— Незабаром увійдемо в новопроритий канал і гирлом Нілу допливемо до Мемфіса, — сказав товаришам чільник фінікійських моряків. — Фараон зрадіє й усіх нас щедро винагородить.
Але що ближче підпливали кораблі до морського кута, куди мав вийти канал фараона, то дужче занепадали духом виснажені подорожжю моряки. Червоне море стало зовсім вузеньке, люди чітко бачили обидва його береги, але за бортом не було ніякої течії...
Якби сюди впадала нільська вода, це всі відразу б помітили.
Отже, єгиптяни не закінчили канал.
Причин цього фінікійці не знали. Та вони й не могли знати того, що після їхнього відплиття фараон Неко ще рік не припиняв будівництва, але потім змушений був схилитися перед волею своїх сановників і значних жерців, озброїти військо й піти походом на Сірію. Він здобув багате й добре укріплене місто Кадітіс і кілька менших фортець, хоча сановники та жерці бажали поразки фараонові, який не зважав на їхні інтереси й займався казна-чим: хотів спрямувати Ніл у Червоне море, з якого на Єгипет могли посунути розбійні варварські племена.
Тепер Неко повернувся з сірійського походу переможцем. Великі жерці та царедворці вирішили позбутися такого свавільного фараона й підступно отруїли його, посадивши на престол молодого царевича Псамметіха Другого.
Псамметіх навіть не думав довершувати канал, в усьому слухаючи порад жерців та сановників.
Ніл потік у Червоне море тільки тоді, коли Єгипет утратив самостійність. Перський цар Дарій звелів докопати недовершений фараонами канал.
А для фінікійських мореплавців, які вперше в історії обпливли довкіл Африканського материка, почався найважчий відтинок їхньої подорожі. Покидавши в Червоному морі свої вже непотрібні кораблі, вони рушили пішки через пустелю, але майже ніхто не дійшов до мети, загинувши від голоду й спраги. З усіх трьохсот вільних моряків та рабів-галерників лише кільком пощастило дістатися до невеличкого принільського села. Коли фінікійці оклигали і їх розпитали, які дива бачили вони в подорожі довкола материка, ті відказали гостинним єгипетським селянам:
— Там сонце сходить на заході, а заходить на сході. До того ж з неба по кілька місяців без угаву ллється вода.
Для єгиптян це було найбільшим дивом: вода падає з небес, а не зачерпується відрами з Нілу!..
Ну, а що сонце сходить на заході, а заходить на сході — така воля всемогутнього Ра.
Золотий Ра
Син фараона Неко Псамметіх Другий царював усього шість років. Після переможної для Єгипту війни з ефіопами він раптово помер, а престол посів його син Апрій. Цей фараон зневажав усе єгипетське й полюбляв іноземне. Він утримував тридцятитисячне наймане військо з греків — карійців та іонян, — а єгипетських воїв усіляко нехтував і принижував. Коли єгиптяни зазнали нищівної поразки в поході проти грецької колонії Кірени, вцілілі єгипетські вої повстали й відмовились підкорятися наказам Апрієвих воєвод.
— Апрій зумисне кинув нас на поталу краще озброєним і численнішим кіренцям, щоб винищити єгипетських воїв до ноги, а чужоземців ще дужче приласкати! — обурювались вої повсталих полків. — Убиймо Апрія й знайдімо собі фараона, який прожене з Єгипту чужоземних зайд!
Почувши про заколот, фараон Апрій злякався за свій престол і своє життя.
Жив у місті Саїсі в дельті Нілу молодий воєвода, якого звали Аб-мосе. Він був загальним улюбленцем єгипетських воїв. Саме його вирішив послати Апрій на придушення заколоту непокірних полків.
— Якщо ж не привезеш сюди призвідників живими чи мертвими, — попередив його фараон, — я звелю обкарнати тобі ніс і вуха.
— Я пам'ятатиму про це, — відповів Аб-мосе й поїхав до бунтівного стану на чолі семисот грецьких вершників.
Більше війська фараон йому не дав, побоюючись лишатися в Мемфісі з малою залогою. Та він боявся й самого Аб-мосе; тільки важка скрута змусила його вдатися до послуг цього молодого балакуна й шибеника.
Аб-мосе ж добре затямив його прощальні слова. Наблизившись до мурів бунтівного міста, він склав долоні мисочкою біля рота й щосили закричав:
— Негайно здавайтеся на ласку богорівному фараонові, інакше він звелить обкарнати мені вуха й ніс!
— Ми тобі швидше їх обкарнаємо, фараонів свинопасе! — відповіли йому з гори.
Та раптом хтось упізнав прибульця:
— То це ж Аб-мосе!
Не зважаючи на його до зубів озброєних кіннотників, бунтівники негайно відчинили браму й сипонули через місток. Грецькі найманці й досі сиділи в сідлах, але на це ніхто не зважав. Доведені до розпачу заколотники раніше тільки мріяли вголос, нібито можна мати такого царя, якого люди з касти воїв здатні не боятись, а просто любити, а тепер кожен свідомо чи несвідомо відчув, що ця мрія може здійснитись. Бентежила тільки присутність оцих убраних у бронзові обладунки зайд.
Головний призвідник заколоту Хефрен узяв за вуздечку коня воєводи Аб-мосе й крикнув:
— А навіщо ти привів сюди оцих?
— Фараон Апрій не дав мені моїх воїв, — так само крикнув у відповідь Аб-мосе, й усі єгипетські вої почули його й зрозуміли, що підуть за ним у воду й вогонь.
— Прожени їх, а сам лишайся з нами, — сказав Хефрен, і перед міською брамою запала мертва тиша.
Аб-мосе також збагнув, що всі чекають від нього дії: або він прожене грецьких найманців і лишиться тут, або ж разом з ними втече до Мемфіса.
— Робіть з ними, що хочете, — сказав він.
Десятитисячна зграя заколотників умить роззброїла чужинців, поздирала з них бойові обладунки та одяг і під улюлюкання прогнала геть. Перелякані найманці тільки п'ятами замелькали.
— Вибір зроблено, — сказав Хефрен.
У відповідь Аб-мосе лише сумно засміявся. Вибір був страшний.
— Позбудуся я через вас вух і носа, — спробував пожартувати він, хоча всім було ясно, що разом з носом і вухами він міг позбутися й голови.
Так Аб-мосе лишився серед заколотників.
Незабаром зі столиці на чолі п'ятитисячного полку найманців прибув дуже значний царедворець Патарбеміс. Лишивши полк за мурами міста, він сам увійшов у браму й сказав до Аб-мосе:
— Наш богорівний фараон ласкаво дарує тобі твою витівку й кличе до Мемфіса.
— Щоб обкарнати мене?
— Ти не будеш покараний. Так сказав богорівний фараон.
Аб-мосе спитав: