Життя земне — метеорита блиск,<br />
А ми — лиш тінь найвищої з субстанцій.<br />
І кожному колись напишуть лист,<br />
І піднесуть на почорнілій таці.

Та треба жити, хоч довкола тьма<br />
Й душі проказа вишкірилась люто,<br />
Й надії крихти в серці більш нема...<br />
Але прийміть мене такого, люди!

Я буду з вами свій ділити пай,<br />
І щось зоставлю на землі у спадок...<br />
...Небесний дощ думок на мене падав,

На чисте поле і зелений гай.<br />
І вперше, мабуть, за життя направду<br />
Я усміхнувся сонцю тихо й радо.