— А що ти чув про мене серед народу? — нагадав йому Камбіс.
— Я серед народу не буваю, — відповів старий. — Я твій невільник і живу в клітці.
Цар осягнув світлицю рукою й сказав:
— Ці люди також не бувають, а проте відають думку народу про свого царя. — Він замислився й повернув на інше: — А зміг би ти звеличити мене краще, ніж оці?
Крез на мить повагався й кивнув головою:
— Авжеж!
Радники зашепотілись між собою, а цар спитав:
— Ти вважаєш мене величнішим за мого батька Куруша?
Крез посміхнувся:
— Ні!
В світлиці, заставленій кумирами єгипетських богів, повисла моторошна тиша.
— Кажеш — ні?
— Ти не досяг слави свого батька, — зухвало глянув на перського володаря раб Крез, а коли напруження в світлиці стало нестерпним, він звів руки догори й надміру врочистим голосом промовив: — Бо не маєш такого сина, якого породив нам Куруш!
Очі в радників заздро спалахнули: цей лідієць завжди виставляв себе в царевих очах! Цар Камбіс теж благодушно всміхався, — ніхто з-поміж царських радників не спроможний був на таку витончену хвалу, та коли очі в Камбіса почали затягатися холодним туманом, лідійський раб збагнув, що перебрав міру. Камбіс почав густо червоніти. Це було знаком того, що наступної хвилини цар міг схопитися за лук або сокиру, що завжди лежали в нього з правої руки.
— Про якого сина мого батька ти говориш?
— Про нашого царя, — сказав Крез.
Обличчя царя потроху проясніло, й Крез полегшено зітхнув. Поряд із Курушевим сином Камбісом кожен почував себе над чорною прірвою.
"Того разу смерть обминула мене, — подумав Крез уже тепер, у в'язниці, — але який демон знову сіпнув мене тоді за язик!.."
Цар Камбіс тоді посміхнувся:
— А що ти ще скажеш про вашого царя?
Він і досі дивився на Креза підозріливо, не міг пробачити йому тих двозначних слів, які спочатку завели були його в оману.
Якісь демони справді сіпали старого за язик, тож, знехтувавши небезпеку, Крез лукаво примружив очі й з умисною таємничістю проказав:
— Дозволь повідомити це тобі завтра, великий Царю царів!
І, звичайно, досяг свого. Камбіс почав заводитися:
— Якщо не скажеш цю ж мить, звелю відтяти тобі твою рабську голову!
Він поки що не багровів, але терпець його міг швидко ввірватися, тоді порятунку вже не було б.
"І чого я тоді не змовчав, — подумав тепер Крез. — Видно, став старий і вже не вмію себе стримувати".
— А що ж ти сьогодні такого наробив? — раптом озвався з-за дверей сторож, наче перехопивши Крезові думки.
— Відкрив Камбісові трохи правди, — зітхнув Крез. — Бо якщо царям тільки лестити... — Він повагався й таки доказав, бо це стосувалось і його загарбаної персами країни: —... то з того виходить великий пшик.
— Що ж ти там ляпнув найяснішому?
— Твоєму "найяснішому" я сказав: "Сердься чи не сердься, але ти п'єш забагато грецького вина!"
— Забагато?! — реготнув тоді Камбіс, узяв обіруч кратер із нерозведеним вином і почав пити просто з вінець. А напившись, обтер вуса та ще не густу бороду й дужче зареготав: — Боги створили вино на радість людям! Що більше я його п'ю, то веселіше стає на серці!
— В царя повинна бути ясна голова, — промовив лідійський раб, та більше нічого не встиг докинути.
Відтак говорив лише Камбіс, голос його був сердитий і насмішкуватий:
— І це мені каже Крез?! — Цар звертався до радників, киваючи головою в його бік: — Коли він такий мудрий, то чому став рабом перського царя? Де його квітуче царство — Лідія? — Відтак він обернувся до Креза й говорив просто йому, натомість тицяючи пальцем кудись на стіну цього єгипетського палацу: — Думаєш, я забув, як ти порадив моєму батькові Курушу воювати з масагетською царицею на її землі? Своєю порадою ти погубив батька!.. — Лоб і щоки Камбіса раптом знову почав заливати багрець. — Але в теперішнього перського царя зараз не стане таких порадників...
Камбіс лапнувся рукою за лук, та після випитого вина рука стала непевна й схибила. Тоді він ухопив бойову сокиру й кинув її туди, де щойно стояв колишній цар Лідії.
Але Креза вже там не було. В світлиці єгипетських фараонів лежали долілиць нажахані царським гнівом Прексасп, Гіштасп, Гаубарува й інші мудрі радники. Крез же скористався з царевої неповороткості й з несподіваною спритністю зник...
— Де тільки та гнучкість у колінах узялася! — вголос тепер подумав Крез. Йому й досі не вірилося, що пощастило втекти від такого молодого здоровила. Невірогідним здавалося й те, що шалений Камбіс подарував йому життя й лише звелів кинути до в'язниці.
— Просто дивина...
Це довго муляло Креза, нарешті він знову звернувся до кованих ще єгипетськими ковалями дверей:
— Як же найсвітліший раптом зглянувся на мене, що звелів кинути сюди?
— Аякже, зглянувся! — передражнив його невидимий перс. — Він звелів одрубати тобі голову! Але наш начальник сказав нам: "Сховаймо його у в'язниці, нехай трохи посидить тут. Бо, бува, найсвітліший скаже: а де мій улюблений радник Крез?" Таке вже траплялося: звелить стяти комусь голову з пліч, а тоді питає: де це він пропав? Отож наш начальник і каже: "Хай посидить отут, а якщо найсвітліший більше про нього не спитає, тоді витягнемо та й уб'ємо".
В'язень раптом змерз у паркій кам'яній кліті. Отже, витягнуть і вб'ють...
— Це діло не мудре, — мовби підтвердив за дверима його думку перс.
— Авжеж, не мудре, — похитав головою ув'язнений раб. — Людину просто народити, а ще простіше вбити. Так було споконвік... — Як тебе звати? — спитав він.
Перс відгукнувся:
— Мітрадат. А ти навіщо питаєш?
Крез мовчки переклав лідійською мовою ім'я перса й надовго замовк. Мітрадатом звали й того волопаса, який урятував од смерті першого перського царя. Покійний Куруш особисто розповідав про це Крезові. Обох Мітрадатів було названо на честь сонячного божества: Мітрою даний...
— То навіщо тобі моє ім'я?
— Хочу помолитися за тебе перед смертю.
— Вона до тебе ще не прийшла. А може, й не прийде так швидко, якщо найсвітліший згадає про тебе й гукне.
— Смерть ходить у кожного за плечима... А ти хіба не чув, що колись був на світі такий Мітрадат, який урятував людину, котра доти ще не була й лише потім стала царем?
— Ти не про найсвітлішого батька Куруша говориш?