А в цей самий час за декілька кварталів від будинку На талі Никонівни, але по той бік від Хрещатика, також осмис лювали зміну фіналу вистави "Дорога Зради". Коли Женик, вирвавшись із цупких лап підлого шантажиста, повернувся додому, мати зустріла його холодним мовчанням. А потім спитала крізь зуби:
— Ну, то ти таки змінив фінал п’єси?
— Змінив, — винувато відповів Женик.
Напередодні він радився із матір’ю, давав їй прочитати новий варіант, запрошував її на виставу, але мати сказала, що в неї робота, а фінал вона радить не міняти. Він відповів, що вже поміняв, актори вивчили новий кінець.
— Ну, то чого ти радишся зі мною, як ти все вирішив без мене? — сказала вона тоді. А зараз мати просто кипить від люті.
— Твоя п’єса претендує на великі узагальнення українсь ких культурних іпостасей! Як же виглядатиме, згідно з твоїєю концепцією, українська мати? Як виглядатиму я врешті решт?
— Мамо! До чого тут ти? Хіба я мав на увазі тебе? — І за те спасибі!..
— Мамо, це моя п’єса, невже я не господар хоча б у п’єсі?
— Ти вводиш у п’єсу Матір! Це велика відповідальність!
— Мамо! Цю п’єсу було зіграно в аматорському театрі, де було три сотні глядачів, нікого від преси, хоча ми й запро шували, ніхто нічого не дізнається, не переживай!
— Я переживаю не за себе, а за твій імідж драматурга, якщо вже ти взявся за цю справу. В тебе буде більша аудито рія. Ти обдарований, в тебе все виходить… Але я хотіла поговорити з тобою не тільки про це. Ти ні з ким не зустрічався останнім часом?
— Я зустрічався з багатьма людьми. З акторами, з новим керівником студії, з Вікторією, з Ларисою із фундації, де я робив проект.
— Я маю на увазі, чи не зустрічався ти з незнайомими тобі раніше людьми?
— Ні, не зустрічався.
— Ти можеш подивитися мені у вічі?
— Я не хлопчик, який напісяв на килим, замість того, щоб піти на горщичок.
— Ти хлопчик, який живе на мої гроші!
— Ти, здається, зробила все, щоб мати при собі саме такого хлопчика!
— Женику, що сталося?
— Вибач, мамо.
— Ти ні в чому не винен.
— Винен. Живу на твої гроші, маючи двадцять сім років.
— Ось ти будеш в іншому настрої і говоритимеш, щоб я не занапащав себе на дурних роботах, плекав талант, робив тільки те, що мені підказує моя геніальна інтуїція, поки всілякі власники "Челенджерів" розбиваються й потрап ляють на твої койки.
— Женику, я хотіла тобі сказати одне: якщо хтось незнайомий…
— Якщо до мене на вулиці підійде незнайомий дядя…
— Дослухай мене! Якщо тобі щось говоритимуть про мене…
— Мамо, я разом із твоїм молоком всотав огиду до шантажу і наклепництва. А також до сухофруктів з узвару.
Можеш не хвилюватися! А тепер я хочу спати. На добраніч.
Вечеряти не буду. Після вистави був фуршет.
Женик не заснув уночі. Він вперше такий злий на матір.
Вона перегинає палицю зі своєю материнською турботою. І, хоча він і живе на її гроші, все одно вона не може так глибоко втручатися в його духовне життя. Вперше в житті в нього виникло бажання піти й десь заробити грошей. Фінал п’єси їй не сподобався! Ну, то в житейському театрі ("Життя — театр") буде зіграно щось таке, що не сподобається ще більше. Чи не підходив до нього чужий дядя? От він піде й поспілкується з чужим дядею! Здається він записав його телефон на обкладинці книги Андре Глюксмана.
Наталя Никонівна і Лариса обідають у невеличкому кафе на Ярославовім Валу. Потім до них приєдналася й Вікторія, яка полюбляє пообідати з тьотею Ларисою. Наталя Никонів на припускає, що, змінений фінал у п’єсі "Дорога Зради" містить розгадку загибелі Вероніки. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки.
Лариса також під враженням сорока днів по Вероніці. Їй дуже сподобався змінений фінал. Вікторія розповідала, що коли у Вероніки були грипозні галюцінації, вона говорила: п’єсy треба закінчити по іншому. Фінал спектаклю змінено.
А фінал Вероніки змінити неможливо. І найсумніше, що таємницю її загибелі так і не розкрито, хоча сорок днів уже були. Аби знайти бабу Зосю, але як її знайдеш? Цих осіб без роду й племені знайти можна тільки випадково…
— Тьотю Ларисо! Наталю Никонівно! Звичайно. ми з батьком недостатньо вперто шукали істину маминої загибе лі, але ми все таки щось зробили: і Ольгу Павлівну "розкру чували", і Поліну знайшли, і ходили до кав’ярні, яку були обладнали у домі діда Івана…
— Ми туди ходили разом, — нагадує Лариса.
— Так. Але, звичайно, бабу Зосю не знайшли і не шукали, хоча Женик отримав завдання давно пошукати її через свою матінку.
— А, між іншим, що за особа його матінка? — спитала Наталя Никонівна.
— Я її бачила декілька разів, то мені вона здалася нор мальною жінкою. — І не було враження, ніби вона морально тисне на сина, керує його життям?
— В мене такого враження не було. Вона завжди поводи лась так, ніби все добре розуміє в цьому світі.
— Це ні про що не свідчить. Вона виховала дуже інфан тильного сина. Якби я могла поговорити з нею. Або принайм ні з ним. — І мама також не скаржилась, вона спілкувалася з ним, як ви розумієте, значно ближче.
— Вікторіє, — питає Наталя Никонівна, — мати ділилася з вами своїми особистими переживаннями?
— Я ніколи не лізла їй в душу, але завжди була толерант ною, коли вона дуже пізно верталася додому. Щоб потім не було ніяких претензій до мене, коли в мене буде особисте життя… Але іноді я їй говорила: мамо, невже ти не можеш знайти когось нормальнішого? — І мати ображалася на вас?
— Я можу зрозуміти Вероніку, — говорила Лариса, — в неї вже був супермаскулінний Дмитро, це цілковита проти лежність Женикові, але з ним їй теж не завжди було добре.
— Дмитро заплатив дуже дорогу ціну за свою керівну роль у родині, — поволі вимовила Наталя Никонівна, — він пожертвував улюбленою роботою науковця, перейшов працювати на обчислювальний центр, а потім і на будівницт во, щоб якомога швидше побудувати свій дім. І, можливо, підсвідомо чекав вдячної жертви і від дружини.
Для Вікторії є новиною, що батько пожертував творчою реалізацією заради достатку в родині. Хто його пхав із наукового сектору? Життя, Вікторіє, тоді було таке життя.