— Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне: "вольнодумство". А чим же погано — вольно думати? Ге, нічого б так не треба людині, як вольно думати, мислити.
— Омана, сіті диявола, — прошепотів Василій. І, вже не оглядаючись, поплив далі.
Слова діда розтривожили його не знати чому. І докір чувся в тихому голосі, і якась незбагненна правда.
— Господи, сохрани і одведи, — шепотів чернець, загрібаючи веслом. — Враг роду людського хоче зупинити мій подвиг. Та ніщо не зіб’є мене. Сила сатани велика — знаю. Проте десниця твоя, господи, захистить вірного раба.
Промовляючи молитви, Василій проплив Трипілля, Халеп’я. Бистра течія несла його мимо лівого берега, де Дніпро робив велику дугу. З кущів пролунав жалібний крик:
— Дядьку! Дядечку!
Чернець глянув туди. На березі стояло дівча років десяти з клуночком у руках, у рябенькому платтячку. Воно махало руками-цівочками, кликало.
— Чого тобі? — крикнув невдоволено Василій.
— Перевезіть на той бік, — несміливо озвалася дівчинка. — Бо замерзну. Вже півдня кричу. Ніхто не чує.
Чернець завернув до берега. Невдоволено бурчав. То се, то те на заваді. Добре, що вже недалеко до місця.
Він посадив дівчинку перед себе, відштовхнувся, поплив до правобережжя. Поглянув спідлоба на синій носик негаданої супутниці, на великі сірі недитячі очі.
— Як це тебе батьки одпустили саму такої води?
— Нема батьків, — прошепотіла дівчинка, цокаючи зубами.
Помовчавши трохи, дівчинка з цікавістю зиркнула на чорну рясу ченця, на камилавку, на довгі коси.
— А що то в вас за мундєр такий чорний?
Василій мимоволі усміхнувся. "Мундєр". Хм. Знизав плечима. Що їй сказати?
— То вбрання таке у ченців, — неохоче озвався він.
— Ченці? — перепитало дівча. — А що воно таке?
— Ну… люди, які спасаються…
— Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчинка. — Два літа тому ве-е-лика повінь була. Все наше село плавало. Тут-о, на лівім боці, бачите? Так мій тато багатьох спасав. Душ десять спас. А тоді перевернувся з човном. І потонув. Сам себе не спас, — журливо закінчила вона.
Помовчала якусь мить, сплакнула.
— А мама застудилася. І вмерла. І тепер я сама. Десь у Витачеві дядько. Піду до нього. Може, в школу оддасть. А ні — то в Київ доберуся. В богадільню або в патронат. Вивчуся па дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали…
Василій слухав той дитячий белькіт, понуро дивлячись понад головою дівчинки на кручу, що швидко наближалася. "Спасав людей, сам себе не спас". У тих немудрих словах Василію знову вважився докір, хитра пастка сатани, спроба повернути його до горя людського, до їхньої кожноденної муки. Ні, ні! Не буде цього! Хай самі вирішують свої заплутані долі, хай сміються і горюють. Йому нема діла до приреченого світу!
Човен ткнувся в глинисту кручу. Дівча скочило на берег, подякувало. І почарапкалося вгору козячою стежиною.
Василій ще проплив верству. Зупинився. Оглянув місце. Саме тут. Сонце на заході, він якраз встигне. Нікого не видко, ніхто не стане на заваді.
Чернець витягнув з-під сіна мішок з начинням, відро. Взяв сокиру, рубонув днище човна. Забулькала вода, цвіркнула водограєм. Човен поволі почав занурюватись, бистрина потягла його у вир.
Закинув клунок на плечі, взяв відро. Пішов берегом. Позирав навколо, вишукуючи лише йому відомі прикмети. Зупинився в глибокій ярузі, під кущем акації. Неподалік жебонів струмок. Серед почорнілих кущів тогорічного бур’яну Василій розшукав купку цегли. Поряд чорнів невеликий отвір. Чернець поліз у той отвір, вдихнув сухе холодне повітря печери, полегшено зітхнув. Слава богу, все гаразд. Все на місці. В глибині печери накладена купа свіжого сіна. Оце його остання постіль.
Виліз. Постояв трохи. На лівобережжі синя смуга лісу темніла, наливалася таємничим маревом. Дніпро котив могутні весняні води. Чернець зітхнув, прошепотів:
— Суєта суєт! Господи, благослови!
Він узяв відро, зачерпнув із струмочка води, налив у маленьку ямку біля печери. Накидав туди глини. Розмішав. Коли розчин був готовий, забрав його у відро. Проліз в отвір, підсунув до себе цеглу. І почав мурувати стінку. Накладав розчин на цеглу, міцно притискував, підбивав, щоб було рівненько. Василій нічого не робив абияк.
Незабаром стінка затулила майже весь отвір. Залишалося покласти дві-три цеглини. Крізь той останній прохід до грішного світу раптом почулося цвірінькання. Василій визирнув. На акації сидів горобець. Він чорним оком дивився на ченця, дивувався. І в його цвірінчанні вчувся бадьорий заклик:
— Вилазь! Вилазь! Вилазь!
— Не обдуриш, брате! — прошепотів чернець. — Нема дурних! Згинь, диявольське сім’я!
Поклав останні цеглини.
Стало темно. Намацав клуночок, вийняв з нього свічку. Чиркнув сірника. Жовтий вогник непевним світлом осяяв невелику, викопану в сухій глині келійку.
Поставив свічку на глиняній приступці. Сів на сіно, розгорнув Новий Завіт. Почав читати Апокаліпсис. Тиша зморювала його, хотілося спати. Він уже не вникав у смисл видінь і пророцтв, про які читав у книзі. Позіхнув, перехрестився.
Потім злякався. А що як знайдуть цегляну кладку? Розкриють, витягнуть його на божий світ!
Не може бути. Заспокоївся. Над отвором нависає глина. Підуть дощі, завалять. Ніхто не знайде. Бог збереже його до страшного суду.
Погасив свічку, поклав Євангеліє на груди. Узяв до рук чотки. Повторював древнє заклинання, одкладаючи кожного разу одну кульку на чотках:
— Господи, помилуй мя грішного! Господи, помилуй мя грішного!
Згодом йому надокучило це робити. Він уже лише шепотів слова, склепивши повіки. Свідомість пливла на хвилях, жовті й зелені кола кружляли перед ним.
Йому зненацька захотілося хапнути свіжого повітря, вдихнути на повні груди вітру, грози, почути спів жайворонка. Забажалося знову глянути в сірі очі худенької дівчинки, почути її голосок. Але бажання були ніби вві сні. Руки лежали нерухомо на грудях. Ноги наливалися свинцем. Насувалася пітьма…
Бам, бам! Ударив дзвін! Невже страшний суд? Так швидко?
Дзвін тихшає. Відлунює в безмірі. Серце зупиняється. Не чути його ударів.
Наступає ніч. Вічна ніч…
Коля витер з лиця піт, занепокоєно оглянувся. Де-не-де в небі почали з’являтися прозорі хмаринки. Парило. Напевне, буде гроза. Треба поспішати. Бо як не одкопати дивного мурування до грози, вода понесе горішню глину вниз, і тоді — прощай, таємниче підземелля! На ньому знову буде сотні тонн грунту.