Багато людей, так як і я, відвідували<br />
цей фонтан; але одних уже<br />
нема, а інші мандрують далеко.<br />
Саді

Гірей нахмурений сидів;<br />
Янтар в устах його димився;<br />
Блискучий гурт вельмож-рабів<br />
На хана з острахом дивився;<br />
В палаці тиша залягла;<br />
Усі читали святобливо<br />
Ознаки і журби, і гніву<br />
У тінях грізного чола.<br />
Та раптом володар гордливий<br />
Махнув рукою нетерпливо,<br />
І всі, склонившися, ідуть.

В чертогах сам він, і зітхнуть<br />
На самоті вільніше може.<br />
Жвавіше почуттів пожар<br />
Лицю тепер явити гоже.<br />
Так відбива затон погожий<br />
У склі зибучім зграї хмар.

Що вій замислив, гордовитий?<br />
Які думки в душі горять?<br />
Чи Польщу прагне він скорити?<br />
Чи з Руссю хоче воювать?<br />
Чи помста мариться кривава,<br />
Чи змова сталась у військах,<br />
Горяни навівають страх,<br />
Турбує Генуя лукава?

Ні, вже не вабить ратна слава,<br />
Стомилась від боїв рука;<br />
На серці інша мисль тяжка.<br />
Невже сліди свої злочинні<br />
В гаремі зрада провела<br />
І втіх та пристрасті рабиня<br />
Гяуру серце віддала?

Ні! Жони ханові прекрасні<br />
Думки і поривання власні<br />
В мовчанні мусять берегти;<br />
Сторожа пильна і холодна<br />
Охороняє їх, щоб жодна<br />
Не сміла серцем розцвісти.<br />
Їх криє затінок темниці,<br />
Не бачить їх окольний світ;<br />
Так аравійський пишний квіт<br />
Живе за шибами теплиці.<br />
Для них в самотності гіркій<br />
Дні, місяці, літа минають<br />
І в необорний обіг свій<br />
Любов і юність забирають.<br />
Тече їх днів одноманіть<br />
Без хвилювання, без пригоди,<br />
І сон гарему розбудить<br />
Не здатен привид насолоди.<br />
Красуні, прагнучи на мить<br />
Хоч будь-чим серце обманить,<br />
Міняють одяги шовкові,<br />
В розвагах тішаться, в розмові,<br />
Або під гомін вод живих<br />
Над їх прозорими струмками<br />
У тіні яворів густих<br />
Літають світлими роями.<br />
Між ними ходить злий євну?х1,<br />
І уникать його даремно;<br />
Його ревнивий зір і слух<br />
Простежить кожну мить таємну.<br />
Давно тут запровадив він<br />
Порядок вічний. Воля хана —<br />
Твердий закон його один.<br />
Священну заповідь корана<br />
Не береже пильніше він.<br />
Нездатний прагнути й любити,<br />
Мов кам'яний, він звик терпіти<br />
Зненависть, насміхи, докір,<br />
Нескромних пустощів буяння,<br />
Зневагу, сльози, тихий зір,<br />
І ніжне ремство, і зітхання.<br />
Натуру він жіночу зна,<br />
Що скрізь лукавити ладна —<br />
На волі вольній і в неволі;<br />
Благанням, поглядом німим —<br />
Не ошукать його нічим,<br />
Чужого й радості, і болю.

Коли в пекучі літні дні<br />
Купатись, розпустивши коси,<br />
Ідуть невільниці ставні<br />
І ллється струм срібноголосий<br />
На їх принади чарівні,-<br />
Розваг їх сторож невідступний,<br />
Він тут. Байдужий, непідкупний,<br />
Красунь вабливу голизну<br />
Він спогляда. В добу нічну<br />
Він по гарему тихо бродить;<br />
Нечутно для людських ушей<br />
Крадеться мовчки до дверей,<br />
До лож по килимах підходить;<br />
Всякчасно ханових дружин<br />
Розкішний сон вартує він,<br />
Нічний підслухуючи лепет;<br />
Зітхання, подих, ніжний трепет —<br />
Все ловить між німотних стін.<br />
І горе тій, чий голос сонний<br />
Чуже наймення називав<br />
Чи про кохання беззаконне<br />
Подружці крадькома шептав!

Чому ж печаллю хан окутий?<br />
Чубук в руках його потух;<br />
Німий, не сміючи й дихнути,<br />
У дверях знаку жде євнух.<br />
Весь повен думою одною,<br />
Встає велитель; мовчки він<br />
Іде до пишного покою<br />
Недавно любих ще дружин.

Вони, чекаючи на хана,<br />
Біля грайливого фонтана,<br />
Прославши килими рясні,<br />
Юрбою жвавою сиділи<br />
І оком радісним ловили,<br />
Як риба в ясній глибині<br />
На мармуровім грала дні.<br />
Їй не одна пустунка мила<br />
Сережки золоті ронила.<br />
Навколо срібним поставцем<br />
Щербет невільниці носили,<br />
І раптом співи задзвеніли,<br />
На весь лунаючи гарем:

Татарська пісня

1

Дарує небо путь далеку<br />
Тому, хто мучивсь і терпів:<br />
Блажен факір, що бачив Мекку<br />
На старості печальних днів.

2

Блажен, хто береги Дунаю<br />
Сподобивсь кров'ю освятить:<br />
Йому назустріч діва раю<br />
З жагучим зором полетить.

3

Стократ блаженний той, Заремо,<br />
Хто в чарах ніжного півсну<br />
Голубить в затишку гарему<br />
Тебе, троянду запашну!

Співають. Де ж ти, о Заремо,<br />
Зоря кохання, цвіт гарему?<br />
Бліда, ой леле, і сумна,<br />
Похвал не слухає вона.<br />
Як пальма, зігнута грозою,<br />
Вона поникла головою,<br />
В журбі не зводячи очей:<br />
Зарему розлюбив Гірей.

Він зрадив! Але хто з тобою,<br />
Грузинко, рівний тут красою?<br />
Навкруг лілейного чола<br />
Ти косу двічі обвила;<br />
Твої принадливії очі —<br />
Як сяйво дня, як морок ночі;<br />
Чий голос висловить сильніш<br />
Огненні пориви жадання?<br />
Хто вміє ранити гостріш<br />
Цілунком, повним раювання?<br />
Як серцю, що скорила ти,<br />
Любов до іншої знайти?<br />
Проте, байдужий і жорстокий,<br />
Тебе зневажив хан Гірей,<br />
В холодній темряві ночей<br />
Він бродить хмурий, одинокий,<br />
Не зна спокою, відколи<br />
Князівну польську привезли.

Недавно лиш Марія мила<br />
Блакить чужих небес уздріла;<br />
Недавно цвітом чистих мрій<br />
Вона цвіла в землі своїй.<br />
Був сивий батько гордий нею<br />
І звав відрадою своєю.<br />
Закон для нього був один —<br />
Її невинна юна воля.<br />
Одну турботу відав він —<br />
Щоб доньки любленої доля<br />
Була, як майський день, ясна,<br />
Щоб і хвилинною журбою<br />
Їй не затьмарено спокою,<br />
Щоб навіть замужем вона<br />
В замилуванні споминати<br />
Могла про вік дівочий свій,<br />
Що пролетів, як сон крилатий.<br />
Усе було принадне в ній:<br />
І вдача тиха, й рухи жваві,<br />
І очі голубі, ласкаві.<br />
Природи щедрої дари<br />
Вона мистецтвом прикрашала:<br />
На арфі вивчилася гри<br />
І учти в замку оживляла.<br />
Юрба вельмож та багачів<br />
Жадала з нею шлюб узяти,<br />
Палких багато юнаків<br />
Таємно мусили страждати.<br />
Але жагучих почуттів<br />
Душа не відала невинна<br />
І в колі подруг молодих,<br />
Серед веселощів та втіх,<br />
Котилась юність бистроплинна.

Минуло все... Орда татар<br />
На Польщу кинулась рікою:<br />
З пожерливістю не такою<br />
Ланами стелиться пожар.<br />
І от сплюндрований війною,<br />
Квітучий край осиротів;<br />
Ні гри, ні сміху, ні розмови,<br />
В печалі села і діброви,<br />
І княжий замок спорожнів.<br />
Смутна Маріїна світлиця...<br />
В домашній церкві, де кругом<br />
Сплять предки віковічним сном.<br />
Нова, з короною й гербом,<br />
Висока виросла гробниця...<br />
В землі ясновельможний пан,<br />
Дочка в неволі. Хазяйнує<br />
Скупий нащадок, вщент руйнує,<br />
Ярмом неславить рідний лан.

Ой леле! Хан Бахчисарая<br />
Князівну юну взяв у бран.<br />
Марія тихо зав'ядає,<br />
Німа гризе її печаль.<br />
Гірей до неї має жаль:<br />
Її мольби й плачі безкраї<br />
Йому нічний тривожать сон,<br />
Гарему строгого закон<br />
Він задля неї пом'якшає.<br />
Похмурий сторож ханських жон<br />
В її кімнату не ввіходить<br />
І в сутінь вишитих запон<br />
На ложе сну її не зводить.<br />
Не сміє очі він свої<br />
Підняти на красу її.<br />
Вона сама в купальні зранку,<br />
Лише невільниця при ній;<br />
Боїться хан на полонянку<br />
Звести жагучий погляд свій.<br />
В кімнаті дальній, самотою,<br />
Живе і мучиться вона,<br />
Мов залетіла до покою<br />
Якась істота неземна.<br />
Перед лицем святої діви<br />
Горить лампада там ясна<br />
І вирок долі нещасливий<br />
Промінням облива своїм,<br />
Смиренна віра там витає —<br />
І в серці спомин виникає<br />
Про рідне поле, рідний дім...<br />
Гіркі там сльози ллє Марія,<br />
Там подруг заздрісних нема;<br />
Вона в скорботі там сама,<br />
А все навколо шаленіє<br />
В розкошуванні. Там надія<br />
Зорею чистою горить.<br />
Там серце, жертва сил гріховних,<br />
Серед пороків невгамовних<br />
Одно святе чуття таїть,<br />
Одну божественну поруку...<br />
. . . . . . . . . . . . .<br />
. . . . . . . . . . . . .

Настала ніч; укрили тіні<br />
Тавріди пишної поля;<br />
Солодкі співи солов'їні<br />
Між темних лаврів чую я;<br />
Сіяють зорі, місяць сходить<br />
І з синьої височини<br />
На ліс, на гори, на лани<br />
Томливе сяєво наводить.<br />
В серпанку білім та легкім,<br />
Мов тіней тиховійна зграя,<br />
По вулицях Бахчисарая<br />
Одна до 'дної, з дому в дім.<br />
Квапливо йдуть татарки прості<br />
За давнім звичаєм у гості.<br />
Палац затих; заснув гарем<br />
У несказанній млості мирній;<br />
Натомлена шумливим днем,<br />
Земля дрімає. Сторож вірний,<br />
Дозором обійшов євнух.<br />
Він спить; та, ханові покірний,<br />
І в сні чатує пильний дух.<br />
Всякчасне зради дожидання<br />
Спокою не дає йому;<br />
То ніби шелест, то шептання,<br />
То крики чуються крізь тьму.<br />
Ошуканий невірним слухом,<br />
Він прокидається, тремтить,<br />
Наляканим припавши ухом...<br />
Але навколо все мовчить.<br />
Фонтани лиш солодкозвучні<br />
У мармуровій б'ють тюрмі;<br />
Троянди друзі нерозлучні,<br />
Лиш солов'ї дзвенять у тьмі.<br />
Євнух ще довго прислухався,<br />
Та знов, натомлений, здрімався.

Які чудові мрії й сни<br />
У ночах казкового Сходу!<br />
Як ллються солодко вони<br />
Для мусульманського народу!<br />
Які розкоші у домах,<br />
В пахучих росяних садах,<br />
В гаремах, створених для щастя,<br />
Де все під місяцем німим<br />
Стає примарним і хистким,<br />
Де все в обіймах любострастя!<br />
. . . . . . . . . . . . .

Всі жони сплять. Не спить одна.<br />
Встає, ледь дишучи, вона;<br />
Іде і двері відчиняє<br />
Квапливо; в темряві нічній<br />
Ступає легко: все тут їй<br />
Таємний острах навіває.<br />
На ложі спить євнух старий.<br />
Ах, серце в нього невмолиме,<br />
І навіть сон його страшний!..<br />
Як дух, вона проходить мимо...<br />
. . . . . . . . . . . . .

Ось двері знов. Вона підбігла,<br />
Її несмілива рука<br />
Торкнулась вірного замка...<br />
Ввійшла — і в подиві застигла...<br />
Її пойняв таємний страх.<br />
Лампади сяйво золотої,<br />
Ківот в печальному спокої,<br />
Пречиста з сином на руках<br />
І хрест, любові знак святої,-<br />
Грузинко, все в душі твоїй<br />
Щось рідне раптом пробудило,<br />
Все звуками забутих мрій<br />
Неясно вмить заговорило.<br />
Вві сні покоїлась княжна,<br />
Невинна й світла, як весна,<br />
І ніжні лиця рожевіли;<br />
Їх томний усміх осявав,<br />
Хоч сльози ще на них тремтіли:<br />
Так світло місячних заграв<br />
Блищить на росах буйних трав.<br />
Здавалося, що, син едему,<br />
Із неба ангел прилетів<br />
І сльози променисті лив<br />
Над полонянкою гарему...<br />
Заремо бідна, що тобі!<br />
Як серце стислося в журбі!<br />
Склонились мимохіть коліна,<br />
Слова злилися у мольбі:<br />
"О, зглянься, чиста і невинна!.."<br />
Цей стогін молоду княжну<br />
Зненацька розбудив од сну.<br />
Якусь жону перед собою<br />
Враз бачить з острахом вона.<br />
Підводить боязко рукою<br />
І каже тихо їй княжна:<br />
"Хто ти? Північною порою<br />
Чого прийшла?" — "До тебе я:<br />
Врятуй мене. Уся моя<br />
В руках у тебе доля нині...<br />
Жила я в радіснім сп'янінні,<br />
Я знала щастя чарівне...<br />
Тепер нема від нього й тіні:<br />
Я гину; вислухай мене.

Вродилась я не в цьому краї,<br />
Далеко... Та минулий час<br />
І досі в пам'яті не згас,<br />
І досі в серці виникає.<br />
Мов бачу сніг шпилів стрімких,<br />
Гарячі струмні серед них,<br />
Діброви морок таємничий...<br />
Там інший люд, там інший звичай.<br />
Але чому свій рідний край<br />
Я залишила,— не питай,<br />
Не знаю. Згадую лиш море,<br />
Якусь людину в вишині<br />
Над парусами...<br />
Страх і горе<br />
Були не знані тут мені;<br />
Я в безтурботній тишині<br />
В гаремі пишнім розцвітала<br />
І перших любощів палких<br />
Слухняним серцем дожидала.<br />
Пора настала і для них,<br />
Збулось. Гірей війні кривавій,<br />
Походам хижим край поклав,<br />
Він їх на пестощі ласкаві<br />
В своїм гаремі проміняв.<br />
Перед його орлині очі<br />
Ми стали. Погляд він спішив<br />
На постаті моїй дівочій,<br />
Мене покликав... Охопив<br />
Його й мене вогонь жадання,<br />
Настав земного щастя час.<br />
Ні клевета, ні дорікання,<br />
Ні біль ревнивого страждання<br />
Не розлучали довго нас.<br />
Але з'явилась ти, Маріє,<br />
Мені, ой леле, на загин!<br />
Злочинні загніздились мрії<br />
В його душі. Не хоче він<br />
Моїх і слухати докорів,<br />
Йому жалітися — дарма...<br />
На голос мій, на ніжний порив<br />
У нього відгуку нема.<br />
Проте я буду справедлива.<br />
Я знаю: не твоя вина.<br />
Отож послухай: я вродлива;<br />
В усім гаремі ти одна<br />
Моя суперниця можлива.<br />
Та в мене — пристрасть вогняна,<br />
Та ти любить, як я, не можеш,<br />
Навіщо ж чаром крижаним<br />
Гірея серце ти тривожиш?<br />
Він був, він мусить буть моїм!<br />
Печать незрадного кохання<br />
Він на уста мої поклав,<br />
Давно всі думи, всі бажання<br />
Гірей з моїми поєднав.<br />
Він зрадить — вмерти я повинна!<br />
Я плачу; бачиш, на коліна<br />
Перед тобою я стаю.<br />
Благаю і молю тебе я:<br />
Віддай мені мого Гірея!..<br />
Прошу я співчуття твого;<br />
Він мій — засліплений тобою!<br />
Презирством, тугою, мольбою,<br />
Чим хочеш, одверни його,<br />
Клянись (хоч я для Алкорана,<br />
Поміж невільницями хана,<br />
Забула віру давніх днів;<br />
Та віра у моїх батьків<br />
Була твоя) — клянися нею<br />
Зарему повернуть Гірею.<br />
Коли ж... мені ти хочеш зла...<br />
Разить кинджалом я умію:<br />
Біля Кавказу я зросла".

Сказала й зникла враз. Марія<br />
Услід ступити не змогла.<br />
Невинній, їй незрозуміла<br />
Розмова пристрастей тяжких,<br />
Але якась в них дивна сила,<br />
Страшне для неї щось у них.<br />
Які слова, які моління<br />
Її врятують від падіння?<br />
Чи долі вирок їй судив<br />
Гіркий останок юних днів<br />
Ганьбою й соромом укрити?<br />
Коли б Гірей її лишив<br />
Самотньо в цій темниці жити,<br />
Забув нещасну, занедбав<br />
Чи, гнівом чорним оповитий,<br />
Життя їй нитку перетяв!<br />
З якою б радістю Марія<br />
Покинула цей марний світ!<br />
Усе минуло, і надія<br />
Зів'яла, як прибитий цвіт!<br />
Земля чужа, страшна надміру!<br />
Вже їй пора, Марію ждуть<br />
І в небеса на лоно миру<br />
Ласкавим усміхом зовуть.<br />
. . . . . . . . . . . . .

Минули дні; нема її,<br />
Марії, в падолі земному;<br />
У світлих ангелів сім'ї<br />
Радіють ангелу новому.<br />
Та що в труну її звело?<br />
Життя в неволі, в безнадії,<br />
Недуга а чи інше зло?<br />
Хто відає? — Нема Марії!..<br />
Палац похмурий опустів;<br />
Ізнов Гірей його покинув,<br />
Знов у шалений вир боїв<br />
Він із татарами полинув.<br />
У хижих наскоках він знов<br />
Шугає, як у бурю птиця,<br />
Та ще в душі горить любов,<br />
Ще розпач у душі таїться.<br />
Не раз, ллючи ворожу кров,<br />
Підійме шаблю він — із маху<br />
Застигне, ніби кам'яний,<br />
Безумно зводить зір німий<br />
І полотніє, мов зі страху,<br />
І шепче щось, і сліз ріка<br />
По виду темному стіка.

Гарему ханського палати<br />
Не бачать більш його лиця;<br />
Там, вічно змушені страждати,<br />
Під зимним поглядом скопця<br />
Красуні в'януть. Поміж ними<br />
Нема грузинки вже. Вона<br />
Рабами вкинута німими<br />
В пучину вод, і глибина<br />
Взяла її, коли княжна<br />
Лишила цю юдоль пороку.<br />
Хто зна, яка її вина,<br />
Та скарано її жорстоко!<br />
Спустошивши огнем війни<br />
Кавказькі саклі та лани<br />
І села мирної Росії,<br />
В Тавріду повернувся хан<br />
І, в пам'ять бідної Марії,<br />
Поставив з мармуру фонтан<br />
В палацу закутку глухому.<br />
Там хрест отінює святий<br />
Магометанський золотий<br />
Півмісяць (в символі такому —<br />
Нерозуміння дух сліпий).<br />
Є напис: нищений роками,<br />
Він залишивсь, хоч неясний.<br />
За дивними його значками<br />
Дзюрчить у мармурі вода;<br />
Вона холодними сльозами<br />
Немовчно ніч і день спада.<br />
Так матері не раз ридали<br />
У дні нещадної війни.<br />
Стару бувальщину прознали<br />
Дівчата тої сторони,<br />
І хмурий пам'ятник вони<br />
Фонтаном сліз найменували.

З гучним розлучений життям,<br />
В південнім опинившись краї.<br />
Одвідав я в Бахчисараї<br />
Палац, повитий забуттям.<br />
Серед німотних переходів<br />
Бродив я там, де бич народів,<br />
Татарин бенкети справляв,<br />
Криваві довершивши дії,<br />
І в любострасті утопав.<br />
Ще й досі пестощами віє<br />
В пустих покоях та садах;<br />
Там грають води, квітнуть рози,<br />
І в'ються виноградні лози,<br />
І стіни в злоті й килимах.<br />
Я там побачив ветхі грати,-<br />
За ними, на своїй весні,<br />
Янтарні чотки розбирати<br />
Рабині мусили сумні.<br />
Я бачив кладовище ханів,<br />
Останнє, селище тиранів.<br />
Стовпи ці, думалось мені,<br />
Під мармуровою чалмою<br />
Про долі вироки страшні<br />
Вели розмову між собою.<br />
Де хани ті? Де той гарем?<br />
Куди все зникло, відлетіло?<br />
Та іншим марив я лицем,<br />
І серце з іншого боліло.<br />
Троянди млосно-запашні<br />
І водограї срібнопінні<br />
Давали забуття мені,<br />
Несли солодке оп'яніння,<br />
І діва чарівною тінню<br />
З'являлась у легкому сні...<br />
. . . . . . . . . . . . .

Чия ж була то, друзі, тінь?<br />
Чиє лице крізь морок чорний<br />
З'являлось між німих склепінь<br />
Непереможне, непоборне?<br />
Марії образ осяйний<br />
Я бачив чи палку Зарему<br />
В безмежній муці вогняній<br />
Серед безлюдного гарему?<br />
Таку ж я вроду, ще земну,<br />
І милий погляд пам'ятаю —<br />
До неї думу я сумну<br />
В вигнанні щоразу звертаю.<br />
Безумче! годі! перестань,<br />
Не оживляй свого страждання,<br />
Шаленим поривам кохання<br />
Ти заплатив достойну дань.<br />
Отямся; чи ще довго в муках<br />
Тобі кайдани цілувать<br />
І в ліри невстидливих звуках<br />
Своє безумство виливать?

Прихильник муз, прихильник миру,<br />
Забувши й славу, і любов,<br />
О, скоро вас побачу знов,<br />
Веселі береги Салгіру!<br />
Прийду на схил приморських гір,<br />
Видіння згадуючи милі,<br />
І знов таврійські сині хвилі<br />
Мені утішать спраглий зір.<br />
Чудовий край, очей відрада!<br />
Все там живе: сади, ліси,<br />
Янтар і яхонт винограду,<br />
Долини, сповнені краси,<br />
Де оновитись серце раде;<br />
Все кличе мандрівця спочить,<br />
Коли між горами стрімкими,<br />
Над моря водами дзвінкими<br />
Навиклий кінь його біжить,<br />
І в серці покій та відвага,<br />
І хвиля зелено кипить<br />
Навкруг бескетів Аю-Дага...



Переклад М. Рильського