— Тоді я була зовсім іншою, — сказала Вікторія. — Я не цілуватиму тебе, Трістране Торн.
— Не цілуватимеш… А може, вийдеш за мене заміж?
На пагорбі повисло мовчання — чути було тільки шум жовтневого вітру. Потім почулося щось схоже на дзвін: це реготала найпрекрасніша дівчина Британських островів. Трістранові слова неабияк вразили і розвеселили її.
— Заміж? За тебе? — недовірливо перепитала вона. — А навіть якби я й погодилася, Трістране Торн, що б ти зміг мені дати?
— Що б зміг тобі дати? — вигукнув хлопець. — Та заради тебе, Вікторіє Форестер, я ладен з'їздити до Індії і привезти слонячі бивні, перлини завбільшки як твій великий палець, рубіни завбільшки як яйця кропивника! Або попливти до Африки і привезти звідти алмази більші за крикетну кулю. Відшукати витік Нілу і назвати його на твою честь! Я поїду до Америки, у Сан-Франциско, на золоті копальні, і не повернуся, поки не добуду стільки золота, скільки ти важиш! Тоді я доставлю це золото сюди і складу до твоїх ніг. Тільки скажи — і я поїду на крайню північ, полюватиму на білих ведмедів і привезу тобі їхні шкури.
— В тебе непогано виходило, — сказала Вікторія, — поки справа не дійшла до білих ведмедів. Та роби що хочеш, юний фермере і хлопчику на побігеньках, але я тебе не поцілую. І заміж за тебе не вийду.
Трістранові очі блищали у місячному світлі.
— Заради тебе я поїду до Китаю і відіб'ю в короля тамтешніх піратів величезну скриню з нефритовими прикрасами, шовком і опіумом. Я поїду до Австралії, на інший бік Землі, і привезу тобі… гм…
Трістран гарячково перебирав у думці прочитані "вражаючі романи", силкуючись пригадати, чи подорожував хтось із їхніх героїв до Австралії.
— Кенгуру, — врешті сказав він. — А ще купу опалів.
Щодо опалів він майже не сумнівався. Вікторія Форестер стисла його руку.
— Але що ж я робитиму з кенгуру? — запитала вона. — Знаєш, нам уже треба поспішити, бо мої батьки хвилюватимуться, або надумають собі бозна-чого. Адже ми з тобою не цілувалися, Трістране Торн.
— Поцілуй мене, — благав він. — За твій поцілунок я ладен зробити що завгодно — видерусь на будь-яку гору, перепливу будь-яку річку, пустелю перейду!
Хлопець змахнув рукою, широким жестом вказавши на селище, що простягалося під ними, й нічне небо над головою. У сузір'ї Оріона, поблизу східного горизонту, яскраво спалахнула і впала зірка.
— Зади твого поцілунку і щоб добитися твоєї руки, — велемовно продовжив Трістран, — я принесу тобі зірку, яка щойно впала.
Він тремтів од холоду. Його пальто було надто тонке, а поцілунок йому явно не світив, і Трістран не міг збагнути, в чому справа. Мужні герої "вражаючих романів" ніколи не мали проблем із поцілунками.
— Ну добре, хай буде зірка, — сказала Вікторія. — Якщо принесеш, я згодна.
— Що? — перепитав Трістран.
— Якщо ти принесеш мені зірку, — продовжувала Вікторія, — але саме ту, що зараз упала, а не якусь іншу, то я поцілую тебе. Хтозна, може й не тільки поцілую. Дивися, як усе просто: не треба їхати ані до Австралії, ані до далекого Китаю.
— Що? — повторив Трістран.
Вікторія засміялася з нього, відсмикнула руку і почала спускатися до батькової ферми. Трістран кинувся їй навздогін.
— Ти це серйозно?
— Не менш серйозно, ніж усі твої вишукані слова про рубіни, золото й опіум, — відповіла дівчина. — Що взагалі таке цей опіум?
— Якийсь складник мікстури від кашлю, — пояснив Трістран. — Щось на кшталт евкаліпта.
— Звучить не надто романтично, — усміхнулася Вікторія Форестер. — Але чому ж ти не біжиш по обіцяну зірку? Вона впала десь на сході, он там. — Дівчина знову розсміялася. — Дурненький хлопчиську на побігеньках! Усе, на що ти здатен — це доставляти нам продукти для рисового пудингу.
— Але якщо я таки принесу тобі цю зірку? — з викликом запитав Трістран. — Що я від тебе отримаю? Поцілунок? Руку і серце?
— Усе, що забажаєш, — весело відповіла Вікторія.
— Присягаєшся?
До будинку Форестерів залишалася сотня ярдів. Його вікна світилися жовтим і помаранчевим.
— Звичайно, — усміхнулася Вікторія.
Восени копита коней, корів і овець, а також собачі лапи перетворювали стежину до будинку Форестерів на суцільну багнюку. Трістран Торн встав на коліна прямо посеред багнюки, не переймаючись долею пальта й шерстяних штанів.
— Я згоден, — сказав він. Тут знову дмухнув вітер зі сходу. — Мушу попрощатися, вельмишановна пані, — промовив Трістран Торн. — На мене чекають невідкладні справи на сході.
Він підвівся, не звертаючи уваги на бруд, що налип на одяг, і низько вклонився дівчині, знявши перед нею капелюха.
Вікторія Форестер засміялася з цього худого хлопчиська, прикажчика з крамниці. Цей сміх ще довго дзвенів у Трістранових вухах.
Додому Трістран не йшов, а біг. Кущі ожини чіплялися до пальта, а капелюх упав, збитий гілкою дерева.
Нарешті, захеканий і брудний, він забіг на кухню рідної домівки на західній луці.
— Ти глянь на нього! — вигукнула мати. — Що за вигляд? Це ж треба таке!
У відповідь хлопець лише усміхнувся.
— Трістране, хіба ти не чуєш? З тобою мати розмовляє, — сказав батько. Йому було вже тридцять п'ять, але мало що змінилося — такий само високий, те ж ластовиння, хоча у каштанових кучерях з'явилося кілька сивих волосин.
— Тату й мамо, перепрошую, — сказав Трістран, — але сьогодні ввечері я мушу покинути селище. Може статися, що я трохи затримаюся.
— Що за дурниці! — вигукнула Дейзі Торн. — Ніколи не чула такої нісенітниці.
Але Дунстан Торн зауважив у синових очах характерний погляд.
— Я маю з ним поговорити, — звернувся він до дружини. Вона кинула на нього лютий погляд, але кивнула.
— Чудово! Мене одне цікавить: хто пальто зашиватиме?
З цими словами вона пішла на кухню. Вогонь у каміні поблискував зеленим і фіалковим, зі срібними іскринками.
— Куди ж ти зібрався йти? — запитав Дунстан.
— На схід, — відповів син.
"На схід…" Батько кивнув. Ці слова могли означати дві речі: схід у буденному розумінні — сусіднє графство, що лежало за лісом, і Схід з великої літери — світ по той бік муру. Дунстан Торн без зайвих розпитувань розумів, про що йшлося.
— Ти повернешся?
Трістран широко всміхнувся.
— Звичайно ж!
— Добре, тоді все гаразд — сказав батько і почухав носа. — В тебе вже є план, як проникнути за мур?