відвертим натяком на те, що в інтересах власного здоров'я краще не потикатись до цього закладу.

Проте афоризм лишився в моїй пам'яті, і я таки не дуже шкодив. Інтелектуальним фундаментом моєї практики стала одна книжка, яку на ніч я щоразу замикав у сейфі. То був оправлений у палітурки машинопис – посібник із виховання дітей, написаний спільно з Елізою під час нашого шаленства на Бекон-стріт.

Хтозна, як це сталося, але ми передбачили в тому трактаті практично все.

А літа минали.

Десь тоді ж таки я одружився із жінкою, чий капітал дорівнював моєму. То була моя троюрідна сестра Роза Олдріч Форд. У шлюбі вона не знайшла щастя, бо я зовсім не кохав її і нікуди з нею не вибирався. Я ніколи не був здатен кохати жінку. В нас народився синок – Картер Пейлі Суейн, якого я теж не любив. Картер уродився нормальним хлопчиком, і тому він анітрохи не цікавив мене. Він був якийсь безвиразний, безбарвний – тільки й того, що виростав усе більший і більший.

Після нашого розлучення його мати й він придбали в Мачу-Пікчу квартиру в тому ж таки будинку, де мешкала Еліза. Більш я про них нічого не чув, навіть тоді, коли став президентом Сполучених Штатів.

А літа все минали.

І одного разу, прокинувшись уранці, я раптом усвідомив, що мені ось-ось стукне п'ятдесят! Мати на той час перебралася жити до мене у Вермонт, а будинок біля Черепахової затоки продала. Тепер вона перетворилася на кволу й полохливу бабусю. Де