— Дарма протираєш очі, — усміхнувся він. — Я не привид,
— Як же ти?.. — Пробелькотів я.
— Що?
— Звідки? Чому тут?
— За тобою…
— Як… за мною?
— Всі вже зібралися. Чекаємо на тебе.
— Хто зібрався? — жахнувся я.
— Рідня. Хто ж іще? Ходімо.
Він рушив у глиб лісу. Я несміливо ступав поруч. Шалено щипав себе за руки, за вухо. Та постать батька не щезала. Я чув його подих, бачив широку спину, високу смушеву шапку.
— Тату!
— Що? — Не обертаючись, озвався він.
— А як же…
— Що?
— Ти ж умер?
— Ну?
— А тепер живий.
— То ти не радий?
— Чого ж? Я радий. Тільки ж це неправда…
— Що неправда?
— Що я тебе бачу?
— А хіба не бачиш? — здивувався батько.
— Бачу… Тільки ж це мара?!
— Ти вже й своїм очам не віриш, — докірливо похитав головою батько. — До чого дожився, синку!..
— Та вірю. Тільки ж наука…
— Що?
— Твердить, що того світу нема.
— Того нема, — згодився батько. — А цей є.
— Який цей?
— Де ми з тобою.
— А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.
— Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, — ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.
— Чому ж вас не видно?
— Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас — своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?
— Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…
— Собаку можна закопати, — гнівно озвався батько. — Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.
— Мара якась, — пробурмотів я.
— А казка? — дивно промовив батько.
— Що казка?
— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.
Доки я розмовляв з ним, навколо все змінилося. Зникли осінні дерева, на віттях з’явилося ніжно-зелене, яскраво-блакитне листя, поміж ним червоніли й жовтіли великі квіти. До ніг лягала висока шовковиста трава, у променях світанку грала самоцвітна роса.
Я дивувався. Начебто ж повинне бути надвечір’я, а тут бач — світання! Невже я проспав цілу ніч? Так ні. І ліс якийсь небачений, і покійний батько.
Проте перше хвилювання минуло. Я заспокоївся. Мало чого там наука заперечує? Он в журналах науково-популярних сперечаються, а не знають, що в землі робиться, під ногами. Гм… Як він сказав? "Собаку можна закопати, а людину — ні…" Дуже гарно сказав. Проте це ж фраза. А тут — факт. Вже йдемо з півгодини, а видіння не зникає.
Ліс порідшав. Почалися квітучі поля. Біля лісу височів велетенський палац. Він сягав сферичною покрівлею хмар і здавався зітканим з барвистих прозорих ниток чи з променів. Чарівне видовище.
Батько не дав мені намилуватися цією казковою спорудою. Показав рукою на великі, розцяцьковані візерунками двері.
— Заходь. Всі вже за столом.
За столом? Що він сказав? Невже й тут, у міфічному світі, п’ють та їдять? Оце так штука!
Ми опинилися в залі. Від дверей до безкраю стояли столи, вкриті вишитими скатертями. А обабіч на ослонах сиділи жінки й чоловіки. Всі в барвистому гарному вбранні. Мерехтіли дівочі вінки, вбирали очі густі, ніжні вишивки, біліло чисте, ніби сніг, полотно сорочок, синіли, червоніли козацькі штани та кунтуші. А ще далі — розмаєво таких дивовижних убрань, що я не бачив і в сні. Люди в халатах, у тюрбанах, у білих покривалах, з барвистими запонами на лицях. Господи боже ти мій, куди це я потрапив?
Всі дивилися на мене. Моторошна тиша. Я глянув на себе й знітився. На мені була зелена фуфайка, гумові чоботи для полювання, якийсь чорний светр. Ніби брудна пляма на тлі того святкового розмаїття, яке тут було.
— Це твій син, Пилипе? — суворо запитав гарний широкоплечий чолов’яга.
— Так, — відповів батько.
— Як ім’я?
— Андрій, — прошепотів я помертвілими вустами. Мені важко було дивитися в очі тому чоловікові.
— Гарне ім’я, — кивнув козарлюга. — А ти знаєш, хто я такий?
— Не знаю.
— Не дивно. Я — твій дід Гордій.
— Мій тато, — пояснив батько, поглядаючи на мене.
— А це, — поклавши на плече своїй сусідці руку, мовив далі дід, — твоя баба Соломія.
Я глянув на бабу. Вона всміхнулася щиро, привітно кивнула. Оце так бабуся! Ніби вісімнадцятилітня краля. Вуста — як маків цвіт, зоряні очі, лебедина шия. На кого вона схожа? Ба, та на мою ж Галю. Немов викапана. А я все гадав: у кого вдалася Галя? І я наче не такий, і дружина білява. А тепер ясно, звідки чорно-синя коса, оксамитові брови!
— А я твій прадід, — озвався парубок у сивому жупані, з барвистою стрічкою на грудях. — Семен Грім.
— А я прапрадід, — гукнув інший. — Козак Іван Вогонь. І пішло, і пішло. Загуло, покотилося від краю до краю.
Яка ж у мене численна рідня! Вона розросталася, сягала коренями у інші племена і народи, вихлюпнулася до старовинних кочівників, перекинулася до Індії, а там загубилася десь у нескінченності легендарних атлантичних рас. Я був оглушений, збентежений. Не знаю, скільки тривало це знайомство, скільки клекотів палац від гомону рідні. Потім озвався дід Гордій.
— Пишайся, синку. Добрий корінь маєш. А з доброго кореня і добре дерево росте. Нема в твоєму роду поганців-зрадників, нема насильників, нема ледарів і нікчем. Бойова і чесна рідня. Ось я, приміром. Закатували мене царські жандарми. А за що? За те, що не схилив голови, згадав Кармелюка, пішов у ліси.
— А я, — озвався прадід Семен Грім, — під Уманню впав од шаблі лядської. Гарно ми тоді погуляли з Гонтою та Максимом. Можеш гордо називати ім’я прадіда Семена.
— А я кобзар, — гукнув прапрадід Іван. — Спочатку козакував, потім потрапив у полон до ляхів. Випекли вони мені очі, здерли пасів з десять шкіри на спині, пустили на посміх, на жах, на глум. Та я не загинув. Добрався на Вкраїну, навчився грати на кобзі. Ходив шляхами, лісами, тішив людей нещасних піснею вольною, давньою. Любили мене кріпаки, що в рабстві я їм давав надію на майбуття. Так я зостарівся та й загинув десь у яру од голоду й холоду. Проте дарма! Можеш добрим словом згадати прапрадіда Івана. Глянь — я тепер знову видющий, молодий! Як наша невмируща пісня!
Родичі розповідали про свої подвиги, про героїчні бої, великі справи, а я стояв перед ними знічений, приголомшений. Що я скажу їм?