— Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?
— Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.
— Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.
— Так роблять в Африці.
— Чому ж у нас так не роблять?
— Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.
— У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно неволя. Ширший звіринець чи вужчий — байдуже. Ми теж у звіринці. Я це збагнула сьогодні.
— Як у звіринці? — збентежився Григір.
— У космічному звіринці. Або щось подібне до цього.
— Ви жартуєте?
— Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне полювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і сподівання. Мрія і безодня реальності.
— Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих.
— Світлі — мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же — істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту — хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа — це ембріон мислячої істоти. Це — нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше — вона потребує захисту. А його нема. Людина — бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець?
— Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно насміхалися над фантастами.
— Над оптимістами.
— Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності.
— Які?
— Не знаю…
— Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо — прогрес, а насправді — сцена. А за зоряними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміються. Регочуться. Аж трясеться безмір. Як же, їм треба розваги. У небі сумно — хай їх розважать мізерні планетні клоуни…
— Галю, — торкнувся Григір плеча дівчини. — Ходімо звідси. Ходімо, бо ви…
— Що я?
— Збуджена… дивна.
— Я вже чула це.
— Все-таки. Не можна робити таких висновків. Для пояснення людської історії досить земних причин.
— Ні, не досить! — уперто сказала дівчина.
— І потім… не тільки ж війни та бруд на Землі. Згадайте Жанну д’Арк. Згадайте Спартака. Кампанеллу. Ціолковського. Лесю Українку. Гарібальді. Бетховена. Шевченка. Лермонтова. Ганді… Боже мій, можна згадати безліч вогняних душ! Що ж — вони теж покидьки іншопланетних еволюцій? Я вже не кажу про невідомих. Про тих, які мовчки роблять своє непомітне, але єдино потрібне діло. Сіють хліб, малюють картини, народжують дітей.
— Винятки лише стверджують правило, — стріпнула густою гривою волосся Галя. — Може, крім злочинних душ, на Землю приходять ще й героїчні. Щоб допомогти людству. Дати хоч якийсь промінь серед пітьми.
— Галю! Революції, науковий прогрес, всенародна освіта… Невже це все вас не переконує?
— О ні! Людина залишається незмінною. Що їй освіта? Лише модне вбрання на тварині. Мавпу теж можна навчити їсти виделкою. О ні, Григоре! Я не вірю в наукові революції! Ви вражені? Злякані? Я несучасна? Життя розвіяло мої наївні мрії. Я не бачила того, про що мріяла.
— Розбіжність між ідеальним і практикою… Це закономірно.
— Як ви легко це промовляєте, — іронічно кинула Галя, вколовши хлопця крижаним поглядом. — "Закономірно". За тим словом — тисячі трагедій. Для когось це — абстракція. А для іншого — життя. У нестатках, без любові, без надії. Самота і смерть. О Григоре, невже ви не розумієте? Доки є хоч одна нещасна людина — нема щастя на Землі. Та що я кажу? Навіть інакше… Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, — не знати нам справедливості. Ви ж юрист. Чи ваша юриспруденція — сухий закон? Перелік параграфів?
Григір мовчав. Що він міг сказати Галі — палкій і напруженій, ніби тугий клубочок плазми у магнітній пастці? Вона — ніби оголений нерв, відкритий на біль світу. Він знав, що то крик душі, він знав, що за тими болісними словами стоїть травма життя, дитячі образи, розчарування і безкомпромісний роздум над тайною буття. Але нічого не зміг протиставити їй! Нічого переконливого, нічого певного! Це не тема для легковажної бесіди. Це — сфінкс тисячоліть. Усі легенди, всі перекази, філософії та релігії клекотять тим невгасимим вогнем пошуку і тривоги, сумніву і болісного запиту, на який нема відповіді.
— Я налякала вас, — сказала Галя.
— Ні…
— Не кажіть. Я бачу. Думали — дівчина. А воно — "філософ" у спідниці.
— Даремно ви так, Галю…
— Більше не буду. Я ні з ким про це не розмовляю. Тільки сама з собою. А ви… це вперше.
— Галю…
— Ходімо звідси. Я втомилася. Проведіть мене додому…
— А як же?..
— Що?
— Нова зустріч?
— Ви хочете її?
— Дуже…
— Тоді завтра. Зранку. Я маю вільний день. Кудись поїдемо.
— На Дніпро, — зрадів Григір. — На луки.
— Куди завгодно, — сказала Галя. — Аби не в місті. Ждіть мене біля причалів… О десятій.
— Ждатиму.
Поверталися додому мовчки, не сказали одне одному жодного слова. І мовчання їхнє не було обтяжливим. Попрощалися, розійшлися. Григір йшов стежиною, їхав на трамваї, прислухався сам до себе. В душі не було протиріч, не було аналізу. Було мовчазне примірювання душі до душі, серця до серця. Ніби круговий політ двох птахів серед неосяжного неба. Політ восени перед далеким хвилюючим вирієм.
Хлопець довго гуляв по набережній, бездумно прислухався до гомону людського, намагався втишити незбагненний жар тіла. Та таємне хвилювання не проходило. Він повернувся на квартиру десь після одинадцяти. Старі слали. Грізно хропів уві сні дід Микита. Григір навшпиньках пробрався до себе, ліг, не роздягаючись, у ліжко. Довго вовтузився, не міг заснути.