По сій розмові я рішився подякувати за хліб і сіль і ждав лишень, щоби мої ученики зробили іспит. Я ще більше працював над ними, а они ще менше вчились, а більше мені докучали. Моя недуга почала рости. Кашель нападав мене чимраз частіше і мучив чимраз більше. Мій побут став неможливим. Мене перестали кликати до гостей і вважали в хаті чимсь вправді конечним, але немилим.
Вкінці прийшов іспит і скінчився не найліпше. Але, ей Богу, я сему не винен. Маю совість зовсім спокійну і сли жалую чого, то хіба того дорогого часу, що пішов намарне. Тепер я їду додому. Боже, щоби скорше! Щоби я раз побачив свою стареньку маму, свого спрацьованого батька!.. Розкажу їм усьо, як було, і мені стане легше. Потім верне здоровлє, а тоді як не закочу рукавів, як не возьмуся до книжки! Всьо скінчиться добре...
Коби лиш до рана. Здаєся мені, що як дихну рідним повітрєм, як сяду під старою липою, то мені зараз, таки зараз полекшає.
Дальшої бесіди я не чув; важкий сон осінньої, елітної ночі замкнув мої повіки.
Коло 7 години рано збудив мене, як звичайно, пес мого сусіда, що менше-більше о тій годині починав "урядувати", себто бігав поперед хати і лаяв на прохожих. Я встав і глянув на софу. Була порожня. Я підійшов до вікна і подивився на небо, а впевнившись, що погоди не буде, почав одіватись. Сльота, недоспана ніч, сумна а довга розмова настроювали мене невесело.
По осьмій я пустивсь до міста. Як звичайно, стрічав я ті самі служниці, що ішли з кошиками на торг, того самого сторожа, що тягнув бочку з водою, і того самого жи-дика, що розносив свіжі булки по домах на снідання. Лиш великий маїістрацький віз здивував мене трохи. Чого він о тій порі туди іде? Ми порівнялись, і я мимохіть глипнув між драбини.
Вид був такий, що очі самі замкнулись, але запізно, бо образ лишився під повікою і триває там досі. На соломі горілиць лежав молодий чоловік, білий, як стіна. Очі запалися глибоко і з тяжким та німим докором дивилися на небо. На устах і на бороді сліди крові. Уста викривлені болем. На цілім лиці великий жаль і скаменіла мука.
Скоро світ зірвався бідолаха і біг до лікаря, але на сходах упав, і кров єго залила.
Не відітхне рідним повітрям і в тіні старенької липи не верне до здоров'я.
На другий день єго похоронили...
Похорон скінчився під вечір. Послідні вертали родичі. Там, на цвинтарі у місті, закопали они всю свою надію, ціле своє будуче життя. Ішли і за слезами світа Божого не виділи. Поруч них громадка учеників, товаришів покійного. Они потішали стареньких, як могли.
— Вертайте спокійно додому, ми ту всьо самі поладимо. І священикам подякуємо, і до газет подамо.
Лице матері роз'яснилося. Піднесла очі і просила щиро: "Пішліть до газет, пішліть! Він за життя лиш в тих книжках сидів, най же хоть по смерті подадуть єго в газети