АРТЕМ ГАРМАШ

Роман

КНИГА ПЕРША

Щасти тобі, сину, на твоїй путі!

(З роману "Мати")

І

На станції Гребінка1 в вагоні нарешті попросторішало. Крім місцевих, гребінчан, висадились золотоношці, прилучани, пирятинці, яким тут була пересадка. І тільки тепер Бондаренко та Савчук, простоявши всю дорогу від самого Києва у тисняві в проході, знайшли собі місце, де сісти. Але найперше, звичайно, подбали про Гайового2. Його, хворого, ще раніш пощастило влаштувати на верхній, що для речей, полиці. А тепер Савчук пішов в той край вагона, щоб перевести сюди.

— Спить,— сказав, повернувшися за хвилинку, Савчук.

— Ну й гаразд. І не треба будити,— відповів літній чоловік у сибірській ушанці, але в самому легенькому піджа-ці. Потім звів голову до солдата на горішній лаві.— Так ви, товаришу, лежіть собі. Не треба поки що. Спасибі!

— Нема за що! — усміхнено відповів солдат. І затим, звісивши ноги, він пругко на руках спустився на підлогу. Молодий, стрункий, широкоплечий.— Залазь котрий. Мені вже недалеко.

— Федоре Івановичу,— зраділо звернувся Савчук до літнього чоловіка в ушанці.

— Лягай, лягай,— відповів той.— Я вже нехай, може, з Полтави.

Сказавши це, він одвернувся до вікна і якийсь час дивився крізь морозний узор на шибці у тьмяний, завірюхою закаламучений нічний степ. Потім одкинувся постаттю в куток і, уткнувшися обличчям в рукав, затих з рішучим наміром якщо і не заснути, то подрімати принаймні.

Але за думками не брали й дрімоти.

Події останніх днів у Києві давали немало матеріалу для роздуму. І насамперед — невдача з Всеукраїнським з'їздом Рад3. Пригадуючи тепер, з якими настроями та сподіваннями вони тиждень тому виїздили з Славгорода до Києва, Федір Іванович пригадував також, що, власне, і тоді вже ніхто з них не обманювавсь щодо труднощів, зв'язаних з проведенням з'їзду. Саме в день від'їзду телеграф приніс з Києва звістку про роззброєння з наказу Генерального секретаріату Центральної ради4 і вислання за межі України всіх по-революцій-ному настроєних військових частин Київського гарнізону. Ця звістка просто приголомшила. На партійному комітеті, спеціально з приводу цього за кілька годин перед поїздом скликаному, хтось навіть порушив був питання взагалі про доцільність поїздки тепер делегатів-більшовиків на цей з'їзд. Замість посилати трьох членів організації "кудись чортові в зуби" (адже видно, до чого готуються), чи не доцільніше негайно ж привести до бойової готовності всі наявні сили — запасний саперний батальйон та червоно-гвардійські загони — і, також несподівано, як вони в Києві, теж вночі, обеззброїти їхні частини — "вільне козацтво"5 та учбову команду 1-го українського запасного полку

Виникла суперечка. Дехто взагалі вважав цю пропозицію, з легкої руки Поповича, за "детский лепет". Але Гайовий (а його підтримала більшість, в тому числі і Федір Іванович) дивився на це інакше. Звичайно, про "сю ніч" не було що й думати: без підготовки серйозної, без зброї в достатній кількості — на це не можна було йти. І їхати до Києва делегатам таки треба. Але водночас треба і готуватися до неминучої, до збройної боротьби з радівцями.

Тут же, на засіданні, було виділено бойовий штаб і ухвалено сьогодні ж послати товаришів до Харкова по зброю. Просто з засідання рушили на вокзал.

А через ніч були вже в Києві.

З першого ж кроку Київ вразив їх своєю метушнею. По вулицях з оркестрами дефілювало військо з жовто-блакитними прапорами. І над будинком Педагогічного музею6, де містилася Центральна рада, тріпалося на вітрі жовто-блакитне полотнище. На тротуарах впадало в очі — серед вирядженої публіки безліч офіцерні, просто військових, напіввійськових: у студентському чи гімназичному пальті, але в козацькій, з зеленим чи червоним денцем, шапці. І навіть попадались (це бачили вперше славгородці) зовсім в оперетковому вбранні, ніби щойно взятому з реквізиту якоїсь трупи.

Багато делегатів ще не прибуло, але відкладати нараду делегатів-більшовиків уже не можна було: треба ж до з'їзду Рад закінчити, а крім того, були відомості про намір Центральної ради розігнати нараду. Тим-то розпочали роботу того ж дня. І зразу ж з доповідей з місць картина постала не така вже й сумна, як то здавалось під гнітючим враженням від київських подій. Щоправда, майже ніде, за винятком окремих місць, більшовикам іще і зараз не вдалося по-справжньому стати владою на місцях. Але в значній більшості Рад, принаймні в робітничих Радах, після останніх перевиборів, більшовики вже одвоювали у дрібнобуржуазних партій більшість. І вже пробували проводити в життя декрети Ради Народних Комісарів7. Гірш було в солдатських Радах. Тут "йде й досі верховодили прихильники Центральної ради, переважно українські есери8. Те саме було і на селі — в "Селянських спілках"0, через які вони намагалися впливати на все село. Але чимдалі це їм менше вдавалось. Уже перші "роз'яснення" Генеральним секретаріатом 3-го універсалу, за кілька днів перед тим з такою помпою виголошуваного найбасовитішими соборними протодияконами, примусили задуматись багатьох. На селі селяни ніяк не хотіли чекати з землею до Установчих зборів10, як то закликав Генеральний секретаріат. І тим більш, що в Росії після Жовтневої революції селяни, повиганявши поміщиків з маєтків, самі вже порядкували на землі. Про це дізнавались із газет, з розповідей солдатів, що чимдалі більш поверталося їх уже додому. Але есерівські газети писали інше. І про це ж говорили приїжджі "оратори" з повіту, всяко оббріхували Радянську Росію: базікали про голод і безладдя, яке нібито спричинили більшовики своїми декретами у себе в Великороси. І як висновок з цього — треба потерпіти, більш терпіли. А Центральна рада, мовляв, в обиду не дасть. Шуміли на сходах, кричали, сперечалися. Ночами трудні думи думали. Хто вірив усьому цьому, хто не вірив. Але всі потроху рубали ліси — хто на граблище, а хто п па цілу хату; міряли землю і де-не-де вже добиралися і до маєтків. І, звичайно ж, нічим не виділялися з них ті, що, одягнуті в сірі шинелі, тим часом ще стояли гарнізонами по містах. Багато цікавого розповіли товариші з місць. Під час роботи (на другий день наради) переважна більшість делегатів, збагачена колективним досвідом, стояла вже на вірній більшовицькій позиції, і по всіх питаннях було досягнуто домовленості. Тут же прийняли ухвалу — про ставлення до Центральної ради та про утворення на Україні партійного і радянського центрів. А також намічено було тактику па наступному з'їзді Рад, що завтра мав розпочатись.

А делегати з'їзду вже протягом кількох днів,— по залізниці, кіньми,— з'їздились цілими групами. Приїздили з найнесподіванішими мандатами: від сільських старост, від "Просвіт"'1, від "Селянських спілок". Мандатна комісія спробувала була анулювати такі мандати. Але це кінчилось сумно для самої ж комісії: її просто-иапросто розігнали і, захопивши бланки, далі вже порядкували самі. Те ж саме повторилося другого дня під час відкриття з'їзду. Не було найменших підстав це зборище випадкових людей вважати за правомочний з'їзд. Більшовики заявили про це і залишили засідання.

На другий день Центральна рада одержала по радіо "Маніфест Раднаркому до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради"12. Вказуючу на цілий ряд ворожих дій: дезорганізацію фронту, озброєного війська на Дон і заборону проїзду радянських частин, роззброєння революційних частин у Києві,— Рад-нарком попереджав, що в разі, коли це не буде припинено, він буде вважати раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні. Члени ради заметушились. Залишений напередодні більшовиками з'їзд було скликано в міському театрі з кричущою пишнотою. За столом президії цілим "сузір'ям" сяяли генеральні секретарі. Серед них — Винниченко , Петлюра14.

А тим часом більшовики на нараді, що відбулась напівлегально в Будинку профспілок, домовлялися, . що далі робити. Роз'їздитися по місцях — про це не можна було й думати. Продовжувати роботу в Києві було неможливо: з хвилини на хвилину вже можна було чекати арешту. Тим-то пропозицію харків'ян переїхати всім складом до них у Харків, щоо разом з делегатами обласного з'їзду Рад Донецько-Крийорізького басейну продовжити роботу по створенню всеукраїнського радянського органу влади, було прийнято без заперечень, одноголосно. Просто з наради невеличкими групами й рушили на вокзал...

Одноманітно вистукували колеса на стиках рейок. Безладний клекіт голосів у вагоні від утоми вже навіть не сприймався як гомін, а ніби шум далекої порожистої ріки. Навівав дрімоту. Проте Федору Івановичу ніяк не вдавалося заснути: облишив думати про Київ, своє місто виникло в уяві — Славгород,— хвилюючи невиразною якоюсь тривогою. Ще в Києві він обстоював те, що їхати до Харкова всім з їхньої делегації ніяк не слід. Котрогось із трьох неодмінно треба відрядити додому (як це робили майже всі делегації з інших місць). Час тривожний. І хтозна — не орієнтовані як слід в обстановці,— чи не нароблять там товариші якихось дурниць. Гайовий не поділяв його побоювань, Гайового підтримав Савчук. І таки одговорили. Гуртом написали листа Мирославі Супрун, яка лишилась у комітеті за Гайового, і оце в Ромодані треба буде знайти когось, щоб передати лист отой у Славгород.

На цьому Федір Іванович трохи заспокоївся. А далі, якось несподівано для самого себе, і задрімав. Та ненадовго. Кинувся зненацька від якогось різкого звуку. Кліпнув очима і не міг збагнути, що то могло бути. В купе всі спали. Так принаймні здалося йому. Але ось солдат, що досі сидів нерухомий в напруженій позі, стиха ворухнувсь. Тихенько вийняв сірника з коробки. (Отож нею необережно він і скрипнув був). Потім обережно чиркнув сірником, закурив і освітив вогником обличчя Бондаренка. Зустрівшись несподівано з настороженим поглядом Федора Івановича, він так знітився, що відразу не догадався і сірник загасити. Якусь мить напружено дивились в очі один одному, аж поки сірник не погас.

— Пробачте,— перший озвався солдат.— Може, це я і розбудив вас?

Чоловік в ушанці промовчав. Тоді, кілька разів зряду затягнувшися цигаркою, знову обізвався солдат:

— І ще раз пробачте. Ну, а спитаю-таки. Де я вас бачив?

— Не знаю,— відповів трохи здивований таким запитанням Федір Іванович.

— Од самої Гребінки з голови не йде. Усі фронти завдруге у думці пройшов. А от не здумаю.

Федір Іванович сказав, що на фронті йому якраз і не довелось бути.

— Ну, а більш і ніде наче,— вголос міркував солдат.— До війни ніде отак і не доводилось бувати. Сидів, як бабак, у своїй Балці.

■— А ви звідки?

— Славгородського повіту, Вітробалчанської волості.

— З якого села?

— Та село ж так і зветься — Вітрова Балка.

— Виходить, земляки,— сказав Бондаренко.

І цього було досить солдатові. Аж подався постаттю до нього, хапаючись, дістав з кишені сірники, але не встиг іще й чиркнути:

— Стривайте! Так я ж вас знаю. Федір Іванович! Бондаренко! — Далі чиркнув цілим пучком сірників і з радісним подивом дивився на чоловіка в ушанці.— Оце так зустріч!

— Еге ж,— згодився Федір Іванович, уважно приглядаючись до незнайомого земляка. Його обличчя когось йому дуже нагадувало, але пригадати ніяк не міг.— А хто ж ви такий?

— Е, мене ви не знаєте. Я ще хлопчаком тоді був. У дев'ятсот п'ятому році. Коли ви, бувало, наїздили до нас у село із Славгорода. Батька, може, й пам'ятаєте — Гордій Саранчук.

— Пам'ятаю, як же. Змінився дуже. За ці десять років.

— Мачуха заїдає,— сказав Грицько.

— Мачуха — це одна стаття. А друга — мужича жадоба. Атож, Столипін15 знав, що робив. Скільки батько землі купив через банк?

— Чотири десятини.

— Маєтком назвати не можна, але ярмо добре на шию. І головне — дивно: як людина звикає до цього ярма! — Він помовчав трохи і знову заговорив: — Десять років не бачились. І перше, про що він запитав мене при зустрічі: "Що це, Федоре, за непорядки у вас там, у городі? Чому банк платежів за землю не приймає?" Я навіть оторопів. "Та — революція ж! Чудак-чоловік! Навіщо ж тобі гроші кидати собаці під хвіст?" Навіть не відповів па таке "наївне" запитання.

— А я батька цілком розумію,— сказав Саранчук.— Старий, далебі, має рацію. Думає так: хтозна, чим ця революція кінчиться! А гроші тепер дешеві. Чого ж пропускати строки! — Він мовчки затягся кілька разів цигаркою і сказав раптом: — От ви, Федоре Івановичу, кажете — "ярмо на шию". Власність оця. Може, й вірно. Ну а що ж було робити? Сім десятин землі в нас було своєї, ще дідівської. Хіба можна хазяйнувати на семи десятинах? По теперішніх поняттях це навіть менше, аніж прожиткова норма. А сімейство у нас — слава богу! Тим-то завжди в оренду брали в економії. Десятин три-чотири. Це ще коли дядько Устим живий був. Тільки так і зводили кінці з кінцями.

— Пам'ятаю Устима. Хороший хлопець був! ^Та тільки загинув ні за що.

— Як то "ні за що"?

— Та так... Ну, спалили й ми тоді князів маєток, а пуття з цього ніякого не вийшло. А втім, налякали все ж таки князя здорово: зразу після революції став землю продавати. Десятин, мабуть, з півтисячі спустив. Звичайно, кращу землю багачі купили. Хуторяни — Чумаки. Та й наші, з Вітрової Балки,— Гмиря, Шумило, Пожитько... Нам уже дісталась земля гірша. Хазяїв десятків два з лишком нас — купили двісті десятин. В урочищі Рокитному, та ви знаєте — біля Великого шляху16. У кого наскільки сміливості вистачило. Ну й кишені, звичайно. Побили на одруби. Дехто вже й хати поставив там. Місце непогане — роздолля. Ну отож батько, як видно, тепер і непокоїться.

— А чого йому непокоїтися? За декретом конфіскується поміщицька земля. А земля дрібних власників лишається в користуванні її колишніх хазяїв,— сказав Бондаренко.

— В тім-то й річ! Тут гаразд і не добереш: і не поміщицька вже та земля, але і не наша ще, щоб сказати власність наша. Не знаю навіть, чи виплатив батько хоч половину. Боїться, видно, як би не пішла вона в круговий переділ.

— Ну що ж, дуже можливо. Столипін цими одрубами так заплутав селян, що розплутувати, звичайно, доведеться. Землевпорядкуванням треба буде нам по-справжньому зайнятися. Але чого ж тут непокоїтися? В іншому місці дадуть. Може, навіть і кращу. Сам же кажеш — неважна земля

— А не треба нам кращої! — сказав Саранчук.— Звичайно, неважна була земля. Поки в оренді ходила, хіба вона гній бачила! А в нас... Уже тієї зими, що батько перший платіж у банк зробив, увесь, як є, гній тільки на ці чотири десятини ми і вивезли. А потім уже так було рік у рік — не розбирали, де своя земля, а де ця, ще не викуплена. За п'ять-шість років і не впізнати вже було її. Іншого року пудів до вісімдесяти пшениці давала. Та й, крім того,— звикли вже до неї, обжили, так би мовити.

— А саме?

— Перш за все криницю виконали. Щоб коні не ганяти напувати аж у Чумаківку. Біля криниці верби, тополі посадили і навіть кілька вишень.

— Задумали, значить, ферму завести. На цілих чотирьох десятинах!

— На всяк випадок,— мовби не помітивши іронії, відповів Грицько.— Тоді в сім'ї я був іще одинаком. Від мачухи — дві дівчинки. Ну, та не старі ж, могли бути ще діти. І, може, хлопець. Не тепер, то колись довелось би ділитись хазяйством, виходити котромусь з батьківської садиби. От і було б де хату ставити. Не на голому місці.

— А сім'я велика в вас? — спитав Федір Іванович.

— Семеро. Та ні, можна сказати, восьмеро.

— Так я не доберу: сім чи вісім? Чи, може, сім з половиною?

— Семеро, це поки що, бо парубкувати ж довго не буду. Приїду додому, зразу оженюсь.

І замовк. Згадалась Орися Гармашівна, якою бачив її востаннє, в отой сірий осінній ранок, коли від'їздив з іншими мобілізованими на фронт.

Цілу хвилину тяглася пауза. І раптом Грицько кинувся.

— А ви, значить, Федоре Івановичу, в нашій Вітровій Балці були? — спитав схвильовано, сподіваючись, що Бондаренко скаже хоч що-небудь і про свою племінницю.

— Був, ще в травні. Коли вернувся з заслання. їздив у гості до сестри, до Гармашихи. А ти, значить, і є отой самий Грицько! Чув, чув.

— Де чули? — радісно насторожився парубок. Але Федір Іванович відповів ухильно:

— Ну де ж, у Вітровій Балці.— І спитав зразу ж: — А ти що це, у відпустку чи зовсім уже відвоювався?

— І сам іще гаразд не знаю. Не хочеться й розповідати: сміх і горе! — Грицько вилаявся сердито і зразу ж поправився: — Воно, власне, не таке вже й горе. Обидно просто. Як-не-як — три роки в окопах гибіли. Хвалитися, правда, нема чим,— самі знаємо вже, що — по-дурному.

Але ж гибіли. Хоч би це до уваги взяли. Де там! По шматку хліба на дорогу не дали.

Схвильований, він скрутив нову цигарку, закурив і став розповідати.

Оце всього кілька днів, як прибули вони до Києва, українізований батальйон, аж з-під Мінська. З яким почуттям їхали, навряд чи треба говорити! Одно слово — додому, на Вкраїну рідну. Ще за день до Києва стали готуватись: голитися, чоботи ваксити. Промовця від себе виділили, відповідати на привітання.

— їй-бо, і сміх і гріх, не прийняв же нас Київ!

— А ти ж із Києва їдеш?

— Це вже потім.— Він трохи помовчав і розповідав далі. Дві доби на Дарниці17 простояли в ешелоні. Куди вже не

посилали своїх депутатів. І в Генеральний секретаріат, і в Раду солдатських депутатів — ніякого толку! Лише третього дня домоглися-таки: визначили для батальйону казарму в місті. Вивантажились на тій же Дарниці і піхтурою на Київ. У місто як увійшли, хоч би собака гавкнув назустріч. Мовчки глухими вулицями прийшли на Лук'янівку18, в казарму. А тут як глянули — шибки побиті, сміття по коліно. Ну, тут уже не витримали, заволинили. І ті, що лишилися, шибки висадили. А вночі "вільні козаки" оточили казарму та й обеззброїли весь батальйон. Потім другого дня по папірцю в руки кожному — до свого повітового воїнського начальника, щоб по запасних полках та батальйонах по-розтикувати.

— Нема дурних! — закінчив він свою розповідь.— Коли ми не вгодні, то й подомуємо тепер. Нехай уже нам буде гірше!

— Воно-то так, та чи всидиш дома?

Федір Іванович став розповідати йому про останні події на Україні, про те, що війна з Центральною радою неминуча,— може, й зима не мине, як вся Україна буде суцільним фронтом.

— Та вже й зараз точиться війна, на Донбасі з Каледі-ним19. Отож розходитись по домівках не вихід. Та ще без зброї.

— Ото й біда, що без зброї,— згодився Саранчук. І в задумі мовчав якийсь час. Раптом кинувся: — Бач, про Донбас згадали. А що за Артема Гармаша чути?

— У Славгороді зараз. Саранчук дуже зрадів і здивувався.

— Яким чином? Він же в Луганську20 працював на заводі. Федір Іванович розповів, що знав, про Артема.

На початку війни працював він уже в Харкові, на паровозобудівному. В шістнадцятому році під час забастовки був заарештований. Кілька місяців просидів у Холодногір-ській тюрмі21. Потім з тюрми випустили, але на завод уже не прийняли, як політично неблагонадійного. А замість того — у маршову роту і погнали на фронт. Був поранений. Цього року, вже після революції.

— Це, мабуть, під час літнього наступу Керенського22?

— Ні, ще раніш. В перші дні Лютневої революції23. І не в бою навіть. У німецьких окопах, під час братання з німцями. Своя артилерія накрила.

— Це так своя!

— Як бачиш! Після госпіталю оце вже з півроку у Слав-городі в запасному саперному батальйоні. Не знаю, чи зараз у Славгороді,— закінчив Федір Іванович свою розповідь.— Тиждень тому до Харкова у відрядження поїхав. Ну, та, мабуть, вернувсь уже.

— Коли б то! От би зустрітися! — зітхнув Саранчук і довго мовчав потім, поринувши у спогади.

Проїхали Лубни.

В купе зайшов Гайовий. Він був у пальті, накинутому наопашки, а в руках тримав рудий кожушок Бондаренка, яким був укритий. Подав його мовчки Федору Івановичу.

— Хоч трохи полегшало? — спитав Бондаренко.

— Та мовби...

Але по блідому обличчю з запалими очима, по смазі на губах знати було, що полегшало не дуже. Сівши на лаву, він сперся ліктями на коліна і поклав голову на долоні. Не підводячи голови, промовив стиха:

— Ромодан зараз.

З горішньої лави сплигнув Савчук.

— Я вискочу, дайте лист.

— Тільки ж треба не будь-ким передати. Щоб же лист напевно потрапив.

Тоді Федір Іванович і надумався.

— Грицьку,— звернувся до Саранчука.— А ти б часом не заніс листа до моїх?

— З охотою.

■— Тільки гляди, не підведи, земляче!

— Іще що! — навіть похмурився Саранчук. І обережно, як то бувало на службі пакет, поклав собі лист за обшлаг рукава шинелі. Попрощався з Федором Івановичем і пішов до виходу.

У вагоні ще попросторішало. Звільнилась горішня лава — зайняли для Гайового. Савчук свою звільнив для Федора Івановича, а сам, узявши в сусіда по купе казанок, подався на перон води набрати.

Федір Іванович підійшов до вікна і дивився на засніжені колії по той бік станції, прислухаючись до глухого шуму на пероні.

Поїзд стояв довго — паровоз набирав воду. Уже відійшов роменський на Славгород. Нарешті вдарив третій дзвінок. Десь спереду загудів паровоз, брязнули буфери, і здригнулися вагони. Савчука все ще не було. І раптом, задиханий, вбіг до купе. Схвильованим шепотом кинув:

— Біда в Славгороді!

— Що таке? — Гайовий та Федір Іванович стривожено дивилися на нього.

— Обеззброїли наших!

— Кого саме? Хто? — кинувся Бондаренко.

Савчук став розповідати: на станції оце зустрів знайомих солдатів з саперного батальйону. З півгодини як прибули вони на станцію. Розповідають, що вночі гайдамаки 4 обеззброїли їх, загнали у вагони та й під охороною завезли оце сюди, на Ромодан. Сидять без паровоза, в холодних вагонах...

— Цілий курінь25, кажуть. Полуботківці26. З Полтави.

II

До Славгорода роменський поїзд прибув на світанку Порожньо на засніженому пероні. Лише поодинокі постаті залізничників з ліхтарями в руках, як тіні, мовчки снували по коліях та біля класних вагонів, що стояли на першій колії, якраз проти вокзалу, з обох боків походжали вартові.

У вагонах, видно, ще спали, бо вікна були закриті шторами.

"Не інакше, як полуботківський штаб",— одразу ж догадався Саранчук. Він іще в поїзді з розповідей подорожніх дізнався був про роззброєння саперного батальйону в Славгороді. Встиг уже дещо й поміркувати з приводу цієї події. І нічого страшного в ній не вбачав. "Ну й поїдуть собі додому. Чи й не біда!" Одного не похваляв тільки — тої брутальності, з якою виряджали їх: серед ночі, майже роздягнутих, під охороною прогнали з казарми на станцію. "Невже-таки не можна було інакше, щоб по-хорошому! Адже свій брат, солдат. А чи, може... полуботківці і є оте саме "вільне козацтво"?"

Тим-то проходячи повз штабні вагони, Саранчук пильно приглядався до вартових — хотів одразу ж розгадати, що воно за полуботківці. Але що можна було побачити зовні? Та ще вночі? Солдати як солдати. У звичайних сірих шинелях, у солдатських шапках. Це з особливим задоволенням відзначив Саранчук,— такі, як би і він оце. Отакі ж і фронтовики, певно.

Біля входу до вокзалу, обабіч дверей, теж стояли двоє озброєних гайдамаків, вони уважно приглядались до пасажирів і час од часу, на вибір, вимагали документи. Перевірили документи і в Саранчука, навіть його речовий мішок обмацали, але пропустили. "Ну що ж, і правильно, на те й служба",— навіть похвалив про себе їх Саранчук.

Одно непокоїло його: що сталося з Артемом? Це ж, певно, і його... А втім, хтозна. Може, він ще з Харкова не повернувсь.

Просто з вокзалу і рушив на Гоголівську вулицю до Бондаренків.

Вже більш як десять років родина Бондаренка жила тут, на Гоголівській, у номері сімнадцятому, в підвалі. Після арешту чоловіка в дев'ятсот шостому році як перебралась Маруся з двома дітьми сюди до батька, та й по сей день. Вже померли старі батьки, підросли діти, а все ніяк не могла Маруся вибратися в кращу квартиру. І робила ж як проклята по домах ходила прати, раніш працювала сама, а тепер ось уже третій рік дочка Таня працювала на тютюновій фабриці. А їдців вистачало: окрім дітей, і сам батько, старий Мороз, років зо три до смерті не працював уже ніде, усе хворів, та й у Сибір чоловікові на заслання таки ж треба було, хоч зрідка, посилку зібрати а чи й грішми карбованець який. Трудно жилось. Уже й не думала ніколи Маруся про краще. Береглася, щоб хоч звідсіля хазяїн не вигнав. Часом на хліб до получки немає, а за підвал уже зарані сплатить. Отак і жила. Більш як десять років. Отут же і Федір Іванович після Лютневої революції, повернувшися з заслання, знайшов свою родину. Тут і зараз жили, ніколи було Федору Івановичу думати про зміну квартири. Помимо того, що працював на машинобудівному заводі, там же, де й до заслання, і на тій же роботі — слюсарем в інструментальному цеху, з самої весни — голова заводського комітету, член міського партійного комітету і член президії Ради робітничих депутатів. А Маруся часом хоч і подумає сама собі, але чоловікові ні слова. Більше терпіла з дітьми, а тепер... Од щастя і підвал ніби прояснів. І вже тільки останній час знову стала частіше думати: на весну ждала дитину. Хотілося, щоб цю дитину народити в сонячній кімнаті, а не в оцьому льоху, куди сонце і не заглядало...

Сутінки підвальні — це ж було перше, що і Саранчука вразило, коли він відчинив із сінців двері в кімнату до Бондаренків. Якусь мить мусив навіть напружено вдивлятись, а вже потім привітавсь:

Здорові були!

— Здрастуйте! — відповіла Бондаренчиха і з цікавістю дивилась на незнайомого солдата. У кутку, біля вішалки,

Таня уже й хустку теплу накинула на голову — зараз іти, та й затрималась, отак само, як мати, цікаво і трохи насторожено дивилась на незнайомого.

Саранчук сказав, хто він, і вийняв з-за обшлага лист, подав Бондаренчисі. Таня підійшла до матері і взяла лист у неї з рук. Хотіла вже розірвати конверт, але раптом придивилась і сказала до матері:

— Це не нам. Це Мирославі Наумівні. Я однесу зараз,— поклала лист в кишеню, запнулась і пішла до порога.

— Та спитай же, як здоров'я Харитоновича,— сказала мати їй вслід. Потім до Саранчука: — Ну, роздягайтесь.

— Сипняк, мабуть? Докотився, значить, і сюди! — зауважив Саранчук. Він скинув шинелю, хотів було повісити на вішалку, біля дверей, але передумав, згорнув її і поклав на стілець у кутку.

— А де його зараз нема! — відповіла Бондаренчиха.— Раз війна, то вже й всякі інші напасті — і голод, і сипняк... Але в нього, у старого Супруна, не сипняк. Сусіди це наші, у дворі у флігельку живуть. Інша в нього хвороба. Забула назву. Говорила якось мей^ його дочка. Лікарка вона сама. На війні, каже, найбільше на цю хворобу хворіють. Кров якось у жилах тисне дуже.

— Ну, а він же — не на війні.

— У нього все життя — війна,— сказала Бондаренчиха. Саранчук не зрозумів, і вона пояснила: — Син і дочка в них. І обоє партійні. Ще до революції партійні були. А це при царизмі не так просто було! Мирославі ще якось пощастило. А Григор Наумович — іще студентом був, коли заарештували вперше, а потім і пішло. Тільки відсидить у тюрмі або з заслання вернеться,— дома він тут мало і жив, все по великих городах, в Катеринославі27, в Харкові,— місяць чи два мине, і вже бачимо: жандарми вночі у флігельку. Знову, значить, біда у Супрунів,— заарештували, як видно, Гришу, а батька — з посади знімуть знову.

— А хто він такий?

— Зараз знову вчителем. Після революції. В залізничному училищі викладає. А до цього ким тільки не доводилось йому працювати! І на махорковій фабриці, в конторі, і в земстві у від'їзд, по якійсь там статистиці...

Розповідаючи, Маруся дістала з комода рушник, повісила на цвях біля умивальника.

Саранчук подякував і став умиватись. Бондаренчиха, розпалюючи плиту, стала розпитувати про чоловіка: чи ие говорив він, чому раптом у Харків? 1 чи надовго?

Саранчук розповів, що знав.

— Казав, що на кілька днів. А чого — я дуже і не допитувався. З'їзд якийсь там, чи що.— Та й мерщій перевів мову на те, що його найбільше зараз цікавило: про Артема.— Не знаєте, чи повернувся він уже з Харкова?

— Спить он,— хитнула головою жінка на дерев'яну перегородку. І зразу ж похопилась додати: — Стомився дуже. Намерзся. Від самої Полтави на даху вагона їхав, а мороз надворі який! Нехай іще хоч годинку поспить.

— Авжеж. Нащо ж будити! Не к спіху,— сказав Саранчук, насилу стримуючи хвилювання. Ще трохи погомонів з хазяйкою і, докуривши цигарку, зразу ж взявся за шинелю.

— Куди ж ви? Саранчук пояснив:

— Поки спить Артем, деякі справи свої влаштую в місті. Щоб уже потім до самого поїзда побути з ним.

— Та ви хоч чайку випийте. Зараз закипить.— Але Саранчук подякував і не захотів чекати. Уже і шапку надів. Як раптом відчинилися двері, й до кімнати зайшла невисока на зріст молода жінка. Вона була в чорній хутряній шубці, у білій в'язаній шапочці. Гарна. Особливо гарні у неї були очі — карі, ясні і променисті. Низько поставлені брови і тонко окреслений рот надавали її обличчю виразу зосередженості і навіть суворості.

Привітавшись з порога, вона зразу ж звернулась до Саранчука: подякувала за лист, спитала, чи не передавали чого на словах. Саранчук сказав, що нічого не передавали.

— А що ж вони пишуть? — не втерпіла Бондаренчиха.

— Потім, Маріє Кирилівно. Все розповім. А зараз — де Артем? Можна до нього?

На широкому ліжку, рядом з білявим хлопчиком, навзнак лежав Артем, одягнутий, тільки без чобіт. Часто і глибоко дихав. На обличчі напружений вираз. Потріскані від вітру та морозу губи беззвучно смикались.

Мирослава легенько торкнулась рукою до його плеча.

— Артеме!

Артем здригнувся і розплющив очі. Одну мить дивився затуманеними очима в обличчя дівчини. Потім поривно звівся і сів на постелі. Провів долонею по обличчю.

— Ви не захворіли часом?— Мирослава звичним рухом лікаря взяла його руку і стала слухати пульс. Артем, щоб приховати хвилювання від зустрічі з нею, силувано усміхнувся і спробував звести мову на жарт:

— І де ви взялися, Мирославо? Отак невчасно! Якби не розбудили, кров з носа, а таки вихопили б ми зброю у гайдамаків.

— Яку зброю?

— Та свою ж, саперного батальйону. От наснилось! Навіть упрів!

— Так ви вже знаєте, виходить!.. Ну, і як вам ваші сапери подобаються?

Артем зітхнув.

— Ох, і влипли ж хлопці!— Він скрушно похитав головою.— Я ще на вокзалі довідавсь. Знайомий залізничник розповідав. На власні очі, каже, бачив: як худобу, загнали у холодні вагони, закрутили дротом двері та люки і під охороною — на Ромодан.

— Ну, а ви що виїздили?

— Нічого.

Дівчина опустилась на стілець рядом з ліжком і цілу хвилину сиділа мовчки. Потім рвучко підвела голову.

— У Гриші були?

— Аякже! Просто з вокзалуі подались в губком. Нема його, в ревкомі на засіданні. Ми — туди. Віддав вашого листа.

— Ну й що ж?

— Та в них із зброєю у самих не дуже. Бачив потім на власні очі — на майдані червоногвардійці на стройових заняттях — гвинтівка на двох. Хіба це діло? У Харкові! Де зараз, можна сказати, доля революції на Україні вирішується.

— Одним словом, знали, кого послати, та ще за старшого. Ви, мабуть, замість того, щоб собі зброю просити, від себе пообіцяли їм?

Артем посміхнувсь:

— А ви, Мирославо, майже вгадали. Хоч, власне, Григор Наумович сам нам підказав. Це вже на другий день, на квартирі в нього були. Про Славгород розпитувати став. І найбільше цікавився патронним заводом нашим. Скільки даємо патронів зараз, який запас сировини та палива. Застеріг, щоб жоден патрон не попав у чужі руки. Ну, ясне діло, ми й пообіцяли: всі, що є на заводі, патрони, зразу ж по приїзді у Славгород, підкинемо їм. І це неодмінно треба буде зробити. Бо не тільки ми розуміємо, що таке Харків зараз для революції, а вони, чорти, теж розуміють: з усіх кінців — з Полтави, з Донбасу підтягають гайдамацькі частини.

— Настрій у Харкові дуже тривожний?

— Та як сказати. У нас там війська теж чималенько: 30-й полк, 232-й запасний саперний. Та Червоної гвардії три тисячі, а на Південній загони Сіверса28 в ешелонах стоять. Петро-градці, москвичі.

— Ну, а що ж все-таки Гриша! І поради не дав?

— На місці, каже, шукайте. Самі собі зброю добувайте. Та він ось вам і листа передав.

Але листа братового Мирослава не стала зразу читати, поклала в кишеню і звелася на ноги.

— "Шукайте!" Знайшов кому це радити. Та ми й те загубили, що мали. Чотириста багнетів! Збожеволіти можна. І, як на те, ні Гайового, ні Федора Івановича.

— Ні Кузнецова!— додав Артем.

— Чому? Ні, Кузнецов тут,— сказала Мирослава. Артемові навіть дихання перехопило.

— Як тут? Василь Іванович тут? А як же йому вдалося, що не з батальйоном?

Мирослава розповіла, що вчора увечері на патронному заводі були партійні збори, перевибори комітету, і вони з Куз-нецовим були там. Збори затяглись за північ. А в цей час і сталося. Уже по дорозі додому взнали про гайдамаків та про роззброєння саперів.

— Ви знаєте, Артеме, що мені спало на думку? Чи не ради патронного заводу вони і в Славгород ввалились?

Артем мовби не чув її і сказав раптом, якось одразу повеселівши:

— Ну, коли так... З Кузнецовим ми й гору з місця зрушимо. Як ви гадаєте, де він може бути зараз?

— Ночувати він пішов з Валдісом Густом до нього.

(Патронний завод був у 1916 році евакуйований у Славгород із Риги. Разом з заводом прибуло більше сотні кваліфікованих робітників — латишів і росіян. Серед них і Валдіс Густ).

— Піду до нього.

— Він скоро буде в комітеті. На десять годин призначено засідання. Ви теж, Артеме, приходьте. Доповісте про поїздку в Харків. Але до десяти у вас іще є час. Я піду зараз. А ви поспіть.

— Та ні, не до сну мені. Треба за діло братися.— І, спустивши з ліжка ноги, став узуватися.

— Яке у вас діло?— спитала дівчина.

— Та зброя ж нам з неба не впаде. А нашу з казарми вони ще не вивезли. На чім би не стало, треба вихопити.

— Як же це? Вони ж і казарму вже зайняли?

— Одна тільки кінна сотня там. А решта в ешелоні ще.

— А цього мало — сотня! Та й потім, звідки ви знаєте, що вони не вивезли зброю?

— Поганої ви думки про мене, виходить, Мирославо!— посміхнувшись, сказав Артем. І на її здивування додав:— Ну, звичайно ж! Адже ви як думаєте про мене зараз? Приїхав, ще на вокзалі довідався про таке лихо, і хоч би тобі що! Швидше до родичів, у теплу хату, та й завалився спати. Признайтесь, адже так?

— Ну, ну?— примружила дівчина очі.

— А я, Мирославо, з вокзалу не зразу до родичів. У мене вже хлопці в "секреті" стоять, очей з казарми не спускають. Тільки щось, негайно дадуть знати.— Він раптом замовк. (За перегородкою чути було чоловічий голос).— Хто там?

Але дівчина не відповіла. Вона, може, й не чула його запитання.

— Тітко Марусю!— гукнув Артем. На порозі з'явилась Бондаренчиха.

— Хто там?— спитав Артем півголосом.

— Із Вітрової Балки. Грицько Саранчук. Це не Орисин жених?

— Він самий!

Артем схопився з ліжка і, швидко взувши другий чобіт, вийшов за перегородку.

За чотири роки, відколи Грицько Саранчук бачив його востаннє, дуже змінився Артем. Роздався в плечах, лицем змужнів. А втім,— така принаймні перша думка майнула в голові Саранчука,— де б не було, серед тисяч — зразу б упізнав Артема.

— Ну, здрастуй, Грицьку!— схвильовано і трохи ніяковіючи перед присутніми за своє хвилювання привітався Артем, як тільки міг стримано.

— Здрастуй, Артеме!— в тон йому відповів Саранчук. І так, не розмикаючи міцно стиснутих рук, може, хвилину цілу стояли, розглядаючи один одного, усміхаючись і не знаходячи слів.

З мовчання скористалася Мирослава,— нагадала, стоячи біля порога:

— Артеме, отже, точно о десятій ви в комітеті.

— Гаразд,— сказав Артем і повернувся до Грицька:— Ну, скидай шинелю, розповідай. Часу у мене хвилин п'ятнадцять, мабуть, ще є.

А сам, відійшовши до умивальника, став умиватись. Саранчук скинув шинелю і якось' непевно знизав плечима.

— Та що ж тут розповідати! Почати — почну, а що, як не вкладусь у свій регламент?— Нотка обиди явно звучала в голосі.

— А хіба ж це ми востаннє? Ще буде час. Зараз,— хоч би про головне: звідки, куди мандруєш?

На це відповів Саранчук стисло, без зайвих подробиць. Та й мерщій став собі розпитувати: що він, Артем, тепер думає робити, чи не збирається додому?

— Із службою, можна сказати, покінчено. Добре було б разом...

— Е, ні, Грицьку, не виходить!— усміхнувся Артем. Він витерся рушником, повісив його на цвях і підійшов до Саранчука.— Не до того зараз. Та ти, виходить, уже знаєш? Ну скажи — не сволота?

Грицько не відповів, бо саме Бондаренчиха запрошувала снідати. На столі вже стояли дві склянки чаю, нз тарілці накраяний житній хліб і в блюдечку цукерки-монпасьє замість цукру.

— Ти, Артеме, про полуботківців? А чого ж вони сво-лочі?— уже за столом раптом порушив мовчанку Саранчук і, не чекаючи на відповідь, став розповідати про свої міркування, що виникли ще в дорозі з приводу останніх подій у Славгороді.— Власне кажучи, я і зараз не збагну, в чому тут драма. Ну і поїхали собі додому. Скатертю дорога!

Артем весь час, поки той говорив, похмуро дивився на нього і нарешті не витримав:

— Та ти що, Грицьку? Жартуєш?

— Анітрохи!

— Он як!— Артем сердито сьорбнув чаю, обпікся і поставив склянку на стіл.

— Артеме,— сказала Бондаренчиха,— а ти б, замість того щоб сердитись та обпікати собі рот, пояснив би спокійно, толком.

— Кому? Та що він — маленький? Ось Уже скоро рік, як революція. Петруся нашого спитати,— хитнув головою на перегородку,— і той знає, що до чого. А він... "Скатертю дорога!"— каже. Ви бачили!

— Ти, Артеме, не подумай,— трохи зніяковів Саранчук.— їй-бо, без всякої задньої думки сказав. Просто з язика зірвалось, як приказка.

— Ну да. Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі.

— Звідки?

— Від Павла Діденка. Ще з того часу, коли він із своїм дружком, куркульським синком Корнієм Чумаком, гімназистами, а потім і студентами, у нас там, у Вітровій Балці, молодь обробляли.

— При чому тут Діденко?— знизав плечима Саранчук..

— При тому: не можеш ти, трудяга, маломіцний середняк Грицько Саранчук, сам отак думати. Це думають за тебе Діденко і Чумак.

— Не турбуйся. У мене своя голова є на плечах. І вона в мене не тільки для того, щоб було на що шапку надіти. Діденко тут ні до чого. Ну, а коли вже зайшла мова про нього, прямо скажу: розумний хлопець. Що, може, неправда?

— Про таких, як Діденко, треба говорити так: розумний, але дурень.

— Ні, він не дурень,— заперечив Грицько.— Ти пригадай... іще до революції...

— Ну-ну, викладай.

— Адже тоді у нас на селі, та й не тільки у нас, навіть слова такого не було —"Україна". Хіба що в пісні! А то ж усе —■ "Малоросія". А він уже тоді українські книжки читав. Про Україну розповідав нам. Старовинні всякі історії. Казав, що колись стане-таки Малоросія знову Україною. І ти дивись: адже по його вийшло. Є Україна тепер. Держава! Із своїм урядом, із своїм військом.

— Ну-ну, доказуй уже: із своїми поміщиками та фабрикантами, із своєю білою гвардією —"вільним козацтвом". Хіба таку Україну ти хочеш? Хіба така Україна тобі потрібна?

— А я ще не роздивився, яка вона є насправді.

— Це для них, для буржуазії української, така Україна справді потрібна. Вони сплять і в сні її бачать. Ось чому вони хочуть китайським муром відгородитися від Радянської Росії, російський народ ненавидять всіма своїми печінками. Та й "свій" український народ теж — не менше. І бояться. Як вогню! В нашому саперному батальйоні було і українців немало. Чому ж гайдамаки і їх обеззброїли? А зрозуміло: хочуть вирвати зброю у революції з рук. Ось у чому штука. А ти — "не розумію, в чому тут драма".

— Та що ж. Тижня ще нема, як я на Україні. Придивляюсь поки що,— сказав Саранчук.

— А ти швидше. Революція не жде.

— Нічого. Я її довше ждав.

Артем глянув на ходики на стіні,— час уже було йти,— і сказав, підводячи до кінця розмову:

— Ну що ж, придивись. А тим часом по старій дружбі так тобі скажу: не питавши броду, не лізь у воду. І ще одну приказку запам'ятай. Добре запам'ятай.

— Яку?

— Двоє б'ються — третій не мішайся.

— Це я, звичайно, третій!— з робленою усмішкою обізвався Грицько.

— Не плутайся під ногами. Держи, як то мовиться, нейтралітет.

— А простіше кажучи,— не сунь носа не в своє діло. Так, чи що? Ну, гаразд,— трохи помовчавши, заговорив знову Саранчук.— А де ж тоді, Артеме, моє діло?

— Ти хто такий? Хлібороб! Отже — хліб і роби!

— Он що! Ори, мели, їж! А може, мені вже цього мало!

— Хліб — це не мало. Без хліба хіба можуть жити міста? Без хліба хіба може робітничий клас перемогти в революції?

— Ага, зрозумів!— сказав Саранчук, іронічно прищуривши око.— Ну що ж, вірно! Де вже нам, мужикам, з міськими робітниками рівнятися. Одним словом — гречкосії! Але ти не думай, Артеме. І ми теж дещо міркуємо. Ложку за вухо не понесемо. А таки до рота.

— О, щодо цього, я не сумніваюсь,— в тон йому відповів Артем.— Анітрохи!

Він допив прохололий чай і відставив склянку. І коли тітка Маруся спитала, чи не налити ще,— не захотів. За його прикладом, подякувавши хазяйці, відмовився і Саранчук.

— Ну, от і поговорили,— уже одягнутий в шинелю, надіваючи шапку, гірко посміхнувся Саранчук.— Боявся, що часу не вистачить. А воно якраз. Договорилися до точки.

— Чого там! Це ще тільки зап'ята.— І Артем теж надів свою солдатську шапку.

Разом вийшли на вулицю. Виявилось, що їм по дорозі. Але зараз це було байдуже обом: якось не хотілося ні повертатися до старої теми, ні починати розмову про щось інше. Ішли і мовчали. І Артем уже думав про своє: після того, як перевірить хлопців, що вартують біля казарми, чи піти зразу в комітет, чи, може, раніше до Валдіса? Може, Кузнецова ще застане в нього? Тим-то на несподіване запитання Саранчука про Вітрову Балку,— що там робиться,— відповів ]неуважио:

— А ось поїдеш — побачиш.— І, відчувши, що ця відповідь прозвучала холодно, додав:— 3 самого літа не був там. Все ніяк не виберусь.

На цьому і розпрощалися.

III

Після зустрічі з Артемом все в місті дратувало Саранчука. До воїнського начальника вирішив не з'являтися. Перспектива опинитися в запасному полку, куди, напевне, його пошлють, зовсім не вабила. Він уже побував у казармах запасного полку. Під приводом розшуків земляків мало не цілу годину вештався там, приглядаючись. І прикре враження все тут справляло на нього: старорежимною казармою так і віяло звідусіль. У величезному дворі казарми кілька сотень (а всього в полку було понад тисячу чоловік) муштрувалися з гвинтівками. Декотрі біля чучел вчилися багнетного бою, рявкали команди унтерів: "Вперед коли! Назад прикладом одбий! Глибший випад! Чи ти боїшся матню розірвати!" Тут же групами походжали офіцери, переважно молоді прапорщики та поручики, розмовляючи проміж себе. У самій казармі в одному з приміщень якийсь підрозділ розташувавсь на заняттях "словесністю". Саранчук трохи постояв, послухав і одійшов. "Е, мі, досить з мене цієї премудрості! Поїду додому, а там видно буде".

Просто з казарми він пішов дещо купити на гостинець додому. Всю Миколаївську вулицю пройшов, аж до собору, але путящого нічого не купив: дорожнеча така до всього.

Уже повертався назад, як раптом одна вітрина привернула його увагу. Крізь намерзле скло вітрини дивилось на нього таке знайоме ще з юнацьких літ сумовито-хмуре обличчя Тараса Шевченка. Внизу під портретом на підвіконні, застеленому картатою плахтою, розкладено книжки, листівки-літографії. Тут же стояли різні гончарні вироби, від величезних ваз до іграшкових коників та півників-свистунів. І чимось далеким і ніжним, як дитинство, війнуло Саранчукові од них. Глянув угору — над дверима слов'янською в'яззю напис:

УКРАЇНСЬКА КНИГАРНЯ СЛАІЗГОРОДСЬКОГО Т-ВА "ПРОСВІТА"

Зацікавлений Саранчук відчинив двері і переступив поріг. І перше враження у нього було таке, мовби перед початком відправи зайшов у порожню ще церкву. Такі сутінки і тиша. Задня стіна з дверима, задрапірованими портьєрою, виступала перед очима, як іконостас. Тільки замість образів на ній розвішано було портрети та картини, замість корогов — плахти, квітчасті рушники. Права стіна була заставлена полицями з книжками, а ліва — знизу догори гончарними виробами.

Покупців у книгарні було всього чоловік п'ять. Хто ривсь у викладених на прилавку книжках, хто біля вертушки проглядав листівки-літографії. Говорили притишено. І так само не на повний голос відповідали з-за прилавків продавщиці, молоденькі дівчата з удавано серйозними, навіть суворими, як у молодих черниць, обличчями. Але ще більше була подібна до черниці, до молодої ігумені, третя жінка в книгарні, мабуть, завідувачка, бо продавщиці звертались до неї шанобливо: ївго Семенівно.

Було їй років тридцять. Дуже вродлива. Хоч уже час поклав своє тавро: втома в очах і ледве помітні зморшки в куточках різко окресленого рота. Але струнка постать, затягнута в темно-синю оксамитову сукню, як різьблена, була в прямому протиріччі з виразом обличчя: кожним рухом своїм нагадувала про гріх. Недарма ж майже кожен з чо-ловіків-покупців, од підстаркуватого урядовця до безвусого гімназиста, коли пропливала вона по книгарні, крадькома похітливо пас очі на ній.

Все це Саранчук одразу охопив поглядом, поки, вражений всім баченим, якусь хвилинку стояв, розглядаючи навколо себе. Обережно ступаючи, щоб не гупати чобітьми, підійшов до прилавка з книжками.

Звичайно, найперше спитав "Кобзаря" (ще юнаком у Вітровій Балці читав дещо з творів Шевченка, у Павла Діден-ка брав). Але "Кобзаря" не було зараз у продажу.

— Жаль!

Став вибирати з того, що було. Взяв кілька брошурок по сільському господарству, а більше не знав що. Жодна назва чи автор нічого йому не говорили. "На розпутті" Грін-ченка29 затримав був у руці, щось ніби чув колись про цього письменника, але ніяк не міг згадати, що саме. То потримав книжку і поклав на місце.

— А чого ви, добродію? Книжка хороша,— несподівано з-за спини озвавсь приємний жіночий голос. Саранчук оглянувсь і, трохи зніяковівши, посміхнувсь до жінки у темно-синьому оксамиті.

— Хороша, кажете? Тоді — сюди її.— І поклав на купку одібраних книжок.

Завідувачка ступила ближче до прилавка і запропонувала йому допомогти вибрати книжки. Спитала, для якої "Про-світи"^.

— Та ні, це я для себе. Прошу, коли ваша ласка. Жінка стала одбирати книжки. Тим часом випитувала,

що він читав з української літератури.

— Окрім "Кобзаря", нічого більш.

— Ой-о! Значить, треба надолужати.

Чималеньку вже навідкладала купку і ще відбирала. Саранчук занепокоївся, чи вистачить у нього грошей. А спинити чомусь соромився. Нарешті наважився. Спитав жартівливо: чи не досить, бува, для першого разу, щоб у голові не замакітрилось? Продавщиця підрахувала — на п'ятдесят карбованців з чимсь.

Розплатившись, подякував завідувачці, попрощавсь і вже хотів іти. Раптом з вулиці відчинилися двері, і до книгарні зайшов сивий дідок з пакунком газет на плечах. Всі присутні кинулись до прилавка. Саранчука це зацікавило, і він затримався. А коли, підрахувавши газети, продавщиця стала продавати їх, Саранчук теж взяв примірник.

Це була місцева газета "Боротьба", орган повітового комітету партії українських есерів та повітового комітету "Селянських спілок". На першій сторінці згори великими літерами надрукований був наказ, в якому отаман куреня імені гетьмана Полуботка, якийсь Щупак, оголошував себе начальником місцевої залоги і вимагав від населення Слав-города — ішов цілий ряд пунктів: протягом доби здати всю вогнепальну і холодну зброю, не збиратись на вулиці більше п'яти чоловік і таке інше. Саранчук не став читати, бо ще раніш на вулиці проглянув цей наказ на афішній тумбі. Перейшов до відділу телеграм. Але і телеграми були застарілі. Ще в Києві знав уже ті новини Саранчук. Вернувсь до пере-довиці. У лівому кутку згори в один рядок на дві колонки стояв заголовок: "Україна — для українців!"30 В статті переказувалась історія конфлікту між Центральною радою та Радою Народних Комісарів. Причому переказувалось так, що виходило все навпаки. Далі автор робив екскурс в історичне минуле України, спиняючись на боротьбі "України з Московщиною"— Петро І31, Мазепа32. І нарешті, стрибнувши просто з XVIII сторіччя в сьогоднішній день, вітав козаків полуботківського куреня від імені цілої Славгородщини "як перших хоробрих і щирих синів України", бив їм чолом і закликав...

Але на цьому Саранчук і обірвав читання: завідувачка, що досі мовчки читала газету, раптом поклала її на прилавок і, звертаючись чи то до продавщиці, що єдина з усіх у книгарні не читала газети, чи то взагалі до присутніх і ні до кого зокрема, сказала неголосно:

— А наш Діденко молодець!

Саранчук глянув на завідувачку. Але урядовець раніше похопивсь.

— Ви гадаєте, що це його передова?— спитав, зрадівши нагоді заговорити з нею.

— Ну певно ж. Хто ж у нас, у Славгороді, ще отакий ерудит? Одразу видно — історик і поет!— сказала вона і пішла до каси.

Саранчук виждав часинку, поки покупець, одержавши здачу, відійшов од каси, тоді підійшов до завідувачки:

— Скажіть, будь ласка, ви Дідеика називали. Як його звуть? Не Павло Макарович часом?

Тонкі брови жінки тіпнулись легеньким здивуванням:

— Павло Макарович. А ви його знаєте?

— Ну аякже! Земляки. З одного села. Разом до школи ходили.

— Он як?— Вона охоче розповіла Саранчукові, де саме зараз Діденка можна знайти. По цій же вулиці пройти два квартали і — редакція газети. А він редактором у ній.— Тільки ще рано.— І вона пильно, трохи напружено дивилась просто у вічі йому.— Ви можете у нас побути тим часом. Коли хочете, дам щось почитати, а он ослін.

— Дякую. Але я краще виставку картин ваших подивлюся.

— І то діло.

Ходив по крамниці і розглядав картини на стінах. Було їх чимало тут. Справді, як виставка,— краєвиди, жанрові картини. Але перед одною найдовше простояв Саранчук. На задній стіні, якраз проти вхідних дверей, висіла. "З походу"— стояв підпис під нею. А вгорі табличка: "Ціна 10 000 крб.".

— Ого, ціна підходяща! Та хто ж її купить?! Щоправда, подивитися було на що. Та й праці вклав

художник немало! Стільки народу! І кожну постать треба ж було вирисувати. Вважай, ціле село підряд. І старих, і малих. Але чим уважніше він приглядався до картини, тим виразніше відчував у ній неприродність, штучність. Немовби якесь несправжнє було і це село, і люди. Ну хоч би оцей старий дід скраю, з сивими вусами по самі плечі, у білосніжній вишитій сорочці. Ніяк не уявиш, що клепав косу на бабці біля повітки, а тут крик: "їдуть!" Або ось оця молодиця з немовлям на руках — білолиця, незасмагла. Наче переодягнута панночка. Та й самі козаки... А втім,— обривав себе Грицько,— це ж художество! І, щоб повернути зачарування картиною, він щурив очі,— не так помітні тоді були вади в ній.

...Край села. Аж до вітряків висипав народ зустрічати козацький загін. Старі матері, сивоусі батьки, молодиці з немовлятами на руках, дівчата наряджені в свої святкові плахти та керсетки. І кожна очима жадібно шукає свого синр, чоловіка чи нареченого. А вони на баских конях, у червоних, зелених жупанах, піки в руках — під'їжджають горді, суворі й стримані. Але що там у серці в кожного!

Саранчук аж і сам відчув у собі радісне хвилювання, неначе сам їхав серед них, такий для когось рідний і жаданий. Ось-ось, ще кілька кроків — і серед радісних вигуків, розпачливих зойків, тужби, що зараз здіймуться на майдані, один жіночий крик ударить йому в саме серце: "Грицьку, голубе мій!"

Саранчук не чув навіть кроків, коли підійшла і спинилася за спиною в нього. І, може, хвилин кілька було так. Раптом, ніби од якогось внутрішнього поштовху, Грицько оглянувся і навіть розгубивсь у першу мить, несподівано зустрівшися лицем в лице з завідувачкою. А вона посміхнулась і мовила стиха:

— О, та ви знаєте, на що дивитися.

—=• Цікава картина,— ніби виправдувався Саранчукі І, як видно, історична.

— Козацька доба. Мабуть, шістнадцятий-сімнадцятий вік. Цікава картина. Дуже! Який напружений момент зобразив художник! Ви пригляньтеся тільки, як виписана кожна постать, скільки експресії у постатях вершників. І яка гама переживань на обличчях жінок.

— Просто як живі!— не втримавсь од захоплення Саранчук. І мимоволі знову припав поглядом до картини. Раптом одірвавсь, швидко глянув на завідувачку.— Слухайте! Та ви тільки гляньте сюди. На оту жінку в синій керсетці. їй-право ж, на вас похожа.

— На мене? Що ви кажете!— здивовано звела брови Івга Семенівна. І собі зацікавлено глянула на картину.

Але і подив її, і зацікавленість були удавані. Бо це ж саме вона і позувала колись Дорошенкові для отієї жінки в синій керсетці. І, звичайно ж, була схожа. І знала це. Щоправда, коли це було! Більше як десять років минуло з того часу. На картині ці роки не позначилися, але на ній... Тим-то останнім часом уже не любила, коли хтось відкривав оцю подібність: знала, що порівняння було не на її користь. Отож і зараз помовчала часинку, потім знизала плечима.

— Ай справді. Диво!— Та й мерщій перевела мову на інше. Спитала, яке загальне враження у нього від картини, які збудила думки та почування.

— Думок багато,— ухиливсь Саранчук.— А це й зараз дивлюсь, і, знаєте, на серці якось аж сумно.

— Сумно?— здивувалась жінка.— Не розумію.

Та Саранчук не поспішав пояснити їй. Якусь мить мовчки стояв у задумі, схиливши голову. Якась буйна внутрішня сила, що її Івга Семенівна з першого погляду, може, самим інстинктом відчула в ньому, зараз іще виразніше виступила в кожній рисі його мужнього лиця, в усій постаті. Понизивши до шепоту голос, вона спитала:

— А про що ви зараз думаєте?

Саранчук звів голову, але очі ще й зараз були повиті задумою.

— Про що? Та про те ж саме.— І навіть зітхнув.— Думаю: а хто ж це мене зустріне дома? Щоб отак, як отут на картині.

— А хіба у вас нікого немає?

— Чому нема! Батько є. Матері, правда, нема ще з дитинства. Мачуха. Та не в тім річ — є кому чи нема, а в тім, що нема за що.

Він знову перевів погляд на картину, часинку помовчав і хитнув головою.

— Тоді, в старовину, все якось простіше було. Набігли, скажімо, на Україну татари чи ляхи. От і піднявся народ на війну. Відбили, прогнали геть з України і повертаються додому. Ясне діло — герої! А тепер хоч би нашого брата-фронтовика взяти. Зовсім інше виходить. А ми теж не менше, мабуть, потрудились: три роки в окопах! Ну а що з того, коли воно — по-дурному! Така вже війна була безглузда. їх кайзер33 гнав на убій, як овець, а нас — цар Микола34. От і повертаємось тепер додому... А в мене у самого два хрести було за хоробрість. Одірвав з м'ясом від гімнастьорки. Зрозуміли тепер?

— Зрозуміла,— пильно вдивляючись примруженими очима в парубка, мовила завідуюча.— І як це дивно, що ми з вами водночас подумали про одне і те ж саме! Це не випадково.

— Про що, про одне і те ж саме?

— З тією лише різницею, що ви думали про себе: "А хто ж мене зустріне отак, як на оцій картині?" А я подумала... Ну та не про мене зараз мова. Мова про вас. Де в чому я з вами не згодна.

— А саме?

— Не згодна я з вашими думками про теперішній час. По-вашому виходить, що зараз не час для геройства. Хіба ж це так? Навпаки! Ніколи ще Україна не переживала такого героїчного часу. І ніколи їй ще так, як зараз, не були потрібні хоробрі люди. Герої!

— Ви просто, як в статті отій! — усміхнувся Саранчук.

— Ну й що ж! А ви, значить, уже прочитали?

— Прочитав. Та й "героїв", про яких ви говорите, бачив, і про "геройство" їхнє дещо чув. Ні, це не для мене. Та й взагалі, у мене з цим уже покінчено: одвоювався. Додому — і ніяка сила!

— Коли ж ви їдете?

— Сьогодні.

— Так скоро? Це тому, що ніхто не жде? — кокетливо прищурила очі.— Ой, щось не сходяться у вас кінці!

— Та домівка ж. Та й нічого мені тут у місті тинятись без діла! Коли б хоч знаття...

Він уже збагнув її настрій. Хоч іще і не знав напевно, що це: розбещеність чи просто невинне кокетування знічев'я. Та все одно,— колишній перший на всю слободу парубок уже прокинувся в ньому. І жінка відчула це. Вона бистро кинула оком по книгарні, чи ніхто ще не звернув уваги на її трохи затяжну розмову з покупцем, і, раптом повернувшись до нього всією постаттю, руки закинула за спину, від чого сукня ще тугіш охопила її по-дівочому пругкі груди, і, пильно вдивляючись в самі його зіниці, спитала пошепки:

— Про що знаття?..

Майже з викликом дивлячись їй в лице, парубок відповів:

— Чи буде у куми пиття?

— Овва! — примружила очі жінка.— Та ви напористий. Навіть занадто.

Саранчук розгубивсь. "От так улопавсь!" — тільки і встиг подумати. Бо вона зразу ж говорила далі:

— Не знаю, може, на фронті саме за це вам і хрести давали. Але у взаєминах із жінкою це не завжди кінчається нагородою. Ви це затямте собі.

Червоний, як буряк, стояв Саранчук перед нею, ладний крізь землю провалитись. На щастя, саме в цю мить ївгу Семеиівну покликали.

— Іду! — одгукнулась вона і знов до Саранчука: — Ви почекайте мене, я зараз звільнюсь. Поїдете ви чи не поїдете сьогодні, це діло ваше, але я не хотіла б, щоб наша розмова обірвалася отак, на півслові. Домовились?

— Добре,— сказав Саранчук.

ївга Семенівна відійшла. А Саранчук провів її поглядом, поки вона не зникла за портьєрою, і раптом, спіймавши себе на тому, що милувався нею, невдоволено нахмурився: "Ой Грицьку, чи добре?"

Він не був розпутний, і в його милуванні, власне, не було нічого поганого. Іншим разом він не надав би цьому ніякого значення. Але зараз, через те що при згадці про домівку в уяві як жива стояла Орися, цікавість до цієї жінки була йому неприємна, навіть образлива. Тим-то і не думав довго: взяв з ослона пакунок книжок і, намагаючись не дуже гупати чобітьми, вийшов з крамниці.

Але, опинившись на вулиці, він зупинивсь: слід би, звичайно, хоч "прощавайте" сказати. Ну та не .повертатися ж ради цього! Обійдеться! Та й ніколи. І так уже в цьому місті півдня згаяв. Зайде оце до Діденка — та й мерщій на вокзал. Додому пора.

І раптом згадав, що залишив у Бондаренків речовий мішок. Мимоволі навіть прискорив ходу: бо доведеться потім іще на Гоголівську вертатися. І чого було зразу не взяти?

IV

А тим часом Бондаренко товарними поїздами добирався додому.

Ще тоді вночі, зразу ж за Ромоданом, порадившися втрьох, вирішили, що котромусь все-таки треба вернутися в Славгород. Мирослава Супрун хоч дівчина розсудлива і енергійна, але все ж молода; не диво, коли в такій обстановці і розгубиться. Гайовий хотів їхати сам, і, звичайно, це було б добре, але Федір Іванович рішуче заперечував: поки до Харкова, в теплому вагоні, може, й пройде простуда. А на морозі! Та ще й їзда невідомо яка буде. Чого доброго і на буферах доведеться.

— Скільки там їзди до Славгорода з Полтави!

— А Полтава тут ні до чого.

Федір Іванович, як видно, уже все зважив. їхати треба, на його думку, тільки через Ромодан. Як же не побачитися з саперами! Може, чимсь допомогти їм треба. Та треба від них когось взяти з собою у Славгород.

— Кузнецова, звичайно,— підказав Гайовий.— Якраз член президії Ради солдатських депутатів. (У Славгороді Рада робітничих і Рада солдатських депутатів були ще не об'єднані).— І треба негайно ж, сьогодні, скликати об'єднане засідання обох Рад.

Бондаренко встав з поїзда на першій же зупинці. Станція Кибинці. Темно, безлюдно на пероні. Нечисленні пасажири, переважно жінки з клунками (мабуть, у Полтаву на базар), сяк-так вчепились на поїзд, а ті, що прибули сюди, не заходя-чи в станцію, зникли в нічній заметілі.

Федір Іванович дізнався в чергового про поїзд на Ромодан: запросився з Миргорода товарний. "Хоч тут повезло",— зрадів Федір Іванович. Але минула година і друга, а поїзда все не було. Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк

Не чекаючи, поки спиниться, з паровоза сплигнули два донські козаки. Один з них — в чорній бурці. Пройшли в станцію.

Федір Іванович відшукав вагон з гальмовою площадкою і вибрався туди. З кожуха хриплий голос кондуктора запитав:

— До Ромодана?

— Та така думка.

— Іди, чоловіче, пішки. Швидше буде,— без ніякої іронії сказав кондуктор. І згодом пояснив: — Потекли труби, заливає топку. А вони, скажені, наганами під ніс машиністові*

— Хто це "вони"? — не зрозумів Федір Іванович.

— Донці. Це ж для них порожняк. Вся дивізія їхня з цілої округи здіймається. Ох і народ!

Його явно гнітила мовчанка. Але Бондаренко, зайнятий своїми думками, не приставав до розмови. То кондуктор вийняв кисет, закурив і мовив по паузі:

— Учора оце в Полтаві поховали одного. Машиніста. Ще кумом мені доводився. На власних моїх очах і зарубали.

— Хто? Де?

— В Ясинуватій. Юнкери та оці ж донці-каледінці. Повз вагон від станції до голови поїзда швидко пройшли

донці. Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив. Насилу-силу, і так увесь перегін потім плазував по-черепашому. Уже зовсім розвиднілось, коли нарешті прибули в Ромодан.

Усі колії забиті заметеними снігом составами — порожняки, військові ешелони з двоколками, похідними кухнями, тюками пресованого сіна. Годі було й думати в такому за-харасті відшукати самому вагони славгородських саперів. Треба йти в станцію. Бондаренко вже намірився підлізти під вагон ешелону, що стояв поряд, але раптом увагу його привернув шум і метушня спереду состава, що оце прибув тільки-но з Кибинців. Бондаренко подався й собі туди... Та коли підійшов, епізод уже наближався до розв'язки: увесь тамбур паровоза був обліплений солдатами, один з донців — офіцер з одірваними погонами — стояв осторонь і долонею витирав скривавлене обличчя (тут же, втоптана в сніг, чорніла його бурка), а бородатий велетень, солдат у рудому кожушку, тримав у руці клинок і сварив на офіцера пальцем:

— Ти гляди мені! Бо я теж гарячий. Дарма що з півночі, з Петрограда. Та й на руку, бач, не легкий. Така професія — молотобоєць! Ти легше на поворотах! — Потім ступив крок і пірнув під буфери. Гукнув згодом: — Готово! Давай!

Чорний, як негр, машиніст, висунувшися з будки паровоза, хрипко кричав щось про казан, про депо. Але на нього ніхто не звертав уваги. Бондаренко сказав:

— Далеко, хлопці, не заїдете цим паровозом. Один перегін дві години їхали.

— А ти, дядю, проходь собі,— змірявши поглядом непроханого радника, сказав велетень.— Нам далеко і не треба.

— Далеко не заходь,— сказав їм бородань у рудому кожушку.— Поїдемо зараз.

Бондаренко спитав у солдатів, як йому знайти Кузнецова. Бородань озирнувсь:

— Кому там Кузнецова? О, та ти, дядю, як банний лист, прилип до нас.

— Одразу видно, що після лазні вам,— сказав Бондаренко.— Ну, з легким паром тоді! — Він назвав себе. І, не давши здивованому і раптом зраділому солдатові слово сказати, мовив далі: — Почув оце в дорозі про вас та й вирішив провідати. Де Кузнецов?

— А Кузнецова нема. У Славгороді залишився. Це вам тепер до командира батальйону треба.

Він провів Бондаренка до вагона і відчинив двері. В першу мить Федір Іванович нічого не міг розгледіти у вагоні за густим димом, що валив з грубки, складеної, видно, нашвидкуруч уже самими саперами з цегли та шматків бляхи. Потім, коли дим трохи витягло у відхилені двері, побачив на голій підлозі солдатів, які спали покотом. Біля грубки сидів командир батальйону прапорщик Лузгін і щось писав у блокноті на коліні. Пізнавши Бондаренка, він дуже зрадів, підставив йому якийсь обрубок, щоб сісти, і вийняв кисет.

— Ти це що, товаришу Лузгін, чи на дозвіллі вирішив уже* за мемуари взятись? — перший порушив мовчанку Бондаренко.— Пиши, пиши, є про що!

— Ох, і влипли ж ми, Федоре Івановичу! — зітхнув Лузгін.— А тепер сиджу оце, телеграму складаю.

— Куди?

— Прямо в штаб військового округу, в Москву. Пояснюю, в чім справа, і прошу вказати пункт для дислокації батальйону.

— А де Кузнецов?

Лузгін розповів, що вчора увечері Кузнецов з товаришкою Супрун пішов на патронний завод на партійні збори.

— Ну, збори, певно, затяглися за північ, а це сталося, за яку, може, годину. Невідомо, де він зараз. Може, наздоганяє нас.

— А як же це трапилось? Невже проспали?

— Атож. Точніше сказати, дали себе приспати.

— Кому дали? Лузгін хитнув головою:

— Ніколи собі не прощу! Отак по-дурному дали себе круг пальця обкрутити. Був у нас у батальйоні командир третьої роти поручик Деркач. Нічого не помічали за ним. А виявилось — звичайнісінький петлюрівський агент. Ще зарані, видно, настанову мав. Бо вчора удень сам набивався чергувати по батальйону. Ну, певно, і вартових із своїх людей на ніч поставив. А якби не це! Та що вже після бійки розмахувати кулаками.

— А чого — "після бійки"? Бійка ще тільки починається,— сказав Бондаренко.— Та от не знаю, як ви в ній себе' почуватимете голіруч, без зброї.

— Хоч не досаждайте, Федоре Івановичу. І так на душі... То-то й біда, що без зброї!

— Треба одібрати свою зброю назад.

— А як же це?

Бондаренко розповів, що вони вирішили з Гайовим та Савчуком. Лузгін весь час мовчки курив і тільки, коли той виклав усе, сказав, зітхнувши:

— Трудна задача.

— Нелегка. А вирішити її треба.

— Порадимось зараз.

Він гукнув у відчинені двері командирів рот та членів батальйонного комітету.

Один по одному стали сходитись представники рот. А так уже велось, що всякі засідання завжди відбувались прилюдно, отож до вагона набилось повно народу. І в дверях, відчинених навстіж, стояли солдати.

Лузгін стисло виклав суть справи. Йдеться про затримку батальйону на Ромодані на якийсь час: може, справді пощастить славгородцям добитися повернення — коли не батальйону назад у місто, то хоч зброї батальйонові. Попит-ка — не питка, спрос — не біда. Така його думка. А що скажуть товариші?

Важке мовчання залягло у вагоні. Як видно, нагадування про нічну подію пригнітило кожного. Але й стояти тут, на Ромодані, не хотілось.

— Без обговорення будемо голосувати? — по паузі спитав Лузгін.

— Ну, дай скажу,— озвався тоді командир першої роти.— Нічого з цього не вийде. З кулаком розмова кулаком. А такого кулака — міцного, нашого, більшовицького, у Славгороді ще нема. Що ж дарма поневірятися нам отут, у цьому Ромодані? Треба їхати, коли хочемо зберегти батальйон. Двох бійців, із місцевих, уже в мене не стало. Хоч до Курська доберемося. Все-таки ближче до штабу округу буде. Та й комендант там — уже свій, радянський. Хоч нагодує. Бо цей же комендант, ромоданівський, категорично відмовляється видати продукти батальйонові: не в порядку, мовляв, документи. Треба їхати.

— Але як же їхати,— озвався хтось.— Кузнецова ж нема.

— Пожурись за Кузнецова. Знайде.

— Він нас і під землею знайде! А головне те, що паровоз добули. Оце б їхати, поки не одняв ніхто.

Саме припущення, що паровоз може хтось і відняти, занепокоїло солдатів. Бондаренкові вже ясно було, що його поїздка в саперний батальйон може закінчитися нічим. Попросив собі слова:

— Перш за все, товариші, відносно Курська. На мою думку, нема чого вам туди їхати. На мові залізничників це називається — зустрічні перевозки. Якраз через Курськ на Харків і далі — на Дон проти Каледіна з Радянської Росії просуваються червоні частини. Тепер щодо місцевого коменданта. Треба поговорити з ним рішучіше, щоб таки видав продукти.

— Нам аби з цього Ромодана вибратись. Будь він неладний! — докинув другий.— Чи скільки нам гибіти тут?

У холоді, в голоді! — І, повернувшись до паровоза, весело гукнув: — Крути, Гаврило!

Ревнув гудок. Це вже котрийсь із солдатів порядкує там. Машиніст кинувся до важелів. І паровоз, обліплений солдатами, рушив, бентежачи повітря гудками, до стрілок. Решта солдатів поміж вагонами, навпростець, через колії повалила, очевидно, до своєї стоянки. За ними пішов і Федір Іванович.

Так і добувся до стоянки саперів. Вагонів з десяток стояло, забурханих снігом. З деяких ішов димок. Біля вагонів поралися солдати: пиляли шпали на дрова, дехто умивався снігом. Кілька душ з казанками — по півдесятка в кожній руці — зібралися, мабуть, по воду на чай.

Та, зрештою, після того, що ви накоїли, не гріх якийсь раз вас і без обіду оставити...

І саме в цей час у відхилені двері гукнув хтось:

— Товаришу Лузгіп!

— Що там?

— Осєчка вийшла! Паровоз негодящий.

— Отуди к бісу! — прогудів у тиші густий бас.

— Труби в казані потекли.

— От і гаразд! — сказав Лузгін і, повеселілий, докінчив:— Як бачите, товариші, все (і паровоз навіть!) за те, щоб нам затриматись тут. Отже, так: будемо просити товариша Бондаренка передати Кузнецову, що ми чекаємо його на Ромодані. Є заперечення^ Нема. От і гаразд. Так і буде.

V

На міській думі пробило дванадцять годин, коли Бондаренко, добувшися товарним поїздом до Славгорода, рушив з вокзалу до міста. А за якихось чверть години він уже підходив до Громадської бібліотеки в провулку близько думи. Тут у двох невеличких кімнатах містився міський комітет більшовиків.

"Чи то ж є хто зараз там?" — неспокійно думав Бондаренко, піднімаючись сходами на другий поверх. І як же був приємно вражений, коли, відчинивши двері, побачив повну кімнату людей. "Авжеж, комітет. Ой, молодчина ж Наумів-на!" По-батьківському ласкаво дивився він з порога на Супрун, яка сиділа за столом, ведучи збори. А дівчина здивовано дивилась на нього.

Поява Бондаренка здивувала і решту присутніх. Лише Попович, який промовляв зараз, стоячи спиною до дверей, не бачив, як Федір Іванович зайшов до кімнати. І пожвавлення серед присутніх сприйняв як схвалення свого чергового дотепу. Це підбадьорило його. Він зробив паузу, щоб дати слухачам пройнятись увагою, і продовжував ще з більшою самовпевненістю:

— Не заперечую, роззброєння саперів гайдамаками — факт неприємний, обурливий. Але, признаймося собі,— не такий уже важливий, щоб із-за нього здіймати бучу. Це, звичайно, якщо не вважати (а дехто з нас явно схильний до цього!) — коли не вважати богоспасаємий наш Славгород за пуп землі. Ні, не на цьому, товаришко Супрун, треба робити наголос. Треба було копнути під самий корінь питання. Треба проаналізувати причини, які призвели до такого становища, що стали можливі подібні факти.

— А ти що, з місяця впав? — сказав з місця солдат у старенькій шинелі з петлицями сапера.

— Та ні! — обізвався з іншого кутка кімнати чорнявий, з просіддю в волоссі Тесленко, токар з паровозного депо.— Це він нас має за таких дурнів. "Проаналізувати треба". Проаналізували вже! Це ти все ніяк... Недарма тебе Гайовий...

— Товариші! — удавано нахмурилась Мирослава і навіть постукала олівцем по столу.

— Найлегша справа,— ігноруючи репліки, вів далі Попович,— звалити все на українських націоналістів. А нашої провини в цьому хіба нема? Своїми реверансами перед націоналізмом, зокрема своїм визнанням права націй на самовизначення, аж до відокремлення включно, хіба ми не ллємо воду на млин отих самих українських націоналістів?

— Попав пальцем у небо! — озвавсь від порога Бондаренко.

Промовець од несподіванки трохи розгубивсь. (Звичайно ж, упізнав Бондаренків голос). Але зразу ж і оговтавсь. Не відповівши нічого на репліку, говорив далі, хоч уже і без тої самовпевненості:

— От саме на цьому, як здається мені, і мусила Супрун загострити нашу увагу. А не орієнтувати комітет на акцію, явно безнадійну. Ну що нам, справді, дасть оте об'єднане засідання Рад? При нашій меншості. Окрім скандального провалу, нічого більше!

— Мирославо Наумівно, дай мені слово,— звівся з місця і випростався на весь свій гвардійський зріст солдат, що кинув першу репліку.

— Слово має товариш Кузнецов.

— Я коротко. Пропозицію товаришки Супрун підтримую цілком. Це те, що ми повинні зробити без всяких балачок та зволікань. Кілька слів з приводу виступу товариша Поповича. Стара, набридла пісня. Чуємо ми її вже хтозна й відколи.

Згадаймо, що на квітневій конференції заводили цієї пісні Бухарін35з Пятаковим36. І як відповіла партія на це їм і всім іже з ними. Я нагадаю буквально одну тільки фразу з резолюції, прийнятої на конференції. Це там, де мова йде про право націй на самовизначення. "Заперечення такого права, невжиття заходів, які гарантують його практичне, здійснення, рівносильне політиці загарбання або анексії". Чи ясно сказано*'? Ясніш уже не можна! Я пропоную припинити дебати. А послухаємо краще, що ось Федір Іванович нам розповість про Київ.

— Та скажу дещо,— мовив Бондаренко і ступив від порога в центр кімнати.— Ти, Мирославе Наумівно, листа нашого одержала?

— Я вже його читала товаришам.

Отже, Бондаренкові лишалося хіба що стисло додати дещо з подробиць до характеристики тих обставин у Києві, що спричинили переїзд делегатів-більшовиків до Харкова. І зразу ж перейшов до іншого питання: про Всеукраїнську партійну нараду37. На цьому він спинився докладніше. Гайовий передав йому і деякі матеріали для ознайомлення партійного комітету.

Коли він дійшов до пункту про утворення всеукраїнського партійного центру, Попович єхидно кинув:

—— Ну, звичайно! Коли сказав "а", то вже мусиш сказати і "б". Ось уже і центр окремий створюється. Виходить: геть від Росії!

— Дивись, куди він гне! — не стримався Тесленко.

— Ні, товаришу Попович,— продовжував Бондаренко.— Це якраз ви та ваші друзі хочете — свідомо чи несвідомо, це вже вам видніше,— забити клин між нами, між українським народом і робітничо-селянською Росією. І дивно виходить: удаєте з себе таких лівих, а насправді — в одну дудку з українськими самостійниками граєте.

— Ні, це вже занадто! — схопився з місця Попович.— Я прошу слова, мене не так зрозуміли, очевидно. Я повинен уточнити свої думки.

— Не треба уточняти! — кинув Тесленко.— Все ясно.

— Мені здавалось, що па засіданні головує Супрун, а не...

— Ваші думки, товаришу Попович,— сказала Супрун, звівшися з місця,— партійний комітет дуже добре знає. І так само добре знаєте ви ставлення комітету до ваших думок. Та й не тільки комітету. Не далі як тиждень тому на міській партійній конференції скільки голосів зібрали ваші поправки до наказу делегатам на Всеукраїнську партійну нараду?

— А кількість не завжди критерій! — протираючи хусточкою пенсне, сказав Попович.

— На пальцях одної руки можна порахувати,— доказала Супрун і звернулась до Бондаренка: — Продовжуйте, Федоре Івановичу.

— Я зупинився на питанні про організацію всеукраїнського партійного центру. І це ніяке не відділення. Нехай Попович не прикидається наївним. Центральний Комітет був і завжди буде для нас верховним керівним партійним органом. Але для поліпшення роботи партійних організацій, для узгодження їх дій на Україні такий центр необхідний. І особливо тепер, коли ось-ось боротьба з українськими буржуазними націоналістами переросте у відкриту громадянську війну. Треба бути сліпим, щоб не бачити цього. Очевидно, за прикладом Петрограда у Жовтневі дні, і Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові створить Всеукраїнський радянський уряд. А він і поведе революційні маси України проти всеукраїнської контрреволюції. Значить, треба бути напоготові. Що нам потрібно в першу чергу? Якнайтісніше зв'язатися з масами. Так нас учить товариш Ленін. Треба посилити агітаційну і пропагандистську роботу серед робітників і особливо у військових частинах. Тут нас Попович лякав, що від засідання нам, окрім провалу, нема чого чекати. При нашій меншості. А як же він собі думає? Що більшість сама прийде до нас? Ні, сама не прийде. Треба завоювати більшість. Треба при кожній нагоді роз'яснювати трудящим масам нашу більшовицьку програму, нашу єдино правильну лінію в революції. Треба викривати підлоту буржуазних націоналістів, яку вони прикривають своїм брехливим базіканням. Але це один бік справи. Разом з тим треба привести до бойової готовності Червону гвардію по підприємствах.

— Зброї нема, Федоре Івановичу,— перебив його Теслен-ко, керівник недавно організованого бойового штабу.

— А Гармаш з хлопцями ще досі не вернувся?

— Нічого не привезли,— відповіла Супрун.— Немає зброї в Харкові.

— Це гірш,— по паузі мовив Федір Іванович задумливо.— А тепер іще ясніше стало, яка це втрата для нас — саперний батальйон. І досить балачок. Треба діло робити. Час не стоїть.

За скликання об'єднаного засідання Рад голосували всі, крім Поповича, який утримався. Зразу ж визначили і доповідача. Розподілили роботу по підготовці між членами комітету. Бондаренко — по Раді робітничих депутатів, а на переговори з Гудзієм, головою Ради солдатських депутатів, висунуті були Тесленко і Кузнецов.

Покінчивши з цим питанням, перейшли до поточних справ.

— Що там у нас іще? — спитав Бондаренко. Супрун прочитала з папірця:

— Про локаут на машинобудівному заводі доповідає товариш Шевчук.

— Що, що? здивовано перепитав Бондаренко. Густим басом з місця обізвався Шевчук, Лука Остапович,

що заступав ці дні Бондаренка у завкомі:

— Поки ти, Федоре Івановичу, у Київ їздив, директор наш теж часу не гаяв. Встиг побувати в Києві, в Головному управлінні. Учора вивісив об'яву, що завод працює тільки до двадцятого грудня.

— Ну, це ми ще подивимось! — сказав Бондаренко і спитав, які ще є питання.

— Про затримку заробітної плати на тютюновій фабриці Гурарія доповідає Сара Гутман. Потім... Я ще хочу порушити питання...— Вона замовкла, явно вагаючись.

Кузнецов, спіймавши на собі її погляд, поспішив сказати:

— У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини. Хоч би хвилин на п'ять.

Дехто став заперечувати. Але курці охоче підтримали.

— А не то, дозволь, Мирославо Наумівно,— запропонував хтось,— порушити традицію: викурити по одній цигарці.

— Ні,— догадавшись, для чого Кузнецову потрібна перерва, сказала Супрун.— "Традиції" не курити під час засідання ми порушувати не будемо. Об'являю перерву на п'ять хвилин.

Курці зразу ж повалили на площадку сходів. У кімнаті лишилися некурці, обступили Федора Івановича з розпитами. До Кузнецова підійшла Супрун і сказала тихо:

— А ви, Василю Івановичу, здається, маєте рацію: раз тут і Федір Іванович, то перше ніж говорити на комітеті, слід обговорити в більш вузькому колі.

— Безперечно,— відповів Кузнецов.— Тим більш, що це ж не просто" "більш вузьке коло", а бойовий штаб. Федоре Івановичу, на хвилинку! — покликав він Бондаренка. Потім прочинив двері на сходи і гукнув Тесленка.— І давайте перейдемо в ту кімнату.

Перейшли в другу кімнату.

— Ну от,— причинивши двері і звертаючись до присутніх, сказав Кузнецов.— Бойовий штаб майже в повному складі.

— А що таке? — спитав Тесленко.— Ми ж домовились зібратися після засідання комітету. Якраз і Артем підійде. Чого раптом?

— Мирославі Наумівні дуже не терпиться. Вона саме про нашу пропозицію і хотіла на комітеті говорити.

Тесленко рвучко повернувся до Мирослави.

— А я вас попереджала,— відповіла Супрун.— Та й потім, мене просто дивує, чому це ви боїтесь партійного комітету?

— Не те слово, Мирославо Наумівно,— сказав Кузнецов.

— Партійного комітету ніхто не боїться,— додав Теслен-ко.— І ми певні, що партійний комітет підтримав би нас. А ось, чи певні ви...

— В чому?

и — Що серед двох десятків людей, присутніх зараз на засіданні, не знайдеться хоч би один, що не вміє тримати язик за зубами? А діло таке, що вимагає найсуворішої таємниці.

— Та в чому справа нарешті? — не втримався Бондаренко.

— Дуже цікаву думку подали Артем з Кузнецовим,— сказав Тесленко.— Вихопити зброю із казарми у гайдамаків.

— Як це "вихопити"?

— Авантюра справжнісінька,— переконано сказала Супрун.

— Он як! — ворухнув бровою Бондаренко.— Такого ще не водилось за нами. Авантюра, кажеш? — І повернувся до Кузнецова.— Ану, розповідай докладно.

Тільки Кузнецов почав розповідати, як у двері хтось постукав.

— Кому там не терпиться? — кинулась до дверей Мирослава і, прочинивши двері, відступила.— Заходьте! — сказала, даючи дорогу.

До кімнати зайшов Артем Гармаш.

— Здрастуйте! — привітався з Федором Івановичем (з іншими він уже бачився).

— Здрастуй,— відповів Бондаренко, уважно приглядаючись до нього.— А чого це ти розчервонівся так?

— Поспішав, щоб не спізнитись. Просто з патронного заводу.

Він і справді був розпалений. Обличчя його було мокре від поту і розталого снігу. Мерщій зняв шапку, розстебнув шинелю.

— Ну що? — спитав Кузнецов.

— Все гаразд. Бажаючих більше як треба. Федір Іванович невдоволено похитав головою:

— Конспіратор! Виходить, роздзвонив уже навіть і тим, кому нічого й знати не треба.

Артем відповів спокійно:

— Нікому я не роздзвонив. Про саму операцію і слова нікому, крім Рябошапки та Валдіса Густа. Але на цих хлопців я покладаюсь, як на самого себе.

— А все ж таки, Артеме,— обізвалась Мирослава.— Скільки ж це "більше як треба?" Ви не забувайте, що в них...

— Я не забуваю, що у них. Але я добре знаю і те, що зручнішого випадку, як сьогодні, саме цієї ночі, не буде. Доки, ви думаєте, зброя ця буде лежати на складі? Не ми будемо стріляти з тих гвинтівок, то вони — по нас. Зволікати не можна і дня! Та й потім — хіба ж ми у відкриту? Ми на військову хитрість підемо: без шуму, без пострілу.

Артем став докладно розповідати, яких уже заходів вжито.

Перш за все з самого досвіту хлопці вартують біля казарми, вивчають розпорядок дня кінної сотні полуботківців (решта— чотири піші сотні ще в ешелоні): в які години відбувається зміна вартових біля воріт та роз'їздів по місту. Добре знаючи територію казарми,— адже без малого півроку батальйон простояв у ній,— Кузнецов і Артем точно визначили, звідки треба буде пробратися до складу.

— Якщо, звичайно, пощастить без шуму зняти вартових.

— Отож-то й воно: "якщо пощастить"! — не стерпіла Супрун.

— Так народна мудрість вчить,— відповів їй Кузнецов, ледь посміхнувшись.— Не кажи "гоп", поки не перескочиш.

— А коли не пощастить? — продовжувала Мирослава і, вже звертаючись до всіх: — Товариші, та невже ви не розумієте, якого лиха ми можемо накоїти своїм виступом? Адже вони тільки й ждуть приводу...

— Стривай, Мирославо Наумівно,— похмуро обірвав її Тесленко.— Нехай уже кінчає. Тоді й ти свою думку висловиш.

— Та, власне, все,— сказав Артем.— Може, запитання які-небудь будуть?

— Будуть,— сказав Федір Іванович.— Куди ви з цією зброєю дінетесь? Якщо пощастить, звичайно.

— На патронний завод,— відповів Артем.

— Місце непогане,— додав Кузнецов.

— Хороше місце. А який транспорт?

— Це не проблема, і на млині можна буде взяти,— за Артема відповів Тесленко і звернувся до Гармаша: — Скільки треба?

— Двох парокінних ломовиків вистачить.

— А не мало? — застеріг Кузнецов.

— Та скільки там того вантажу! Чотириста гвинтівок, пудів на сто, не більше. А в такому ділі — чим менший базар, тим краще. Тут головне, щоб обійшлось без колотнечі. Та ще коли б на ніч метелиця розгулялась! І сліди б замело.

— Ну, це не від нас,— відповів Федір Іванович.— Метелиця — це від бога. На бога, значить, в основному надієшся?

— Бог тут ні до чого, Федоре Івановичу,— сказав Артем.— На міській думі барометр, я так гадаю, не для прикраси висить.— Бондаренко мимоволі звів очі на свого племінника, і той додав: — Туди йшов, стрілка низько була, а коли повертався, ще більше упала. Ясно — на завірюху.

— Ну, гаразд,— сказав Федір Іванович, потім повернувся до Мирослави: — А тепер тебе послухаємо. Кажеш, що вони тільки приводу ждуть. Для чого приводу?

— Для репресій. Можливо, навіть для цілковитого розгрому нашої організації,— відповіла Супрун.

— Ну, це ти вже занадто! Руки в них короткі для того, щоб розгромити нас. А от дебош можуть вчинити. Може, навіть, як то вони зробили в Полтаві, розгромлять приміщення комітету. Це треба, Мирославо, тобі врахувати. І найважливіші партійні документи забрати з вашої бабусиної скрині. Знайти місце надійніше. Може, вони навіть вдадуться до арештів. Але все це вони зроблять і без всякого приводу. Не сьогодні, то завтра. Як тільки оглядяться трохи. Зброя нам потрібна, як повітря. Тому думка Кузнецова та Артема — мало сказати цікава,— вона просто рятівна для нас. Якщо, звичайно, удасться її здійснити. Ось про це нам і треба думати зараз — як це здійснити. Така моя думка. А Василь Іванович, напевно, все вже продумав з погляду стратегії. Адже так?

— Завдання не легке. Але розрішиме,— відповів Кузнецов.— Правда, в обстановці багато ще неясного і перш за все — чи долежить зброя до ночі. Може, заберуть її до себе в ешелон. Або таке: чи не переведуть з ешелону в казарму і ті сотні. Це ускладнило б справу. Ну та як воно буде — покаже час. А готуватися до нападу на казарму треба. Саме таку ухвалу і повинен винести бойовий штаб.

— Раз повинен, то й винесе,— вставив Тесленко.

— Ну, а те, що все це треба тримати в найсуворішій таємниці, ясно само собою. Ні слова нікому! — Кузнецов звернувся до Супрун: — Ніяких апеляцій до комітету.

— Ну що ж,— після паузи сказала Мирослава.— Гаразд. Кінець кінцем вас троє, а я одна. І хоча...— вона замовкла, бувши не певна, чи треба знову говорити про свою невіру в успіх.— Та ні, не буду вже...

— І хоча кількість не завжди критерій, як каже Попович,— вставив Кузнецов.— Ви це хотіли сказати?

— Василю Івановичу! Як вам не совісно! Не знала, що ви такий зловредний.

— Зловредний? Та ні. Просто — люблю ясність завжди і в усьому.

— Ну, так що це за "хоча"? — спитав Бондаренко.

— Ні, це вже не потрібно. Все, що хоч в якійсь мірі може перешкодити успіхові, не потрібне.

— От і добре! — сказав Федір Іванович.

— Ні. Мало сказати: "не потрібне". Неприпустиме,— поправив Кузнецов.

— Так, неприпустиме!—усміхнулась Супрун.

У кімнату без стуку зайшов Іванов, голова завкому патронного заводу.

— Що це ви засіли? Пора вже.

— І правда,— підвівся Федір Іванович.— Мирослав©, давай починати. А після комітету ми ще поговоримо.— Виходячи з кімнати, затримався з Івановим: — Ти, Антоне Савовичу, в якій зміні сьогодні?

— В нічній. А що таке?

— От і добре. Буде тобі, здається, вночі робітка. Залишся після комітету. Поговоримо докладніше.

VI

— А вас військовий якийсь чекає,— відчинивши Діден-кові двері, попередила покоївка Даша.

— Хто такий?

— Чи я знаю! — знизала плечима дівчина.— У кабінеті. Павло Діденко невдоволено глянув на сіру шинелю на

вішалці — з погонами поручика. І сам навіть знизав плечима: хто б це міг бути? Навмисно не кваплячись,— знав, що з кабінету чути все, що робиться у передпокої,— скинув пальто, шапку. Потім перед люстром поправив тонкий проділ і, надавши обличчю в міру заклопотаного виразу, уже взявся був за дверну ручку, як раптом в кабінеті чоловічий хриплуватий голос щось нерозбірливо спитав, і голос Дорошен-чихи на відповідь:

— Колись і слухати не захотіла б. А тепер... Збили пиху мужики і Ґалаґанам. Землю ділять, до маєтку добираються.

"Он воно про що! — нахмурився Павло.— І перед ким це вона язик розпустила?"

— То, може, ще цього року і шампанське питимемо? — почувся знову чоловічий голос.

— Навряд. Не з Павловою це вдачею. До чого нерішучий! Інший на його місці, як яструб, упав би. А він, як той заєць до капусти, підкрадається.

І засміялися обоє.

"Ну, це вже чорти батька зна що!" — спалахнув Павло і вже хотів рвонути двері, та зважив на свій явно збентежений вигляд, навшпиньки одійшов од дверей, постояв хвилинку і, лише заспокоївшись трохи, зайшов у кабінет.

І тільки поріг переступив, глянув на гостя, що сидів на канапі поряд з Дорошенчихою, та й зупинивсь як укопаний.

— Корнюшо! Друже дорогий! — ї ступив до нього, розкинувши руки для обіймів.

Корній Чумак, весело усміхнений, звівся з канапи. І собі ступив крок назустріч товаришеві. Обнялись, поцілувались.

— Та тебе й не впізнати! — Радий і здивований, дивився Діденко на товариша. Ніколи ще у військовому одязі не бачив його, хоч знав і раніш, що служив він з п'ятнадцятого року, після школи прапорщиків, офіцером на фронті. Листувалися навіть. І тільки після Лютневої революції загубили один одного.— Ну, де-бо ти взявся?

— А я ще з ночі у Славгороді. З куренем.

— З полуботківцями?

— Атож. Можна сказати, визволяти тебе прийшов. Що, чиста робота?

— Орли! — засміявся Діденко і знову обняв друга. Дорошенчиха, щоб не заважати їм, вийшла з кімнати.

А вони посідали тоді на канапі, закурили і жадібно кинулись один до одного з розпитами: давні близькі друзі після багаторічної розлуки.

Від Дорошенчихи Чумак уже дещо знав про Діденка. Що з самого літа, як приїхав з Києва на канікули, та й живе отут у Славгороді. Працює редактором в газеті. Про університет і думати кинув. Сава Петрович кликав, кликав до Києва та вже й облишив.

"От чортів бабій!" — приглядаючись зараз до Павла, думав Чумак. І мимоволі згадалось, як в останньому листі ще з Києва на фронт, взимку цього року, Павло під свіжим враженням від поїздки на масницю 8 у Вітрову Балку писав про Орину Гармашівну. Захоплено, мало не віршем. Іншого для неї імені не знаходив, як "українська Джіоконда"39. І ось на тобі! Тепер Людмила Галаган. З одної крайності в іншу. Що за людина! Коротко розповівши на розпити Павлові про себе, Чумак одразу й перейшов на цю тему. Не подаючи виду, що будь-що знає про нього, поцікавився, як же йому живеться тут, у Славгороді.

— Як правду казати, ніяк не думав тебе тут застати В оцій повітовій калюжі. Що трапилось? Я думав, що ти десь у Києві, у високих політиках ходиш.

— Ну не всім же і в Київ,—знизав Павло плечима.— Треба ж комусь і тут, засукавши рукава.

— Ох, трудівник! —засміявсь Чумак.— І кого ти морочиш! Чи я не знаю. До дівочої спідниці прилип. Так і кажи. Яка ганьба!

— Ганьба? Ну, знаєш...— засміявсь Павло,— ти навіть щедрінського градоправителя переплюнув: той упразнив був науки40, а ти хочеш навіть саму основу життя, любов!

— Не той тепер час, щоб на всякі ці антимонії місяці гаяти. Сотні років цього часу ждала Україна.

Павло образивсь.

— Що ти мене агітуєш! Сам на цім ділі собаку з'їв. Та й не такий я нероба, як тобі здається. Газету візьми,— немає номера, коли не передова, то підвал. А ось — гранки, збірку лірики видаю. А щодня мітинги, засідання, збори!

— А ти не ображайсь,— полагіднішав Чумак.— Про твою ж користь дбаю. По дружбі. Слово честі, Павле, обидно за тебе. І сказати б, руки не було. Чи, може, і дядько вже відцурався від тебе?

Діденко мовчки вийняв з бокової кишені листа і, відшукавши в ньому потрібне місце, подав лист Чумакові.

— Читай ось. Щойно одержав від дядька з Києва. Чумак почав читати з середини, з того абзаца, що вказав

Павло. Мова йшла про останнє відвідування Винниченка представником французької місії генералом Табуї. Генерал завірив, що французький уряд цілковито схвалює політику Центральної ради, і повідомив про намічуване ближчим часом офіціальне визнання УНР. Чумак здивовано глянув на Павла.

— На сепаратний мир, виходить, не підемо? — Певно, що так. Та ти читай далі.

А далі було вже й про Павла. Повідомляючи про те, що Генеральний секретаріат міжнаціональних справ зараз орієнтовно намічає склад дипломатичного корпусу, Сава Петрович попереджав свого небожа, що він і його надумав улаштувати ("Он ба, Павлухо, і пригодилась французька мова!"). Говорив уже де з ким. Справа вже майже вирішена. Отже, треба бути напоготові. Щоб на першу ж телеграму зміг негайно виїхати до Києва.

— Н-да! — задумано промовив Чумак.— Від такого дядюшки і я б не одмовився. Ну, і що ж ти думаєш?

— Отака голова! Цілий день ходжу як неприкаяний. До-наминавсь! Звичайно, їду. Але ніяк не раніше, поки тут розв'яжу собі руки.

Чумак ие встиг рота розкрити.

— Та ні!— похопивсь Павло.— Зволікати вже годі. Сьо-годні-завтра рубаю всі вузли.

Дійсно, окрилений дядьковим листом, Павло твердо вирішив нарешті рішуче поговорити з Людмилою. Кращої нагоди вже не чекати. А якраз і привід був: у цьому ж листі дядько просив дещо переказати Ґалаґанові. Сьогодні ж і піде до них.

— Що буде! Або пан, або... як в тому анекдоті: "Мені тут більше не бувати!"

І він так це сказав, з такою рішучістю, що Чумак мимоволі згадав Дорошенчиху і подумав: "Е, ні, тітусю, погано ти знаєш свого небожа: не заєць! Коли б чи не тхір!" І раптом, навіть для себе несподівано, відчув у собі глуху неприязнь якусь до Павла. Тож і не втерпів, щоб не дошкулити чимсь. Помовчав і раптом:

— Ну, гаразд, Павле. А як же тепер з Джіокондою буде?— І примружено дивився на Павла, зарані вже відчуваючи приємність від його, як сподівавсь, розгубленості. Але помиливсь. Павло не розгубивсь анітрохи. Навіть не кліпнувши оком, глянув на товариша1" і мовив із щирим захопленням:

— Ой дівчина ж, Корнію! Чи повіриш — немало знав я жінок, але щоб отак, як Орина, сексуально бентежила якась мене, такого ще не було.

— Ну, то за чим же діло стало?

— А хто каже? Не стало!— Павло кілька разів зряду жадібно затягся цигаркою.— Брехня! Напополам перервусь, а таки доб'юся свого.

— Як же це? Одну сватаєш, а другу — між іншим?

— В тім-то й річ, що не між іншим.

— Та ти що, турок?— щиро здивувався Чумак.

— А що я винен!— Діденко подався постаттю до Чумака.— От ти ніколи, Корнюшо, не міг зрозуміти мене...

І перед Чумаком явно виникла загроза вислухати — в який уже раз!— Павлове доволі-таки плутане обгрунтування фамільними (мати шляхетного роду, а батько з колишніх кріпаків) і навіть просто біологічними факторами своєї вдачі, свого, як він казав, "роздвоєння душі". Але, на щастя Чумакове, саме в цю мить до кабінету зайшла покоївка Даша і запросила до їдальні.

VII

А за сніданком розмова зайшла на іншу тему. Чумак поцікавився, що там на селі зараз робиться. Може, про батька його Павло що чував?

— Нервується трохи,— сказав Павло.— Був оце якось у мене, скаржився, що нахваляються вітробалчани на весну землю міряти.

— Як міряти?— аж почервонів Корній.— Та що вони там, подуріли? Чи їм поміщицької не вистачає?!— Діденко мовчки знизав плечима.— Та й яку землю? Батько ще повесні одріз-нив і Микиту, і Сашка. По двадцять десятин виділив кожному. У нього в самого і сорока не лишилось. Як по закону, то тепер іще батькові прирізати треба.

— А в них, бачиш, Корнію, своя арифметика.

— Ну! Я ж до них дорвусь!— І налите кров'ю обличчя Чумака наче закам'яніло.— Хто там у них?

— Та е!

Діденко став розповідати, що знав, про Вітрову Балку.

— Як вулик, гуде село: нарізки ждуть. Поки що діло обходиться без ексцесів. Куракінську економію волосний земельний комітет узяв на облік. До Установчих зборів... Ну, наші "Просвіту" там організували. Для сублімації, так би мовити, сліпої енергії мас. Щосуботи та неділі — вистави. Послухав би ти, Корнію, Кіндрата Пожитька у "Запорожці"41 або в "Наталці Полтавці"4 Орину Гармашівну!

— А що ж, і послухаю, може,— сказав Корній.— Ду-маю-таки вибратись хоч на кілька днів до батьків.

— Е, Орини вже не почуєш!— з жалем сказав Діденко.— А скільки морочивсь, поки умовив-таки виступити на сцені. І як блискуче дебютувала! І на тобі. Все нанівець звела Кіндратиха. Одним мазком квача. Ох, і Азія ж!

— Якого квача?— не зрозумів Чумак.

Але Діденко мовби не чув. І раптом ляснув себе по лобі:

— Ну, та не кретин! І як же я не здумав про це! Як же я його отак випустив!

— Ти в гарячці, чи що? Що ти белькочеш?— уже сердитися почав Корній.— Кого "його"?

— Грицька. Грицько Саранчук появивсь.

— Саранчук? Ну то й що?— здивовано глянув Чумак.— А чого це тобі раптом на думку спало?

Діденко збагнув, що прохопивсь з своєю новиною зовсім не до речі. Та вже мусив пояснити якось Чумакові. Став розповідати, з яким обуренням хвалився йому Саранчук про свої пригоди в Києві. Чумак байдуже слухав, а як Павло скінчив, знизав плечима:

— А він же як думав? Роззброїли — і добре зробили.

— Не зовсім,— заперечив Павло.— Непродумано зробили. Це ж тобі не росіяни, що вивезли їх за межі України, та й чорт з ними, а свої ж, українці: ніде їх не дінеш! Он побалакай тепер із Саранчуком. Лютий як чорт. Готовий більшовик. Ну, і що ж ти думаєш, як він оце в село заявиться?— Павло аж засовався на стільці.

Сьогоднішня зустріч з Саранчуком дійсно збентежила дуже Павла. Але справа тут була не в політиці, що на ній зараз він робив наголос. Коли Грицько зайшов сьогодні до нього в редакцію, у Діденка в першу мить навіть дух перехопило. Потім, хоч і заспокоївсь наче,— розпитував, розповідав,— але думки безладно плутались у голові, і гаряча уява малювала вже йому картину зустрічі Орини з Грицьком. Правда, він був певен, що в стосунках вони ще не зайшли занадто далеко. Але знав він і те, що єдиний, хто стояв на дорозі йому до Орини, кого дівчина з хвилюванням та нетерпінням ждала з війни, був не хто інший, як Грицько Саранчук.

— А ти давай його нам у курінь,— по паузі озвався Чумак.— Ми перевиховаємо.

— Еге ж, візьми! І слухати не хоче. Додому, і край. Просив хоч до завтра залишитись, щоб разом їхати, і то не захотів.

Він наспіх допив каву, навіть не чекаючи, поки доп'є гість, перший встав із-за стола.

У кабінеті з шафи вийняв святковий одяг. Став переодягатися. Чумак тим часом узяв на столі гранки Павлової збірки, став переглядати.

За дверима в передпокої дзенькнув дзвоник. Потім — чути — побігла Даша відчиняти двері. Обидва, Діденко і Чумак, прислухались до шереху в передпокої. Чути було, що якась жінка.

— О, Женя!— раптом почувся Дорошенчишин голос за дверима.— Заходьте.

— Та я на хвилинку,— грудним голосом сказала гостя.— Коли дозволите, то й роздягатись не буду.

Чути було, як скидала боти.

Чумак мовчки глянув на Павла і запитливо хитнув головою на двері. Діденко відповів дуже неохоче:

— Та... Є тут у нас. Працює в книгарні. Гетерочка так собі. Та ти знаєш, ївга Мокроус.

Чумак справді знав її, ще коли був гімназистом.

— Але що ж це ти так непоштиво про неї? Без п'яти хвилин родичка тобі, можна сказати.— Павло промовчав.— Що, вона і досі з Ґалаґаном?

— Не знаю. Не цікавлюсь,— роздратовано відказав Павло і пірнув головою в накрохмалену сорочку. Проте хоч не цікавивсь, але по довгій паузі, вже перед дзеркалом, зав'язуючи краватку, сам продовжив розмову на цю тему:— А на біса їй тепер Галаган? Хіба молодших нема! А з Галагана їй і ренти досить. Прижила ж від нього дитину, то й доїть тепер дурня старого.

— А тобі чужого добра жаль? Чи пак я й забув...— І осікся Чумак. Але було вже пізно: Павло зблід — навіть на білосніжному тлі сорочки це виразно помітно було. Руки в нього тремтіли, ніяк не міг зав'язати краватку, то з серцем чортихнувся, рвонув її і почав зав'язувати заново.

"І нащо було!"— картав уже Чумак себе, не знаючи, як би загладити свою безтактність. Неуважно гортав сторінки гранок Павлової збірки. Врешті надумав:

— А знаєш, Павлушо, непогано. їй-бо, хороша лірика. Просто — другий Олесь43!

Павло, уже одягнутий — в чорному елегантному костюмі, в накрохмаленому комірці,— не одразу озвавсь на Чумакові слова. Поправив зачіску і лише тоді, повернувшись перед дзеркалом і розглядаючи себе ще збоку, мовив з гіркою іронією:

— Ат! Який уже там з мене лірик. Прасол же я. Чи як інакше розуміти твій натяк на Галаганове добро?

Тепер уже навіть Чумак, що загалом рідко втрачав рівновагу, розгубивсь.

— От, їй-бо... Жартів не розумієш. Ну, то пробач.

— За що?!— удавши здивування, звів плечі Павло.— Навпаки. Я дуже тобі вдячний. Бо самому ніколи і на думку не спало б, що мої наміри відносно Людмили можна і так тлумачити. Який абсурд. Та ще саме в теперішній час.

Уже одягалися у передпокої, як з вітальні вийшла ївга Семенівна. Привітались, а потім разом вийшли на вулицю. Але йти їм було в різні сторони. Тож, спустившись з ґанку, одразу і попрощались. Та не встигли двох кроків ступити Ді-денко з Чумаком, як раптом гукнула ївга Семенівна:

— Павле Макаровичу! На хвилиночку. Діденко підійшов до неї.

— В чім справа?

ївга Семенівна мовби оце щойно згадала:

— Бач, і забула зовсім. Земляка свого бачили?

— Земляка?— не одразу зрозумів Павло.— А, з Вітрової Балки.— І пильно глянув на жінку. І одразу ж по майже невловимому напруженню її обличчя зрозумів, що сказала це неспроста, що заради цього, певно, і додому до нього оце прибігла. "Он воно що!" І відповів уже лагідніш:— Аякже, бачив. Дякую, що направили.

— Дуже цікавий парубок,— по паузі, переборовши вагання, сказала ївга Семенівна і похопилась додати:— Коли б ви бачили, з якою він жадобою накинувся на книжки. І знаєте, що я подумала? Як у вас справа з курсами для голів сільськогосподарської кооперації?

— Цими днями відкриваємо. Жінка одверто зраділа:

— От і чудово! Неодмінно треба його загітувати на ці курси.

— Але ж де його взяти? Він же поїхав додому.

— Поїхав-таки?— ївга Семенівна навіть губу закусила. Обличчя її стало хмуре. Щоб приховати від Діденка, вона схилила голову і тихо рушила з місця. Павло пішов поруч.

— Але я завтра бачитимуся з ним.

— Як же це?— спинилась жінка.

— їду теж на село...

Чумак уже хвилин десять стояв на розі, сердито поглядаючи на Діденка, що з ївгою Семенівною проходжувались туди-сюди перед ґанком, неначе шукаючи щось на тротуарі. І коли згодом Павло підійшов, спитав похмуро:

— Що ви там загубили?

Павло не відповів. Квапливо глянув на годинник і гукнув до валки візників, що стояли тут же, на розі:

— Ванько44!

І, вже тільки сідаючи в сани поруч із Чумаком, засміявсь до нього на відповідь:

— Не загубили, Корнюшо, а, здається, знайшли.— Потім обгорнув ноги полостю і недбало, мовби це щодня йому доводилось, кинув у спину візникові:— Дворянська. Галаган.

VIII

Діденко розгублено знизав плечима. Знову натиснув кнопку дзвоника і прислухався. Будинок мовчав, як пустка. А може, дзвоник зіпсований? І вже хотів постукати у двері, та догадався раптом: ну ясно ж — ніяких слідів на ґанку, і навіть щілини дверей зашпаровані снігом,— авжеж, не користуються зараз цим ходом.

Він зійшов з ґанку і підійшов до воріт, торкнув хвіртку. Теж зачинена. Але за парканом у дворі чути було людей: хтось лопатою одкидав сніг, цюкала сокира. Павло взявсь за залізну каблучку і постукав нею у хвіртку. Ціла зграя собак кинулась до воріт. Згодом почулись рипучі по снігу кроки і голос:

— А хто там?

— До Леоніда Павловича.

Двірник одчинив хвіртку і впустив у двір.

— Онде, біля сарая. Та йдіть, вони не займуть.

"Фе, як по-дурному складається!— дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак.— Хоч би Людмила у вікно не побачила!"

Біля сарая Галаган колов дрова. А кучер Кузьма складав їх в акуратний штабель. Діденко привітавсь. Але господар ніби не помітив. Доколов плаху і лише тоді випроставсь і глянув.

— А! Моє шанування!— Він вцюкнув сокиру в дривітню і вийняв з кишені портсигар.— Як бачите, юначе, поміщик Галаган не марнує часу. Поки ви з мужиками взуєте його в постоли (чи як пак там у того Коцюбинського?)45 та в плечі випхаєте з маєтку, уже й спеціальність набуду. Кажеш, Кузьмо, не пропадемо?

— Ніколи в світі!— весело одгукнувся Кузьма.— Ситі-на-питі будемо, і ніс у табаці.

— Чули?

— Ні, я гадаю,— стримано посміхнувсь Павло,— що до того всього буде ще дещо. Скажімо, той же Карлсбад46 чи Баден-Баден .

— Ви так гадаєте? Дякую за моральну підтримку,— трохи похмуривсь Галаган. Бо вловив у Діденкових словах не лише бажання зробити йому приємність, але й натяк на його огрядність.

— А то само собою!— сказав Кузьма, застромив за пояс рукавиці і, потираючи руки:— Леоніде Павловичу, дозвольте цигарочку.

Галаган, що вже закурив сам, відкрив портсигар Кузьмі, а потім до Діденка:

— Ви теж, здається, палите. Прошу.

— Ні, мерсі, не палю на морозі.

Проте по виразу його обличчя Галаган зрозумів справжню причину його одмови. "Чи ба, з гонором!" Мовчки сховав портсигар і одразу ж перейшов на діловий тон:

— Ви, очевидячки, в якійсь справі до мене?

— Так. В справі, яка, наскільки я зміг зрозуміти, не може вас не інтересувати. Одержав листа з Києва від дяді Сави.

— Гаразд. Пошабашили, Кузьмо.— І, звернувшись до Діденка, запросив його до господи.

"Отак би й давно!— посміхнувся про себе Павло.— Я тобі не кучер Кузьма. Стривай, ти ще мене й обідати запросиш".

Настрій у нього одразу покращав. Ішов поряд господаря і жадібно вбирав очима навколишнє, що кожен шматок його своєю мальовничістю просто просився на полотно: і пара чистокровних рисаків під зеленими попонами, припнутих до конов'язі біля конюшні; і за конюшнею — білий, вкритий інеєм сад; і ген за штахетами на пташарні — райдужна карусель з індиків, цесарок та павичів. Біля ґанку дві служниці на снігу чистили віниками величезний барвистий, як весняна клумба, килим.

— Обідати,— кинув Галаган, проходячи повз них.

"А що, я не казав!"— не в силі був стримати Діденко посмішку.

У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в таке ж, як і сам він, масивне сап'янове крісло і жестом запросив Діденка сісти поряд.

— Так в чому справа?

Діденко сів. І лише тепер помітив біля вікна в гойдалці лисого генерала з газетою в руках. Повів на нього очима.

— Чужих нема,— сказав Галаган. Діденко з кишені вийняв листа.

— Оцей абзац.

— Листів, адресованих не мені, не читаю,— одмахнувсь

рукою Галаган.— Перекажіть своїми словами. •

Павло спалахнув.

— Навряд чи зумію. Тут він пише таким спеціальним жаргоном,— навіть хотів був додати: будучи певен, очевидно, що ви зрозумієте його, але втримавсь.— Тим-то дозволю собі зачитати.

— Прошу.

У передпокої дзенькнув дзвоник, і Павло мимоволі затримавсь. Чути — побіг хтось відчиняти.

— Хто б це міг бути?— уголос подумав Галаган і з цікавістю прислухався. Діденко почекав.

Через кілька секунд до кабінету вбігла покоївка.

— Іван Семенович.

— Ну, ясно ж, нехай заходить. Іване Семеновичу!— гукнув Галаган.— Де ти там є?

Рум'яний з морозу, до кабінету зайшов Компанієць. Діденко добре знгв його — Ґалаґанів управитель з містечка Князівки.

— Сідай, Семеновичу. Я зараз.— І звернувся до Діден-ка:— Так я вас слухаю.

Павло прочитав абзац. Мова йшла про якусь, наскільки можна було зрозуміти сторонній людині, "комбінацію" з сіном. Дорошенко сповіщав,, що є "шанс" на добрий "куш", під маркою інтендантства продавши сіно на чорному ринку, запитував, на скільки вагонів можна розраховувати.

— Ех,— з жалем хитнув головою Галаган.— Де він раніше був. Скормили донці сіно своїми кіньми.

— Чого там, Леоніде Павловичу,— устряв у розмову управитель.— Стогів з десяток можна. Якщо, звичайно, усе в порядку з документами. Щоб комар носа...

— А чим я буду навесні своїх сименталок? Соломою?

— Ой Леоніде Павловичу!— зітхнув Компанієць.— Ви таки ще думаєте... про весну! А я оце з дому та й не певен. Може, завтра вернусь, а там уже... Донці ж виїжджають.

— Виїжджають?— занепокоївся Галаган.— Куди?

— До себе, на Дон. Уже й вагони подали під погрузку. А мужики тільки й ждуть цього.

— Без паніки, Семеновичу,— сказав Галаган.— Немає ще підстав.

Генерал, що весь час не подавав ніяких ознак життя раптом опустив газету на коліна і мовив роздратовано:

— Ти, Леоніде,— страус. Од небезпеки ховаєш голову в пісок. "Немає підстав", а цього тобі мало?— Він схопив газету.— Це ж не будь-хто, а міністр ваш промовляє з парламентської трибуни. Ось, прошу,— і став читати:—"Слідую-

чий бере слово Порш. Доходять чутки,— говорить він,— що "анархія у прифронтовій смузі продовжується. Поділля, Волинь руйнуються. Цукрові та винокурні заводи, великі маєтки, культурні господарства знищуються селянами та солдатами. Як ставка юзфронту, так і Генеральний секретаріат вживають заходів проти анархії. Петлюра з цією метою виїхав у ставку юзфронту". Це тобі що? Не підстава?— Він кинув газету, схопився з гойдалки і схвильовано пройшовсь по кімнаті.— Думав, хоч тут, на Україні, спочину душею. А тепер бачу... Ні, не вірю я у ваших міністрів. Де ж їхні заходи? Хотів би я бачити!— І спинивсь перед Ґалаґаном. Але замість відповідати йому, Галаган повернувся лицем до Ді-денка. Мовби це генералове запитання стосувалося саме його. Діденко так і зрозумів. І навіть зрадів нагоді блиснути своїм красномовством та обізнаністю.

— Прошу пробачити, пане генерал,— не кваплячись, але з підкресленою чемністю звівся на ноги, і вже цим одразу прихиливши генерала до себе.— Але, якщо дозволено буде мені... Насамперед відносно міністрів. Чи уявляєте ви, пане генерал, що було б зараз, якби нецентральна рада з її справді мудрою політикою? Де їхні за'ходи, питаєте. Адже одним актом третього універсалу, проголошенням "Української Народної Республіки", вона одразу локалізувала петроградську авантюру більшовиків як справу виключно місцеву — великоруську. А то б іще місяць тому у Києві, а відтак і по всій Україні при владі були б Совєти. Не думаю, що тоді б ви почували себе краще у нашому Славгороді. Що ж до конкретного випадку, тут я цілком погоджуюсь з Леонідом Павловичем: не вдавайтесь, Іване Семеновичу, в паніку.

— Ох, Павле Макаровичу. Хоч ви й есер, а погано ви мужика знаєте. Та більша половина з них більшовики. Он учора у Журбівці солдати геть-чисто куракінські амбари розгромили.

Зайшла покоївка.

— Пані вже в їдальні. Просять пожалувати до столу.

— Гаразд,— одмахнувсь Галаган.— Так!— Задумано мовив по паузі:— Морока!— І важко звівся на ноги. До Ді-денка:— Отак і напишіть Саві Петровичу, не до того, мовляв, зараз Ґалаґанові. Не до жиру, бути б живу. Отак, юначе.— І виразно глянув на нього, явно даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Павло од несподіванки розгубився. Наче ж усе йшло на гаразд. І на тобі! Адже ясно було, що побачення з Людмилою зривалось. Од хвилювання він навіть зблід, і одна нога дрібно затремтіла в нервовому дрожу. Секунд кілька не знав, що робити: вклонитись і йти чи, може... І раптом вирішив:4"

— Ні, писати я не буду. Швидше особисто побачусь з дядьком Савою. З хвилини на хвилину чекаю телеграми-вик-лику з Генерального секретаріату на роботу.

— На яку?— неуважно, просто з чемності спитав Галаган. А Павлові тільки цього й треба було. Як нещасливий ігрок останнього козиря кинув, ледве тамуючи в собі хвилювання:

— В дипломатичний корпус.

— Що, що, що?

Ефект перевершив найсміливіші сподівання. Щирий подив метнувсь і застиг на Галагановім обличчі. Кілька секунд він мовчки дививсь на Діденка — ковзнув очима по всій його постаті од голови до ніг і потім мовив тоном, в якому змішались подив, іронія і повага:

— Он як! У дипломати, значить. У Талейрани!48 Генерал, здивований не менше за господаря, запитав:

— А в який же відділ? Чи як це там у вас? На яку країну?

— На Францію. Я досконало володію французькою мовою.

— О, це чудово!

— Чепуха! Ніяких перспектив!— заперечив Галаган.—. Не заздрю я вам...— хотів сказати "юначе", але язик якось сам вимовив:— Пробачте, Павло, Павло... Макарович, здається?

— Чому ніяких перспектив?— уже оговтавсь Діденко.— Визнання нас французами — питання днів.

— А що нам з того визнання? Яка користь?

— Як це?— навіть посміхнувся Павло.— Та вже сам факт виходу на міжнародну арену. Потім — очевидно, позика. А в разі потреби...

— Потреба вже є. Але що вони можуть? З весни їм німці покажуть себе. Розв'язавши собі руки на сході. Тільки пір'я з них полетить. Чепуха! Єдиний наш порятунок — в орієнтації на Німеччину.

Генерала так і пересмикнуло всього.

— Ну знаєш, Леоніде!

На порозі з'явилась покоївка:

— Леоніде Павловичу, пані вже сердяться.

— Ідемо.— І широким жестом гостинного господаря запросив присутніх:— Прошу, панове!

IX

Дами були вже за столом. Крім господині та Людмили, було ще дві жінки. Через стіл навпроти Галаганихи сиділа дуже схожа на неї, але старіша, зовсім сива, рідна сестра її. Поряд з Людмилою — гарненька брюнетка.

Все це Діденко охопив очима іще з порога. Галантно вклонившись дамам, він сів на вказане господарем місце між сивою жінкою та Іваном Семеновичем, навпроти генерала. Поправив манжети і застиг ніби навмисне, щоб дати себе дамам вільно оглянути.

Галаган вигідно вмостився у своєму кріслі і звернувся до управителя:

— Сьогодні ти, Семеновичу, моя права рука. Наливай чарки.

— Але мені не треба,— сказав генерал.— В домі такої страшної людини їсти ще так-сяк, а пити... Звідки я знаю, що ти в калганівку отрути не підсипав.

— Ах-ах-ах!— засміявся Галаган.— Та я ж її сам питиму.

— Ой, папа комік!— засміялась брюнетка. А сива жінка здивовано глянула:

— Що за розмови, Олександре?!

— Від безпринципності в політиці до цього — один крок. Ти, Марі, не знаєш, у кого ми живемо. Та він же без п'яти хвилин більшовик. Ладен хоч завтра у Брест на мирні переговори з Гофманом49.— І, міняючи тон на поважний:— Жарти жартами, Леоніде, але, крім шкурних мотивів, повинні бути й моральні зобов'язання перед союзниками. Ви що, молодий чоловіче, наче не згодні зі мною?

— Ні, чому? Навпаки,— заперечив Павло.— Правда, моральний момент у політиці не основне. Але, коли взяти основу, на якій будуються взаємини держав,— матеріальну заінтересованість, а конкретніш — суму капіталовкладень у нашій вугільній, сталеливарній промисловості,— цифри аж ніяк не промовляють на користь Німеччини.

— Ну, а то будуть промовляти,— сказав Галаган.— Чи думаєте, що німцям менше, аніж французам та англійцям, смакує наш вугіль та сталь, хліб та сало?

— Чом не так!

— А хто ж буде задаром? Зате — реальна справа. Та одкрийте їм сьогодні фронт, і ви за місяць не пізнаєте України. Німці б лад навели. І навчили б, як у світі жити. Слава богу, знаю трохи Німеччину. Не лише в Карлсбадах бувати довелось,— скосив очі на Павла.— Всю Європу об'їздив. Був я і в Рурі50, і в Східній Пруссії. Є чому у німців повчитися. І промисловцям нашим, і хліборобам.

— Одним словом...

— Панове!— озвалась господиня.— Чи не могли б ви перенести свою дискусію на післяобід?

— Резон,— сказав Галаган і взяв чарку.— Прошу, панове, здоров'я дам!

— Одним словом,— після паузи, випивши чарку і закусивши грибком, звернувся генерал до Діденка,— не слухайте нікого, без вагань їдьте в Париж.

— Ви їдете в Париж?— вражено повернулась генеральша до Діденка.

— Пардон,— не дав Галаган відповісти Павлові,— я й забув представити мосьє Діденка в новому його амплуа як молодого дипломата.

— Ну, Леоніде Павловичу,— кокетуючи, ніби зніяковів Діденко і навіть опустив голову, але так, що Людмила не випала з поля зору.— Яке це має значення!

Проте в душі Павло торжествував. Ще б пак! Чи ж він не бачить,— завжди стримана, як леді (до речі, так її прозивали іще в гімназії), Людмила од несподіванки навіть здригнулась і од подиву розтулила уста. А очі — темно-сині, трохи завжди примружені від короткозорості, майже прикрили довгі, пухнасті вії. Дівчина мовби прислухалась до чогось. Не очутилась навіть, коли кузина пошепки позвала її. І раптом здригнулась різко (мабуть, од доторку черевичком під столом), повернула лице до кузини. Та стиха спитала щось. "Авжеж, про мене". Людмила без слів, самими віями відповіла їй: "Потім!" І бліде обличчя її злегенька почервоніло.

"О, зупинися, мить, ти — чарівна!"51 — мимоволі, як це часто буває з Павлом у хвилини великого збудження, спливла у пам'яті готова фраза, що так точно відбивала зараз його душевний стан.

— Наталко, заміни прибори,— нарешті порушила трохи затяжну паузу господиня. І знову зав'язалася розмова за столом, в якій уже брали участь тепер і дами.

Діденко був сьогодні особливо в ударі. Говорив небагато — багатомовність, звичайно, зараз не личила йому,— але зате кожна фраза його була наче карбована, кожен дотеп найвищого гатунку. За обідом майже всіх полонив. За винятком, щоправда, Галагана, який весь час гомонів собі з управителем і мало що чув з Павлової мови. Та Галаганихи. Але це стара історія. Неприязнь її до Павла давня, перенесена з дядька його Дорошенка. (Це ж саме він порекомендував їм тоді на літні канікули у репетиторки до Людмили ївгу Мокроус). "Але при чому ж тут бідний небіж?"— посміхнувся про себе Діденко, поглядаючи на господиню. Сп'янілий від успіху (та й калганівка давалася взнаки), він зараз цю неприхильність Людмилиної матері сприймав як факт не такий вже істотний. А особливо коли зважити на те, що сама Людмила була сьогодні до нього, як ніколи, уважна і прихильна. Зразу ж після десерту Галаган звівся з-за столу.

— Леоніде Павловичу, я хотів вас попросити,— підійшов до нього Діденко.— Ніде в книгозбірні не знайду. Може, у вас є? Книжку одну з дипломатії.

— Не знаю, не знаю,— замахав господар руками.— Звертайтесь он до Людмили.

Павло повернувсь до дівчини, вклонився.

— Гаразд,— хитнула головою дівчина.

— Люсю, ти мені зараз потрібна,— сказала кузина.

— Зайдіть до бібліотеки,— запросила Людмила.— Осю-ди, я зараз.— І разом з кузиною вийшла з їдальні.

Діденко зайшов до бібліотеки. Сів у крісло біля вікна, одкинувсь головою на високу спинку крісла і заплющив очі. Майже двогодинне напруження давалося взнаки. Піднесений настрій раптом спав, і десь в глибині свідомості досадно муляло трохи усвідомлення, що його поведінка в чомусь споріднювала його з Хлестаковим.52

"Хоч, власне... Не виссав же я з пальця. Так, чекаю на виклик. І саме — на роботу в дипломатичний корпус. А решта все, аж до Парижа включно, це ж генералова, а не моя фантазія. Та й взагалі не час для рефлексій. Куй залізо, поки гаряче!"

А кувати Павлові, далебі, було заради чого. Адже це стало вже частиною його життя, оці нав'язливі мрії про Людмилу. Скільки разів у довгі безсонні ночі, натягнувши ковдру на голову, Павло день по дню проживав у тому своєму вимріяному світі.

...Зразу ж після весілля і виїхали б з Людмилою у Київ до її старезної бабуні по материній лінії, що дуже любила свою онуку і вважала її спадкоємицею величезної кам'яниці на цілий квартал у чудовому місці — по Володимирській вулиці, неподалеку від Золотих воріт53. Тут і живуть. Ніде не працює,— яка в цьому потреба! Звичайно, дядькова звістка вже вносила певні корективи, проте схема лишалась та сама: навіть дипломатичну роботу вважав за тимчасову, бо занадто клопітна. Отож скоро і залишив її. Щоб могти цілковито віддатись літературній роботі. Що може бути краще за це! Уже перша збірка "Лірики", видана ще тоді в Славгороді, наробила шуму, принесла йому і славу, й гроші. Але не цурався і прози. Щороку — та й повість чи навіть роман із сільського життя. Іменно із сільського життя. Бо кому з сучасних українських письменників, як не йому, в чиїх жилах тече (хоч і розведена наполовину) кров кріпака, хто знає село як облуплене,— писати про нього. Щоправда, останнім часом, поки, працюючи в дипломатичному корпусі, тинявся по закордонах, одірвався од села трохи. Та навіть і зараз, осівши вже в Києві, за повсякденною столичною суєтою ніяк і не вибереться на село. Зате вже влітку... Тільки-но одцвітуть каштани на київських вулицях, зразу збирається у мандри по Україні. Людмилу, яка (ніде правду діти) за зиму досить^ таки надокучила йому, одвозить до її батьків у Славгород (потім трохи згодом приїдуть цілою родиною на дачу в Князівку, у свій маєточок), а сам — торбу за плечі, ціпок у руки, та й — від села до села. І отак цілий місяць. Аж поки набридне. Тоді, переобтяжений враженнями, як бджола пергою, вертається у Князівку до тестя. Тут і живе потім ціле літо. Для творчої роботи кращі умови важко собі й уявити: чудова бібліотека, віковий парк... А до всього — ще й Орина. Для натхнення! Ще першого року, після одруження з Людмилою, купив у Князівці наді Пслом, де дачі славгородських багатіїв, для батьків своїх хатину. Отут вони й доживають свого віку. На пенсії. А при них живе й Орина. В якій ролі — цього він навіть сам собі не любив уточняти. "Ну... взагалі — біля них". Зустрічалися з нею, звичайно, потай од Людмили. І в цьому теж була для нього особлива романтика. Мало не щодня, ще й сонце не сіло, а він з кучером Кузьмою вже лагодяться рибалити, на якусь там відому лише їм сомину яму. І тільки вечоріло, сідали в човен і пливли по Пслу за водою. Біля двох верб (неначе з пісні!) Кузьма приставав до берега і висаджував молодого пана (а світанком буде вертатись з рибальства — забере). Од берега вузенька стежка в'ється вишняком до садиби. Старий тин. Перелаз. (Неодмінно!) І завжди на перелазі Орина вже виглядає його...

— Пробачте,— наче грім з ясного неба ударив над Пав-ловою головою: нечутно по килимі підійшла Людмила.— Я вас заставила ждати.

Павло, очманілий, зірвавсь на ноги.

— Дарма. Не має значення.

— Що саме ви хотіли з дипломатії?— не давши йому оговтатись, одразу перейшла до справи Людмила. Павло назвав автора. Людмила з шухляди дістала картотеку-каталог і стала шукати. Момент видався Павлові досить зручним.

— Людмило Леонідівно, до речі: здається, ще цього року ваша розкішна бібліотека збагатиться ще на один том.

Дівчина, не розуміючи, глянула на нього.

— Сьогодні здав до друку останню коректуру своєї збірки лірики.

— Вітаю!— І саме знайшла потрібну картку, ступила до полиці. Враження було таке, що дівчина дуже кудись поспішає. Павло вирішив не гаяти часу. Але ще не знав, як підступити. Людмила, сама не відаючи того, допомогла. Уже поставила,, була ногу на щабель драбинки, спинилась і, оглянувшись, мо-4 вила:— Але я сподіваюсь, що ви не виконали своєї загрози?

(Якось під час зустрічі Павло похвалився їй, що один сонет у своїй збірці присвячує їй, щоправда, зашифрувавши ім'я її ініціалами).

— Навпаки!— відповів Павло.— Я навіть ту присвяту з сонета переніс на титулку. Більш за те: хочу розшифрувати ваші ініціали у повне ім'я.

— Що ви?!— Дівчина від хвилювання навіть важко стала дихати.— Ви на це не маєте ніякого права.

Павло поривно ступив до неї.

— Людмило Леонідівно, ви мене не так зрозуміли. Я ж не сказав, що роблю це. Я сказав: хочу. І чого ж я оце зараз, порушивши всякий етикет, без запросин, вломився у ваш дім? Вислухайте, прошу, мене! Це абсолютно ні до чого вас не зобов'язує. Ви тільки скажете потім одне слово. На вільний свій розсуд. Одне-єдине слово з двох можливих. І або зробите мене найщасливішою людиною в світі, або...

— Люсю!— од порога почувся Галаганишин голос.— Ти не забула, що вам з Ірен треба на шість годин?

— Ні, не забула, мамо,— глянула на годинничок.— Зараз іще без десяти шість.— Вона піднялась по драбинці на кілька щаблів, оглянулась.— Мамо, ну ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти сама риєшся у книжках.

— Може, й мені дещо не подобається в тобі!— підкреслено мовила мати.

Відшукавши потрібну книгу, Людмила спустилась на підлогу.

— Але умова, Павле Макаровичу,— ви книжки не зачитуєте.

— Ну, певно ж.

— Це я і так порушую дідусів заповіт, щоб жодна книга не виходила поза стіни цієї бібліотеки.

— О, коли так, то як же я можу брати!

— Ні, чому! Я вірю, що ви не забудете занести до вашого від'їзду.

— Я можу навіть завтра.

— Ні, ні. Зрештою, це ж не к спіху. Ви занесете її перед самим вашим від'їздом. А тепер прошу пробачити мені. Я таки справді не хочу запізнитись.— І подала руку.

Павлові нічого більше не лишалось, як потиснути руку дівчини, вклонитись господині й піти.

"Що цей сон означає?"— біля вішалки у передпокої напружено думав розгублений Павло. Що розмова про книгу мала підтекст — в цьому не було ніякого сумніву. Ясно було, що дівчина відтягає відповідь на його освідчення якомога надалі. Але яка та відповідь буде! Дуже імовірно, що вона пов'язує відповідь свою з його від'їздом, бо не хоче після відмови, бодай випадково, зустрічатися з ним. І це вкидало Павла у відчай. Але одразу ж інша бистра думка і, далебі, не менш імовірна, йшла йому на виручку: а може, і не це.

А просто, як дівчина розумна, до того ж обережна, вона не хоче зв'язувати себе згодою на шлюб раніше, як остаточно з'ясується перспектива щодо його дипломатичної кар'єри, тобто до виклику в Київ.

Отак з холоду в жар і кидало Павла весь час, поки він одягавсь, потім коридором ішов до вихідних дверей. Заклопотаний, навіть не помічав, що на крок за ним ішла покоївка. І лише коли перед самими дверима вона вихопилась наперед, щоб одчинити двері, помітив її і згадав раптом:

— Наталочко. Але як же це вийшло тоді, що я дзвонив, дзвонив?

Дівчина посміхнулась.

— А ви яку кнопку натискали?

— Оцю.

— А вона одключена. Оцю треба.— І показала майже непомітну кнопочку під колір дверей.— Тепер уже знаєте?— І раптом у лукавих очах пробігли дві хитрі лисички. Ще й додала інтимним шепотом:— Не цурайтеся ж тепер! Заходьте.

Павлові, не знати від чого, навіть перехопило дух. Лише потім, коли вже дійшло до свідомості це, збагнув чому. І мимоволі зринув у пам'яті афоризм якогось письменника-фран-цуза: "Немає кращого барометра в сердечних ділах пані, як її покоївка". Це вірно! І зараз цей "барометр" так виразно показує йому на "ясно". Факт. А він, дурень, ламає собі голову.

Не чуючи сходів під ногами, він наче на крилах спустився на тротуар. Спинивсь на мить, вийняв пачку цигарок, та, щоб закурити, не міг уже стояти на місці. Тож, чиркаючи на ходу сірник за сірником, швидко йшов, не дивлячись поперед себе, і на розі налетів на двох.

Уже сутеніло. Тільки по ушанці пізнав Бондаренка, а з ним — у шинелі... "Невже Кузнецов! Але яким чином?"

Діденко пильно приглянувсь у сутінях, але в спину не міг упізнати.

— Федоре Івановичу!— гукнув він вслід. Бондаренко спинивсь, але солдат пішов собі тихою ходою.

Добрий вечір,— підійшовши до Бондаренка, привітавсь Діденко,— а то хто, не Кузнецов часом?

— Чого ви кликали?

— Іду завтра у Вітрову Балку. Може, щось маєте передати родичам? То я з охотою. Може, Гармашисі гостинця якого.

— Ні, дякую. Не потребую ваших послуг,— холодно відповів Бондаренко.— Але від себе... чого б вам справді не повезти "гостинця" тітці Катрі. Як-не-як не зовсім чужі.

— А я не забуваю про це. І ніколи з порожніми руками. Ось і на цей раз...

— На цей раз повезіть їй газету свою, сьогоднішнє число з своєю передовицею.

— Читали?

— Проглянув. З великою огидою. Особливо те місце, де ви хліб-сіль підносите гайдамакам. От саме це місце і прочитайте їй. Мовляв, оце тобі, тітко Катре, біднячко Гармашихо, така подяка від мене. За те, що, як рідного сина, груддю �