У одному місті над морем стояв на високому березі великий гарний будинок. Жив у ньому поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір'ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й кораблі. Чудовий краєвид зачаровував його душу. Та урвалося багатієві тихе життя, бо поселився неподалік кожум'яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він до кожум'яки та й каже: — Слухай, чоловіче, дух од твоїх шкур такий, що мені життя немає. Не можу ані їсти, ані спати, ані в дворі сидіти. Я певен, що скоро через це захворію. Чи ти не перебрався б кудись далі від мене? Берег великий, місце знайдеш. Вислухав його кожум'яка й похилив голову. — Гаразд,— каже,— переберуся. Нічого мені не лишається, бо ти не перший таке кажеш. Але почекай трохи, хай уладнаю свої справи. — Згода,— відповідає багатій.— Коли ти надумав перебратися, я вже якось перетерплю. Минуло кілька днів, але кожум'яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього. — Чи ти забув, що мені обіцяв? — питає. — Ні, не забув. — То чого ж чекаєш? Поки я задихнуся? — Ох, сусіде, аби я міг — перебрався б одразу, але ж це не така проста річ, як тобі здається. — Ну що ж, побачимо,— каже багатій. Минуло ще кілька днів, а там і місяць, і другий. Якось багатій проминав подвір'я кожум'яки. Той, побачивши сусіда, загукав: — Даруй мені, чоловіче добрий, що я досі не перебрався... — Перебиратися? Про мене — лишайся тут, не завдавай собі клопоту... — А то чому? — здивувався кожум'яка. Багатій усміхнувся. — Не дивуйся. Я вже звик до смороду, і він більше мені не дошкуляє. їй-право, самому не віриться! То я давно хотів тобі сказати, щоб ти не перебирався. Кожум'яка зрадів і відповів сміючись: — Е, шановний сусіде, людина з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи погане. Добре стає не таким добрим, а погане — не таким поганим, як здається попервах.