Він скликав до себе синів, і усі вони прийшли — і живі, і мертві. Вони стояли біля батькового ложа, здригаючись од холоду гранітної кімнати, і шанобливо чекали: живі праворуч, мертві — ліворуч.
Четверо лордових синів були мертві: Секундус, Квінтус, Квартус і Секстус; вони стояли нерухомими сірими фігурами, безтілесними і мовчазними.
Троє були ще живі: Праймус, Терціус і Септімус. Вони не надто зручно почувалися — переминалися з ноги на ногу, хтось чухав носа, хтось щоку — вочевидь, їх бентежила мовчазна присутність мертвих братів. Вони жодного разу не поглянули у бік покійних, щосили вдаючи, ніби у цих холодних вітряних покоях з величезними отворами замість вікон не було нікого, крім батька та їх самих. Батько не знав, чому живі сини вирішили ігнорувати мертвих родичів: чи тому, що не бачили їх, чи з нелюбові до примар, чи боялися викриття, чи їх гнітило почуття провини. Річ у тому, що братів убили вони самі, кожен по одному, крім Септімуса, який вкоротив віку аж двом: Квінтусові й Секстусові. Першого він отруїв стравою з вугра в гострому соусі, а другого просто зіштовхнув зі скелі одного вечора, коли вони вдвох милувалися грозою — так би мовити, примітивно, зате ефективно.
У глибині душі вісімдесят перший лорд сподівався, що до моменту його смерті живим залишиться тільки один з братів, а шестеро будуть уже мертві.
Тоді той, хто вижив, стане вісімдесят другим лордом Штормгольда і повелителем Високих Скель; врешті-решт, кілька століть тому він і сам зійшов на престол у такий спосіб.
Але нинішня молодь зледащіла — де й поділося завзяття, сила і спритність давніх часів…
Тут він почув чийсь голос, і змусив себе зосередитися.
— Батьку, — повторив густий бас Праймуса. — Ми всі зібралися. Яким буде твоє рішення?
Старий мовчки поглянув на нього, і з хрипом наповнивши легені крижаним розрідженим повітрям, почав говорити. Голос його був холодний і високий, як граніт.
— Я помираю. Невдовзі мій час добіжить кінця. Ви маєте віднести мої останки у глибину гори, до Зали Предків, і покласти їх — себто, мене — у вісімдесят першу нішу, першу з порожніх, і залишити там. Якщо ви не зробите цього, на вас ляже прокляття, а башта Штормгольда впаде.
Троє живих синів нічого не відповіли. Проте між мертвими пробіг ледь чутний гомін: можливо, вони з жалем згадували про свої останки, розкльовані орлами або віднесені швидкими гірськими потоками через пороги і водоспади до моря, про тіла, яким не судилося упокоїтися в Залі Предків.
— Тепер питання наступництва, — голос виходив з грудей старого лорда зі свистом, наче повітря зі старого ковальського міха.
Живі сини підвели голови. Старший, Праймус, з сивими волосинами в густій чорній бороді, з орлиним носом і сірими очима, явно на щось чекав. Терціус, кароокий і рудобородий, виглядав насторожено. А Септімус, з ледве помітною чорною борідкою, високий і схожий на ворона, здавався абсолютно байдужим — втім, як і завжди.
— Праймусе. Підійди до вікна.
Праймус ступив крок до отвору, вирубаного у скельній стіні, і визирнув назовні.
— Що ти бачиш?
— Нічого, вельмишановний лорде. Зверху — вечірнє небо, знизу — хмари.
Старий увесь тремтів, хоча й був вкритий шкурою гірського ведмедя.
— Терціусе. Підійди до вікна. Що ти бачиш?
— Нічого, батьку. Все так, як сказав Праймус. Над нами висить вечірнє небо — темне, наче синці; знизу — килим сірих хвилястих хмар.
Очі старого дико оберталися в очних ямках, наче в божевільного хижого птаха.
— Септімусе. Тепер ти. До вікна.
Септімус підійшов до вікна і встав поряд зі старшими братами, але тримався від них на безпечній відстані.
— А ти? Ти що бачиш?
Молодший лорд виглянув назовні. Вітер ударив йому в обличчя, від цього запекло в очах, потекли сльози. У темних небесах ледь помітно мерехтіла єдина зірочка.
— Я бачу зірку, батьку.
— О-ой, — видихнув вісімдесят перший лорд. — Підведіть мене до вікна.
Четверо мертвих синів з сумом спостерігали, як троє живих допомагають батькові підвестися з ліжка. Старий встав на ноги — чи то пак майже встав на ноги — важко спираючись на широкі плечі нащадків і дивлячись у свинцево-сіре небо.
Вузлуваті лордові пальці, подібні на старі гілки, зімкнулися навколо прекрасного топаза, що висів у нього на грудях на важкому срібному ланцюжку. Старий міцно стис долоню, і ланцюжок обірвався, наче павутиння. Він цупко тримав камінь, і шматки обірваного ланцюжка гойдалися, звисаючи з кулака.
Покійні лорди Штормгольда перешіптувалися мертвими голосами, схожими на звук снігу, що падає з неба: це був Топаз Влади Штормгольда. Той, хто носив його, ставав володарем фортеці — якщо тільки в його жилах текла кров Штормгольда. Котрому ж із живих синів вісімдесят перший лорд віддасть камінь?
Живі сини дивилися мовчки — один вичікувально, другий насторожено, третій байдуже; та це була оманлива байдужість — як байдужість неприступної скелі, на яку легко вилізти до середини, а потім раптом розумієш, що далі піднятися несила, а спускатися вже пізно.
Старий владно випростався, вже не спираючись на синів. Усе ж таки він був лордом Штормгольда — тим, хто завдав поразки північним гоблінам у битві при Скелястому Кряжі; від нього народилося восьмеро дітей — з них семеро синів — від трьох дружин; він убив кожного зі своїх чотирьох братів у чесному поєдинку, не досягнувши ще й двадцяти років, хоча найстарший брат на той час був старший за нього мало не в п'ять разів і прославився як великий воїн.
Так ось, саме цей лорд зараз підняв над головою топаз, промовив чотири слова стародавньою, давно мертвою мовою, і слова ці зависли в повітрі, наче удари бронзового гонгу.
Опісля він підкинув камінь у повітря. У живих братів аж подих перехопило, коли топаз прокреслив довгу дугу над хмарами. І коли камінь досягнув, як їм здавалося, найвищої точки польоту, з незбагненних причин він не полетів униз, а продовжив підніматися в небо.
На той час у вечірньому небі зірок побільшало.
— Тому з вас, хто поверне Топаз Влади Штормгольда, я залишаю своє благословення, — промовив вісімдесят перший лорд. Голос його поступово згасав, знову перетворюючись на хрип старого-престарого діда, чи навіть на свист вітру в покинутому будинку.