Коли ми з Мишком були зовсім маленькі, нам дуже кортіло покататися на автомобілі, тільки нам ніяк не щастило. Хоч як ми просили шоферів, ніхто не хотів нас катати. Одного разу ми гуляли у дворі. Аж дивимося — на вулиці, коло наших воріт, зупинився автомобіль. Шофер із машини виліз і кудись пішов. Ми підбігли. Я кажу: — Це "Волга". А Мишко: — Ні, це "Москвич". — Багато ти тямиш! — кажу я. — Звичайно, "Москвич", — каже Мишко. — Подивись, який у нього капор. — Який, — кажу, — капор? Це у дівчаток буває капор, а у машини — капот! Ти поглянь, який кузов. Мишко подивився і каже: — Ну, таке пузо, як у "Москвича". — Це в тебе, — кажу, — пузо, а в машини ніякого пуза нема. — Ти ж сам сказав "пузо"! — "Кузов", я сказав, а не "пузо"! Ех, ти! Не тямиш, а лізеш! Мишко підійшов до автомобіля ззаду й каже: — А у "Волги" хіба є буфер? Це в "Москвича" — буфер. Я кажу: — Ти б краще мовчав. Вигадав ще буфер якийсь. Буфер — це у вагоні на залізниці, а в автомобіля бампер. Бампер є і в "Москвича" і у "Волги". Мишко помацав бампер руками і каже: — На цей бампер можна сісти і поїхати. — Не треба, — кажу я йому. А він: — Та ти не бійся. Проїдемо трохи і сплигнемо. Тут прийшов шофер і сів у машину. Мишко підбіг ззаду, сів на бампер і шепоче: — Сідай швидше! Сідай швидше! Я кажу: — Не треба! А Мишко: — Іди швидше! Ех ти, боягуз! Я підбіг, причепився поруч. Машина рушила і як помчить! Мишко злякався і каже: — Я сплигну! Я сплигну! — Не треба, — кажу, — розіб'єшся! А він торочить: — Я сплигну! Я сплигну! І вже спускав одну ногу. Я оглянувся назад, а за нами інша машина мчить. Я кричу: — Не смій! Глянь, тебе зараз машина задавить! Люди на тротуарі зупиняються, на нас дивляться. На перехресті міліціонер засюрчав у свисток. Мишко перелякався, сплигнув на бруківку, а руки не відпускає, за бампер держиться, ноги по землі волочаться. Я злякався, схопив його за комір і тягну вгору. Автомобіль зупинився, а я все тягну. Мишко нарешті знову заліз на бампер. Навколо народ зібрався. Я гукаю: — Держись, дурню, міцніше! Тут усі засміялись. Я побачив, що ми зупинились, і зліз. — Злазь, — кажу Мишкові. А він з переляку нічого не тямить. Насилу я одірвав його від цього бампера. Підбіг міліціонер, номер записує. Шофер із кабіни виліз — усі на нього накинулись: — Не бачиш, що в тебе ззаду робиться? А про нас забули. Я шепочу Мишкові: — Ходімо! Відійшли ми трохи і бігом у провулок. Прибігли додому, захекались. У Мишка обоє колін до крові обідрані і штани подерті. Це він коли по бруківці на животі їхав. Перепало йому від мами! Потім Мишко каже: — Штани — це нічого, зашити можна, а коліна самі заживуть. Мечі ось тільки шофера шкода: йому, напевно, через нас перепаде. Бачив, міліціонер номер машини записував? Я кажу: — Треба було залишитись і сказати, що шофер не винен. — А ми міліціонерові листа напишемо, — каже Мишко. Заходились ми листа писати. Писали, писали, аркушів з двадцять паперу зіпсували, нарешті написали: "Дорогий товаришу міліціонере! Ви неправильно записали номер. Тобто Ви записали номер правильно, тільки неправильно, що шофер винен. Шофер не винен: винні ми з Мишком. Ми причепились, а він не знав. Шофер добрий і їздить правильно". На конверті написали: "Ріг вулиці Горького та Великої Грузинської, одержати міліціонерові". Запечатали листа й кинули в скриньку. Напевне, дійде.