Артабан довідався від своїх вистежників у Фівах, що аристократи й пов'язані з Азією та Єгиптом багаті купці хотіли б здати місто персам, але обрана голосуванням рада стратегів рішуче настроєна оборонятись, бо на допомогу нібито поспішають евбейці та кінний полк беотійських Фів.
Можливо, думав Артабан, це стало відомо й Демаратові, тож він підмовляє царя почати приступ міста, поки там гору не взяли прибічники персів. А якщо на допомогу цим Фівам прийдуть Фіви Беотійські, ми можемо застряти тут до зими, а наші кораблі виявляться в тутешній затоці, мов у зашморгнутому мішку.
Все тепер залежало від Хтайарші, який сам тямив мало, а брався за багато дечого.
Артабан заслав у Фіви ще трьох своїх людей, які під виглядом утікачів з Фер і Ларіси мусили підстьобнути нерішучих заколотників, а також посіяти сумніви в серцях стратегів і по можливості швидше розколоти їхні лави.
Перші наслідки з'явилися вже на третій ранок. Відразу після сходу сонця в місті знявся гомін, а в бійницях надбрамної вежі стало видно менше щитів. Перси чули гомін до полудня, але ніхто з них навіть приблизно не знав, хто на кого кричить і чому опівдні все раптом утихло.
— Брязкоту зброї не було чути, — сказав Артабан. Це його дивувало й потроху виводило з терпіння. — Невже схопили тих моїх трьох людей?..
Багатий досвід і життєва мудрість підказали йому правду. Надвечір з бійниць надбрамної вежі фіванці викинули трупи всіх трьох засланих у місто підбурювачів, а заодно і їхні натоптані золотими статерами й даріками гаманці.
Хтайарша заходився вимагати від свого брата, воєводи піших полків Масішти, нарешті взяти Фіви приступом і йти далі на південь, де були найбільші й найбагатші еллінські міста. Тоді Артабан розкрив цареві свій задум і попросив зачекати з приступом ще трохи.
— Якби я діяв за твоїми порадами, то досі сидів би в Сусах і Парсастахрі, а вавілоняни, єгиптяни та фінікійці розшарпували мою державу, мов шакали безрогу корову! — розсердився цар.
Артабан міг би нагадати небожеві, що повстання після смерті Дар'явауша придушили Мардоній, Утана та він, Артабан, але небіж змалку не звик прислухатися до думки інших.
І все-таки Хтайарша згодився ще трохи постояти під цими нікчемними Фівами, він сказав:
— Хай буде по-твоєму. Просто я вирішив дочекатися тут своєї матері та інших персіянок з її почту.
Курушева донька Атосса й дотепер користувалася незрозумілим впливом на свого сина, можливо, через те, що зуміла колись умовити власного чоловіка, Дар'явауша, аби той призначив спадкоємцем престолу її сина Хтайаршу, хоча за звичаєвим правом престол мав посісти найстарший царевич — син від першої дружини Артобадзан.
Хтайарша знайшов несподівану підтримку в спартанського вигнанця Демарата. Колишній цар Спарти вважав, що коли престол відійде до сміливого й розважливого Артобадзана, то Елладі в майбутній війні з Персією загрожує неминуча смерть. Він старанно переконував уже хворого Дар'явауша, який посилено готувався до походу на Афіни, Спарту та інші еллінські міста, що найбільше прав на перський престол має син Атосси Хтайарша, бо дідом йому доводився сам Батько персів — Куруш, це дуже важлива обставина для спадкоємця престолу.
Так Дар'явауш незадовго до смерті призначив своїм наступником третього за старшинством сина, а вже Атосса постаралася зробити все від неї залежне, щоб її син став насправді старшим в усій царській сім'ї.
Цим і пояснював собі Артабан любов Хтайарші до своєї перестарілої матері Атосси.
Якщо завтра чи найпізніше позавтра фіванці не пришлють перському цареві землю та воду, вирішив Артабан, то доведеться брати місто приступом, бо на той час жінки напевно прибудуть із Терми й примхливий небіж не схоче тут більше лишатись ані дня.
Він про всяк випадок наказав воєводі полку "безсмертних" Відарні, синові старого Відарни, бути готовим до приступу. Артабан умисне знехтував царевого брата Масішту, який міг призначити для цього не "безсмертних", а списоносців чи зовсім інший полк. На те Артабан мав свої причини, мав також і права, бо ще від часів свого брата лишився другою після царя особою в царстві.
Артабан провів неспокійну ніч, але ранок його цілком винагородив за неспокій, — так боги влаштували життя.
Перед світанком у місті було чути схвильовані голоси та брязкіт заліза об залізо, гамір знімався то за брамою над берегом, то за брамою біля гір, аж поки нарешті знову все втихло, як і минулого разу. Лежачи в своєму шатрі на найближчому до мурів горбі, Артабан подумав, що сьогодні можуть викинути з бійниць і решту засланих ним у місто людей, але боги все повернули йому на щастя, певно, скучили за смачним димом урочистих жертв.
Тільки-но маги в перському стані вдарили в священні тулумбаси, вітаючи схід сонячного божества, як протягло зарипіла міська брама під горами. Певно, фіванці зумисне обрали цю саму по собі хвилюючу мить. З брами виступило півтора десятка вбраних у білі хітони, яскраво мережані на викоті, подолі та рукавах, старійшин міста, а попереду йшли два зовсім голенькі хлопчики зі срібним і золотим глечиком у руках: фіванська вода й фіванська земля на знак покори перському цареві...
Хлопчики були навчені й низько вклонилися, поставивши глеки перед царем. Хтайарша звелів слугам забрати дари разом з хлопчиками — такий був звичай. Фіванські старійшини після низьких поклонів стали збоку, а з розчиненої брами вивели кілька десятків молодих і старших фіванців, зв'язаних загальним мотузком.
— Це твої недруги, вони чекали проти тебе підмоги з інших еллінських міст, — кивнув цареві на зв'язаних чільник фіванських старійшин.
— Закуйте їх у кайдани й продайте в рабство, — сказав задоволено цар.
В цей час із міста почали виносити на ряднах зброю та обладунки й складати все це купою, а коли закінчили, цар показав своїм охоронцям на фіванських старійшин:
— Цих моїх рабів у кайдани заковувати не треба, вони мені щиро віддані й нікуди не втечуть.
Коли старійшинам переклали слова царя Хтайарші, всі вклонилися йому ще нижче, вдоволено перезираючись і з удячними молитвами зводячи руки догори. Це здалося смішним навіть перському цареві: зігнуті спини, а над спинами кумедно задерті руки...