ЗОЛОТИЙ РА
Найперші в світі царі й найперші невільники.
Жерці, тирани та вожді, іменовані демагогами.
Володарі Сонця Ра, Аполлон і Мітра.
Насамони та їхня війна з Богом Вітрів.
Собакоподібні мурахи, що стерегли золото пустелі.
Казково багатий лідієць Крез і найщасливіша в світі людина.
Кіфаред, якого врятував дельфін.
Невірогідна історія Куруша: його вигодувала собака, а занапастила Томіріс.
Життєпис молодого воя Зопіра, котрий щоб здобути Вавілон обкарнав собі ніс і вуха.
Скіфський царевич Анахарсіс, визнаний Сьомим Мудрецем Світу,
мілетяин Гістіей, спартанець Леонід, а також Геродот Галікарнаський,
прозваний Батьком історії, який перший описав усі ці та багато інших подій.
СИН ЛІКА ГАЛІКАРНАСЬКОГО
Вперше я познайомився з ним дуже давно, ще хлопчиком, а коли за другим знайомством нагадав йому про це, він тільки розвів руками й покрутив головою — мовляв, нічого дивного в тому нема.
— Людина з віком дуже змінюється, — проказав він, мовби вибачаючись, і придивився до мене пильніше.
Однак таке побіжне знайомство анітрохи його не бентежить. Коли мій великий київський будинок огортає ніч, він заходить до моєї робочої кімнати й умощується в старому кріслі. Взимку і влітку на гостеві та сама пофарбована сепією хламида, перекинута полою через ліве плече, а розтоптані черевики взуті на босу ногу. Тільки в холод чи в нестерпну спеку він прикриває голову кюне — шкіряною шапкою. Давня звичка. Якось я сказав, що тепер не носять шапок із собачої шкіри, але він пустив мої слова повз вуха. Тільки згодом наче між іншим зауважив:
— У кожного часу свої закони й свої смаки. Коли він приходив і мовчки вмощувався в кріслі, мені завжди хотілося побажати йому доброго дня, бо ж не скажеш гостеві доброї ночі, а вечір уже давним-давно минув. Та згодом я звик до такої його манери. Кожен може поводитися так, як здається йому найприроднішим. Я теж мовчки клацав на машинці або писав від руки, намагаючись не дивитися на гостя. Це вже вивірений прийом.
Гість обережно зводиться й підходить до мого столу, з цікавістю стежачи за стрибучими важельками літер і нескінченною мережкою з-під кулькової ручки. Я немовби тільки тепер помічаю його — ефект безвідмовний! — і втішаюсь мимовільним збентеженням у його темнокарих очах, облямованих дрібними й більшими зморшками. Це одна з небагатьох моїх переваг. Я повільно проводжу долонею по пластмасових клавішах і озиваюся:
— Дуже зручна штука.
— Та вже ж...
Я розвиваю тему далі:
— Якби такі машинки були й у ваш час!
Але він уже порипує розтоптаними черевиками на своє місце й озивається з крісла:
— Софокл не мав трьох пальців на правій руці. Мені стає соромно за своє вихваляння сучасною технікою.
— Гомер взагалі був сліпий, — кажу я, вирішивши бути зовсім безжальним до себе. Ще й стукаю себе пальцем по голові: — Ось що найважливіше!
Але він усміхається й прикладає руку між грудьми й животом:
— Це важливіше.
Мені кортить сказати, що в нього застарілі знання, бо людина мислить не діафрагмою й не серцем, як ото вважали в давнину, а мозком. Але я мовчу. Ще зовсім не доведено суто механічну роль серця, та й гість мій навряд чи мав на гадці саме це. І все-таки якась мстива думочка не дає мені заспокоїтись. Я б зараз ляпнув нею об стіл, тільки роль гостинного господаря втримує мене від цього кроку. А ще бентежить незручна звичка стародавніх еллінів звертатись один до одного на "ти". Я колись був звернувся до нього на "ви" — й одержав нагінку. Він сказав тоді:
— То чисте варварство — вдавати, ніби розмовляєш з двома людьми, коли перед тобою одна-єдина людина. Мені розповідав про це твій співвітчизник Темн. "Двоїться в очах" лиш у кельтів та скіфів. То лукавство і взагалі казна-що.
Я міг би заперечити, що його теж не обминув цей гріх, принаймні в "Історії" скільки завгодно доказів. Але він, певно, здогадавсь про мої думки, бо раптом хитро завсміхався:
— Лукавіших од нас, еллінів, світ не знав, але та лукавість була наслідком нашої слабості. Зате коли ми розмовляли з однією людиною, то називали її на "ти".
— Як же я мушу звертатися до Батька історії? Те "Батько історії" його втішило, й він уже спокійно проказав:
— Називай мене просто Геродотом.
Тепер уже я закидаю йому:
— Ти до нас несправедливий, ми теж дечого досягли, хоча ти й називаєш нас усіх варварами. Згоден чи ні?
— Та згоден, згоден! — сміється Геродот. — Мені подобається цей трон з м'якими підлокітниками й спинкою. Ми колись не робили таких.
Він і тут не сказав "не вміли", а "не робили". Я знову намагаюся заперечити йому:
— Високість людини полягає не в тому, щоб зневажати все чуже.
— Це ти спеціально для мене вигадав?
— Це слова Горького, — відповідаю я.
— Не чув про такого. Я зроду важко запам'ятовую варварські імена.
— Це видно на кожній сторінці твоєї "Історії". Його вдруге майже втішили мої слова — він зовсім не сприйняв їх за дрібну помсту з мого боку.
— Свою "Історію" я писав для читання на Олімпійських іграх. Що смішніше й безглуздіше звучали варварські імена, то дужче реготав демос у театрі. А коли демос розбирала нудьга, він вив і ляскав у долоні. Я мусив зважати на це.
— Це перекручувало історію. Твій молодший сучасник Фукідід...
— Він був моїм... не найкращим учнем. До того ж Батьком історії прозвано не його. Слідом за кимось іти легше.
Я обережно натякаю йому, що в нього теж були попередники, хай і не такі уславлені, як він. Але це ковзає по дотичній його свідомості. Тоді я хочу викликати його на відвертість і починаю одне по одному згадувати різні імена. Він сидить зовсім нерухомо, і це ознака того, що мої стріли пролітають повз нього. Вперше ворухнувся тільки на імені "Перікл". Він тут-таки збагнув свою помилку, але збагнув і те, що сам себе мимоволі виказав.
— Усе це дуже непросто, — мовить він. — Я з юних літ мусив покинути рідний Галікарнас і поневірятися вигнанцем. То нелегке життя. Чужинців ніде не люблять, зате жар загрібати їхніми руками полюбляють усі. В моєму роду не було жодного царя чи тирана... Я його розумію й мовчу. Геродот натякає на знатність афінського роду Алкмеонідів, до якого належав Перікл.