— Агнець? — задумливо перепитав Коля. — Не збагну. У вас дивні поняття. Це храм творчості, розуму. Гляньте — скульптурна група. Посередині жінка, що підносить смолоскип. То символ єдиної матері-природи. А довкола неї йдуть по еволюційній спіралі вгору, у безмір, розумні істоти, люди. Вони передають вогонь свого розуму по естафеті…
— Дивне глаголиш, ангеле божий, — сказав Василій. — Поможи мені встати.
Коля кинувся до нього, допоміг звестися з м’якого крісла. Воскреслий з острахом глянув ще раз на баню планетарію, на гігантське панно з постатями космонавтів, на білі колони, розмаїті вікна, крізь які лилося ніжне проміння сонця. Прислухався до затихаючої мелодії.
— А де ж… хор ангельський? Ті, що співають? — пошепки запитав Василій.
— То запис. їх нема.
— Нема. Незримий хор. А де ж Бог? Веди мене до Господа, отроче!
— Бог? — здивувався Коля. — Ви вірите в Бога?
— А то ж як? — Жахнувся Василій. — Хіба ти не знаєш Бога?
— Не бачив, — щиро признався хлопець.
— Свят, свят, свят! — прошепотів воскреслий, швидко мотаючи рукою від чола до живота, а потім під плеча до плеча. — Сатанинське навождєніє! Невже це я потрапив до пекла? Та ні ж. Краса така навколо. Ти смієшся наді мною, отроче? Ти, може, біс? Ні, рогів не видно. І копит нема. Білявий, очі сині, ясні. У білому весь.
— Я не сміюсь, — спантеличено сказав Коля. — Тільки мені важко вас зрозуміти. Річ тім, що ви… ну, з іншої епохи. Термінологія у нас різна.
— Не втямлю, що мовиш, — втомлено сказав Василій.
— От бачите, я теж не тямлю, що ви мовите. Розкажіть, хто ви й звідки?
— Так би одразу, — невдоволено озвався Василій. — Ім’я моє Василій. Гадаю, що в книзі життя я є. Бо одмовився від сатанинського життя, замурував сам себе в чеканні страшного суду.
— Ви… замурували себе? — здивувався юнак. — Навіщо?
— Для спасіння, — теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукавами, просторі штани. — Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.
— Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?
— Свою душу! Душу, отроче, — зовсім спантеличено відповів Василій. — Кого ж іще можна спасати?
— А від кого? — Не вгавав Коля.
— Від сатани…
— А хто це такий — сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?
— Сатана — ворог роду людського.
— Не знаю такого. Це просто міф.
— Не дивно, отроче, — зрадів Василій, простягаючи руки до нього. — Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!
— Еге, — засміявся Коля. — Наш учитель природознавства називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.
— Плутане щось кажеш, — зітхнув Василій. — Виведи мене на повітря. Душно мені.
Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею прогримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримоторний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.
— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!
— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.
— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літають?
— Люди. Такі, як ми.
— І я можу полетіти?
— І ви. Взяти квиток, сісти і…
Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривожно скрикнув:
— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічності. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?
— Встаньте! — Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. — Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.
— Свят, свят, свят, — знову зашепотів Василій, хрестячись. — Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою спокусою.
Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на далекий обрій лівобережжя.
— То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?
— Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.
— А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?
— Люди створили, — здивовано пояснив Коля.
— Без Бога? — гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.
— Самі, — наївно відповів хлопець. — Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готуються.
— До зірок? І Бога там не бачили?
— Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!
— Свят, свят, свят! — Очі воскреслого блищали хворобливо. — Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літають у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! — Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. — Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?
— Суд? — перепитав хлопець. — Чому страшний? Хто завинить — того судять. Тільки не страшним судом, а нормальним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихователь Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд — суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.
— Як ти сказав? — Жахнувся Василій. — Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а котрий нині рік? Від Різдва Христового?
Коля відповів.
— Боже! Цілий вік! — болісно зітхнув Василій.
Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.
— Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?
— Як? — Не збагнув Коля.
— Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?
— Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.
Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.
— Ходімо, — крикнув хлопець. — Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!
Василій не ворушився, мовчав.
Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явилася машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екскурсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.
— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.
— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…