Золотий плуг

Сторінка 61 з 69

Гуменна Докія

Скажуть: такий закон. Кожна жива істота живе коштом другої живої істоти. Берімо за одиницю не одну окрему людину, а все суспільство. І от у такому суспільстві, хто попереду забіжить, той має, хто не лізе по головах, той теж має: облизня. А може це такі норми клясової боротьби, хоч ніби в нас уже кляс нема? То як назвати, що одні мають невпоїд, а другі й рижієвій олії раді?

А ця спекуляція, оце захлистування "дефіцитного краму" перше, ніж він попаде на очі споживача… Хто ж ті, що видерли? Парості вимирущих кляс, тільки змімікровані, із гнучким хитрішим розумом. О, вони вигадали немало нових штучок-трючків, щоб приманити "по-блату" й спустити спекулянтам, а ті — далі… От там, на товкучці, вже й Настя може купити своїм школярам черевики… Вимируща кляса взяла реванш.

Гаїна, мабуть, і доживе свого віку під гнітом цього реваншу. Але такий неминучий хід життя, що одиниця (не окрема людина, а все суспільство) неухильно має вдосконалюватися. Не тільки техніка буде в його руках, але виступить на кін і високоорганізована душа. Стародавні філософські вчення, що тепер лежать забуті й замуровані в саркофаґах відмерлих релігій, починають уже відживати у вигляді гіпнозу, ясновидіння… Невраховані елементи передчуття, інтуїції, еманації, що ними володіє кожна людина, і що їх тепер вважають мало не забобонами, будуть ще відогравати немалу ролю.

От, скільки то перебіжить думок у голові, поки перейдеш від одного кінця торфяного поля до другого! Як би їх не забути, записати увечорі…

Чи можна вкласти це в мистецькі образи? Це ж було б щастя, якби зуміла, це ж була б найбільша нагорода! Це був би Великдень!

І тут під жарким сонцем якось не дошкуляють напасті перекотиполя, отієї талабунової камарильї, та й остаточний вирок "самого" мандарина Мікадовича. Тут вона знає: все те — дрібниці. Правда на її боці! Хай її знищують — вона спокійна. Аби тільки подати в мистецьких образах ось це, що так яскраво щойно пережила.

А де ділася мана, що водила її цілу зиму? Де зник той туман, ті сірі очі, що часом були зелені, часом золоті, а часом такі жовті, як бурштин?

Гаїна почуває велике-велике звільнення. Під цим сонцем туман щез.

17

На цій могилі ще навіть кам’яна баба стоїть. Вітри й дощі століть-віків посікли лице, зітерли візерунки на одежі й шапці цього пишно вбраного предка, що й досі ще тримає турячого рога в руці.

Микола йшов від Вознесенського до одного тут села й видалося йому, що дорога через поля буде коротша. Він і пішов навпрошки, і так оце натрапив на могилу. Могила була старанно оборана, і квіття та зілля буйніло на ній таке самісіньке, що й за скитських часів. З почуттям побожности Микола вийшов на могилу і сів біля ніг предка.

Якщо він відчуває таку містичну побожність, то як же почували ті, що цю статую тут встановлювали?

Сонце заходило й било червоним промінням у хмару, що згурдилась на сході. Камінь статуї зробився також рожевий, одушевлений. Він наче питався самотнього гостя: — Чого ти прийшов? Які таємниці хочеш випитати? Він наче дивився десь поза Миколу і бачив не зорану цілину, не стерні, а нетолочений степ, бур’яни й усяке зілля вище голови, в них спутані коні, за ними вкриті шкурою й повстю вежі...

Бачив він свій власний похорон. Вже відбуто всі похоронні обряди, що тривали сорок днів, і ось везуть його тіло до могили. У важкій скрині, на високій колісниці, обкарбованій бронзовими, срібними й золотими візерунками. В колісниці над скринею розвівається розкішний балдахин. Над чотирма його стовпами по кутах, щедро прикрашеними бронзовими фігурами левів, орлів і оленів, розстелене запинало яскравого кольору, виткане золотими візерунками та у золотих нашивних бляшках. На кінцях воно обшите китицями. На стовпах висять брязкотельця й дзвоники, що їх тримають у своїх дзюбах золоті орли. Дзвоники ці весь час дзень-дзелень, це вони відганяють від померлого та всього роду-племени злих духів. Восьмеро баских вгодованих коней у золотій і срібній збруї помалу везуть свого владику степом.

А за колісницею суне вся родина, близька й далека, у кожного в руках посуд із дорогоцінного металю, кожне лементуе-плаче. Те рве на собі волосся, друге з надрізаним вухом, з надрізаним пальцем, а ще інше прострелило собі ліву руку. Знак жалоби. Чи може це всі ті, що хотіли б піти на той світ разом із батьком? А ні, то хоч якусь частину себе віддає: шматок вуха, чи трохи крови?

А позаду йдуть незчисленні череди, отари, табуни, аж курява все те вкрила.

А ось і його товариші ще з дитинства, найближчі дружинники і в походах, і на бенкетах. Вони — щасливі. Вони йдуть сьогодні разом із ним у могилу, щоб і на тому світі бути вкупі. Ось і та жінка, котру найбільше любив владика за життя. Правда, вони всі тягли жеребка й вихвалялися одна перед одною, що саме її найбільше любив цар. Ті жінки, що не дістали жеребка перейти у той кращий світ і бути разом із владикою, зажурено відійшли геть і йдуть аж у самому кінці походу. Щаслива ж ось іде за повозом у дорогих шатах, що на них міняться золоті бляшки. На шиї в неї золота гривна й намисто, на голові — золота діядема, а поверх неї тіяра, вся обшита золотими бляшками, у вухах — золоті сережки з медальйонами, на руках три золотих браслети і дев’ять золотих обручок. А черевики ж, черевики! Вони в неї зверху донизу розшиті золотими розетками.

Ось і викопана могила. Глибоко в землі вже готова кімната, обставлена дерев’яними плахами, викладена берестяною корою, застелена морською травою. Поклали його в цю кімнату у саркофаґ із кедрини, а поруч нього поклали булаву, меча із золотою рукояттю у вигляді двох бичачих голів, золоту нагайку, сагайдака у золотій оправі з луком і стрілами. Довкола розмістили жертовний посуд: золоту чашу, символ влади, та срібного глечика. Стіни обвішали дорогими килимами та одежею покійного, розшитою золотими нитками. При вході поставили грецькі амфори з вином, а на одній привісили черпачка. Тут таки й бронзового казана поставили, а в нього наклали шматків воловини та баранини, не забули й ножа встромити. Поруч — і жарівниця на колесах, щоб смажити м’ясо...

Здається, вже все, що потрібно на тому світі, приготовлено й покладено владиці. Чи не забули парню? Ні. Сам владика маестатично лежить у саркофазі у своєму багатому, вкритому золотими бляшками, одязі, на шиї золота гривна з двома левами на кінцях. Золоте намисто. Пояс — шкіряний, так і сяє прикрасами. На руках — широкі золоті браслети, на пальцях — гладенькі обручки, а на ногах — бронзові наколінники…