Архітектурний диптих
Архітектурний диптих
І. Мій смуток
Смертний вирок цигарці.<br /> Очі дихають синню —<br /> Густо сиплеться звідти<br /> волошкова солона печаль.<br /> Я ламаю асфальту<br /> зволожену лінію,<br /> Я шепочу печалі:<br /> "Проклята, відчаль!"<br /> Ось проспект мого Смутку,<br /> вулиця імені Сорому.<br /> Несмаку диктатура<br /> зав'язала на серці вузла.<br /> Зверхньо бридиться небо<br /> з холодними зорями<br /> Над рахітами цегли,<br /> заліза і скла.<br /> Вони плачуть з потворності,<br /> б'ють дверима себе у груди.<br /> Аж на кахлянім лобі<br /> виступає холодний піт.<br /> Вони з тої досади,<br /> з кам'яної крутої огуди<br /> Совість зодчих гризуть,<br /> що спотворила ними світ.<br /> Чи вам в душі ніколи<br /> не сипався вечір,<br /> Чи ви серцем не втямили<br /> золоті логарифми зорі,<br /> Що, завдавши сто ніг<br /> на свої забур'янені плечі,<br /> З жахом тікають од вас<br /> незабудовані пустирі?!
II. Моя радість
Весело-строга, і духмяна,<br /> Проста, і мудра, і легка,<br /> Встає вона, кам'яностанна,<br /> І носить хмари на руках.
Художній синтез вийшов з моди,<br /> Чи смак на цвинтарі живе?!<br /> Мажорні тішаться акорди,<br /> І за живе бере нове.
Сучки обрубані. Світає<br /> В архітектурі. Грає скло.<br /> І вітражів веселі зграї<br /> Блакиті буйній цілять в лоб.
На землю зорі — в шиби, в душі!<br /> І сяде небо за столом.<br /> Бо цвіль підвальну вперто душать<br /> Озон, і сонце, і зело!
Нам треба неба без ліміту,<br /> Землі нам треба й поготів.<br /> Співмірна музика граніту<br /> З архітектурою хребтів,
Негнутих вольових хребтів.