На сході небо почало біліти. Зірки зблідли, стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків. Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її приспали тут пани городничі.
Демко Рогоза, що був під час всієї подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і повезе разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист нової Задунайської Запорозької Січі.
— Добре викрутилися,— обізвався під той час Петро,— та тільки що будемо робити без харчу? За тими поліцаями не довелося навіть хліб купити.
Всі сиділи стомлені й невеселі.
Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени Дніпра Монастирський острів, а проти нього, над скелями Дніпра, визначилася біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млині робітників, а де багато людей, там повинно бути й багато харчів.
— Не журися, Петре,— обізвався він.— Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і харчі.
XV
Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях будувалася ціла слобода.
Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камінь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі, що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.
Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися, як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.
— Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка.— Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!
Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:
— Острів князя Прозоровського!
Перевівши ж очі на берег, додав:
— Власність світлійшого князя Потьомкіна!
— Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро і плюнув набік спересердя.
— Та се ж Глобин сад і млин, і хата! — загукали всі.— Ми ж всі знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
— Ще й досі не розумієте? — сердито буркнув Петро.—-Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! — Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!
Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже нелюбі їм стали... А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.
Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.
Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині. Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з робітників що робити.
Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й радісно гукнув:
— Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по неволі?
— Добрі молодці все по волі ходять! — одповів за всіх Петро, чемно вклонившись старому.— Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на тиждень харчів.
Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.
— Покарав, покарав нас Господь,— кілька разів говорив Глоба, слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля... От і моїх сусідів, що понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували, землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.
— А ви ж, діду, як? — спитав Петро.— Отже ми на скелі бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська...
— Дошка справді там маячить,— одповів Глоба,—та тільки мене ще ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший... Сади мої дуже йому сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів чіпати.
Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися докупи.
— Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще побільшите вашою працею сади для князя.
На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість.
— Мені однаково, сину! — сказав він.— Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не візьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть...
Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.
Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма прощатись.
— Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку доживати... Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться низенько... Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись...
Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона гаряча на його сиву бороду...