І тут Петро "почув" якийсь поштовх, ні — удар. За ним — ще, а за тим ще і ще... Тим часом безмежжя, у якому він перебував, і яке сяяло і променилося такими ж сутностями, як і його, почало тьмяніти, стало невиразним, а згодом розтанули і картини його — Петрової пам’яті. Він уже не знав, хто така Зухра і хто такий Ібн Джафар. А головне, не пам’ятав, хто він сам. Петрова сутність входила у печеру чи колодязь, з дна якого долинали ті важкі удари. Що далі заглибювався, то частішали удари і тьм’янів простір. Діра не мала стін, бо то був тунель у мороці, утворений світлом його людської душі. Тим часом звуки ставали виразнішими й ритмічнішими. Поступово отвір у мороці перетворювався на велику руру, стіни якої складалися з рухомих оболонок людей і людських облич, які щомиті міняли вирази. Це були безтілесні форми звірів у людській подобі, котрим судилося населяти астральний, найближчий до земного, світ. Якби не сяйво, яким сходила Петрова сутність, і яке було межею між ним і масивом темних, його поглинув би астральний світ і він став би його складовою. Несподівано Петро "побачив" обличчя каторжника Мурлаги, яке вмить перетворилося на вищірену вовчу пащу, а тоді — Буцматого, що обернувся на потвору, яких йому не доводилося бачити в житті. Петрова сутність ще промайнула повз лики Кубуся, чайковського другої чайки та ще кількох козаків, і в мить усе зникло, крім поштовхів. Джерелом їх було тіло, що лежало на возі, він сам, його серце. "Удари" ті й викликали Петра у світ людей. Сувій пам’яті, що повернувся разом з ним, за мить розгорнувся у стрічку подій — від першого крику його — немовляти при народженні, до падіння з коня. Усе те було Петром. Раптом ніс уловив запах сіна, на якому він лежав, пахло чебрецем і полином. Петро побачив сіре досвітнє небо, почув тихий гомін. Ще мить тому він "бачив" цей гурт людей, навіть знав, що це дуже близькі йому люди, але не знав, хто вони. Тоді Петро дивився ніби з надвору у вікно хати, де перебували люди, а тепер сам опинився у тому "приміщенні"; він їх справді знав, а тільки не міг пригадати, хто вони.
Казав один з них:
— Ти, Мартине, залишся біля Петра разом з десятком братчиків. Коли одужає, запроси до нас. Землі на дві сім’ї знайдемо. А не погодяться — віддай їхні наділи від здобичі — зараз їх сюди принесуть. Якщо ж помре — поховайте, де я накажу, а його наділ нареченій залиш.
— Я не помер, — озвався Петро, але голосу свого не почув. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Язик — також. І небо він бачив крізь напівзаплющені з часу падіння з коня повіки. Душа його хоч і увійшла в тіло, проте ще не до кінця ним оволоділа. Тим часом один з гурту, напевне, "почув" його. Він підійшов до воза й підніс долоню до Петрового носа. Лице його просвітліло. Проте ділитися радістю він не поспішав. Рука чоловіка ковзнула під хламиду і затрималася на лівому боці грудей Петра.
— Він повернувся, — сказав, не віднімаючи руки від тіла. По миті додав, уже впевнено: — Авжеж живий! — і перехрестився.
З тим Петро набув здатності відчувати, але з запізненням. До нього дійшов холод руки чоловіка вже після того, як вона торкнулася тіла. Як і голос його — спочатку Петро побачив крізь напівзаплющені повіки, як у того заворушилися уста, а вже по хвилі долинули до слуху слова. Та скоро у м’язи, ні — у всі клітини тіла увійшло щось, що недавно було дуже далеко, але ні на мить не поривало зв’язку з плоттю, котра лежала на возі. Тепер він відчував запахи, чув і бачив, хоч із запізненням, але не міг ворухнути ні віями, ні вустами. Та раптом очі широко розплющилися, і він сказав уже вголос:
— Я не помер.
Першою до нього припала Наталка.
— Милий мій, я знала, що ти житимеш, — сказала крізь сльози. — Я знала...
— Авжеж не помер, — сказав Пилип-цілитель. — Рано тобі ще на той світ. Ти свого ще не вижив...
— Де я? — знову озвався Петро.
— Серед своїх, — відказав Микошинський.
— А хто ця жінка?
— Та це ж твоя наречена, — мовив зверхник.
— Її звати Зухра? — допитувався, Петро. — А де зараз Сава?
— Петре, та ось же я! Зухра — то минуле, а цілує тебе Наталка — твоє майбутнє.
— То ти, кажеш, — Сава?
— Авжеж.
Меланія хусткою промокнула сльози на Савиному обличчі, що скочувалися до підборіддя, яке дрібно тремтіло.
Потурнак повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив.
— Сава не такий, — сказав. — Він весь жовтий, аж золотистий, а ти сірий.
— Друже, то горе його ти бачиш, — промовив гетьман.
— Твоя душа бачила його душу, — пояснив цілитель. — Очі ж твої бачать тільки постать.
Раптом Петро збагнув, що є одним із них, але не розумів, чому він — поранений — перебуває в колі друзів, а не у ворожому стані. І тут в очі йому впала руда лисяча шапка на осавулові, в яку він, утікаючи, стріляв. З тим у провалі в пам’яті повстало все, що відбулося, — від сильного удару в плече, який вибив його з сідла, до теперішньої миті. Але на тій ділянці пам’яті він був не учасником, а тільки спостерігачем чужого нещастя. Подію бачив з іншої дійсності; у неї — ділянку пам’яті — увійшли навіть лики потвор астрального світу.
Петро зробив спробу підвестися. Микошинський відкинув попону й кожуха, що накривали його, допоміг сісти, і всі побачили лице й голову, з якої відхилився клобук. Це не був вид людини, котра тривалий час перебувала в іншій дійсності. На обличчі, яке всього два-три дні не знало гоління, навіть угадувалася притаманна йому добра іронія. І тут він почав називати імена козаків, яких повбивали в ніч нападу на шатро гетьмана, а також чайковського другої чайки, Буцматого й Кубуся.
— Де ці люди, гетьмане? — запитав Петро.
— Чому ти цікавишся саме ними? — вражено запитав Микошинський.
— Не знаю... Ну, спало на думку та й годі...
— Немає їх поміж живих, — відказав осавул. — Прибрав Господь душі їхні.
— То й добре, — мовив Петро. — А тільки не Господь їх покликав, бо інакше вони були б дуже далеко звідси.
— А хіба тобі відомо, де вони? — поцікавився цілитель.
— Де саме, напевне сказати не можу, але вони десь дуже близько, бо не прийняв їх Бог.
На мужньому обличчі осавула майнула заклопотаність, яка змінилася на страх. Він кинув збентежений погляд на Микошинського.