От тепер уже Микола на власні очі це побачить. Походить по тих кучугурах, де колись жили й працювали ковалі-металюрґи, скити-ювеліри. Виробляли ж вони не тільки прості речі, — серпи, залізну збрую та ще там що, — але й розкішні ювелірні вироби для прикрас із дорогоцінних металів, у звіриному стилі.
Місце вони собі вибрали знаменйте. Зв’язані з вод— ним шляхом, — бож з усіх трьох боків вода, ріки. Під боком — Криворіжжя із залізною рудою, а під носом — никопільські поклади цинку й міді. Караванні шляхи розносили їхні вироби не лише по всій степовій Скитії, а й на схід, у Приозів’я. Хтозна, може ця індустрія Кам’янського городища відогравала не меншу ролю у збагаченні скитів, ніж торгівля хлібом, рабами, шкурами, медом-воском, солоною рибою? Тож недаром греки вважали скитів винахідниками заліза, а Скитію називали матір’ю заліза?
О, то може це тут уже започинався пролетаріят, робітнича кляса? Визискування людини людиною?
Щось того не видно. І в пишних царських могилах, наповнених усяким добром, і в могилах рядових скитів, і в рештках жител кучугурських металюрґів, — всюди знайдено такі самі амфори від грецького вина. Одної марки, одного виробу. Всі вони пили лише добре вино. І пили вони того вина багато! Ці уламки-черепки з амфор усюди. Про рівність говорить і така деталь, як звичайна пряслиця. І принцеси, і прості жінки брали з собою в могилу пряслицю, щоб і на тому світі не дармувати. Гроші були їм незрозумілі, хоч люди подекуди берегли різні монети. І так: біля кожного житла — рештки відпадків від ковальського діла, шлак від ливарництва, форми для відливання... Тільки в середині гордища розкопувачі виявили якусь споруду, найкраще вироблену, — певно, храм і огнище їхньої Табіти, чи як каже Геродот, Гестії-Господині. Найвищого скитського божества. Тут же знайдено й огнище та попелище, — мабуть, не одна жертва тут була принесена, у вінках і з позолоченими рогами...
І от все це зникло. Спочатку городище, а потім і акрополь. У другому столітті вже савромати ховають свого царя над річкою Молочною, трохи вище Кам’янського городища…
Це ж Микола побачить увіч той краєвид, із ланцюгом могил на обрії. Чи ж не диво? Хтось налічив у тій околиці 176 могил, а кам’яних баб — 428! Оце ж і він ступатиме власними ногами по тих місцях, а в місцевому музеї напевно побачить і кам’яні баби, і ті речі, що вирвали з надрів землі дослідники.
А тим часом він готується, підковується… Найбільше заглядає в Геродота, що від нього, власне, всі танцюють. А, ось і наш Дніпро, яким його бачив дві з половиною тисячі років тому той грек. Він розписує, яка то багата Скитія ріками та їх допливами, але Дніпрові співає ось яку славу: "Слідом за Істром (Дунаєм) іде Бористен. На мою думку, це найпродуктивніша ріка не тільки у Скитії, а й у всьому світі, за винятком Нілу... Ця ріка має на своїх берегах найпрекрасніші й найчудовіші випаси для худоби, а в ній є сила-силенна найделікатнішої риби. Її вода найприємніша на смак. Її течія прозора, а от у інших ріках — болотяна. Най-багатший урожай виростає вздовж неї, а де ґрунт незасіяний, там розростаються найбуйніші трави. В її гирлі витворюється багатенно соли без людського втручання. А ще водиться там велика риба, що зветься антакай, вона без гострих кісток і добра для засолу... І це ще не всі дива Бористену…"
Еге, якби то ти побачив найбільше диво! Якби побачив Дніпрельстан, що ти тоді сказав би?
Ні, таки добре, що так вийшло! Це ж і Микола вперше тими дніпрельстанівськими шлюзами допливе аж до низу Дніпра!
10
У газеті вже кілька днів друкується оголошення. Видавництво дитячої літератури потребує негайно коректора. Потрібне знання української мови й літератури.
От Гаїна узяла цю газету, пішла на подану адресу й подала заяву. Це робота саме для неї. Як не переклад, то хай би й коректорство, аби дотикатися скарбів українського слова, відчувати його гнучкість і пересипати в руках його невичерпне багатство. Гаїна любить українське слово, як своє найінтимніше, і залюбки працюватиме над ним у всіх його видах.
Заяву прийняв дуже чемний молодий чоловік, ввічливий. Дав зразок тексту. Гаїна написала, а він приклав до заяви. Дав ще анкету, щоб Гаїна вдома її заповнила. Узавтра з анкетою прийти за відповіддю. І взавтра ж приступити до праці, бо потрібно негайно. Гаїна начебто вже й прийнята?
Здається, все підходить, — думає Гаїна, заповнюючи анкету. — Освіта? Закінчила літературний факультет Інституту народньої освіти. Чи вистачає цього, щоб бути коректором? Закордоном родичів нема. Чи є в родині репресовані? Нема й родини. Соціяльне походження? Де працювала? Із селян, працювала вчителькою один рік…
Тут Гаїна пригадує ще одну свою біду. Конструкція її мозку якась така, що думки її можуть бути виявлені в звязаній і зрозумілій формі лише на папері, як вона їх аранжує. В голові її вони течуть помалу. Але іншим разом завихрять-захурделять, тоді Гаїна не встигає вихору перекласти на мову слів. А якби встигла вбрати у слова передумане за мить-хвилину, то вистачило б на годину звичайного темпу думання...
І от саме тоді, як треба їх викласти перед авдиторією, вони зникають. Через цю свавільність мислі вона прилюдно ані слова сказати не може. А те вчителювання було мукою. Щодня наче підвішувалась під сволоком, а як виходила із школи, так наче виривалась із тюрми. Вчитель повинен мати рівний темп думок, а не такі скоки й контрасти. Ледве відбула той рік стажу.
А вони ніхто її не розуміють. Думають, що вона вередує... Але не буде ж вона розводитися про це в анкеті…
З анкетою прийшла Гаїна другого дня. Мабуть, вже її сьогодні залічать у штат, і вона до кінця дня ще й працюватиме.
Зустрів її той самий ввічливий молодий чоловік, але вже не той: одягнений у кригу. І анкети Гаїниної не треба, бо їй відмовлено.
— Нема вже місця? — питає Гаїна. Вона й сьогодні бачила оголошення в газеті.
— Ні, ми не можемо вас прийняти, ви не надаєтеся до коректорської праці, — відповів без зайвих вихилясів молодий чоловік. — Ви неписьменно пишете. В тому тексті, що я вам учора продиктував для іспиту, ви зробили грубу помилку.