Василь навіть не знав, що відповісти на таке питання. Це правда, що Гаїна Сай кінчала в одному році з ним літературний факультет, але якщо Василь тепер завідує школою на Львівській, то що нині робить вона? Він ніколи майже й словом не перекинувся з нею, а тепер то й поготів... Ну, ще пам’ятає, що вона щось там надрукувала, щось із нею трапилось — неприємна історія… Чи то куркулька, чи то репресовані родичі... Словом, із підмоченою репутацією. А що?
Гіперборейка — і куркулька! Несполучно! Образ куркульки в Миколиному уявленні в’язався із широкою, огрядною тіткою в квітчастій хустці. Абож із другим, сучаснішим: у спідниці з мішка, підтикана, великі порепані руки, чорна хустка над самим лобом, мітла в руці… Що ж має спільного Ляодіка, оця струнка й легка хода, уся ця сильветка тонкої лозини, з куркулькою?
— А що? — втретє перепитав Василь.
— Дуже цікава.
— Цікава? — недовірливо глянув на Миколу Василь.
— Надзвичайно! Цей різьблений профіль, цей виточений зарис уст, чи то химерний, чи то суворий… Цей погляд фіялкових очей у сполуці з русявою авреолею волосся...
— Та прокинься! — на всю вулицю розреготався Василь. — Суха, як тараня, очі — риб’ячі, безброва. Що цікавого знайшов ти в ній? Скільки я її знаю, — така сама миршава, бліда й апатична. Ну, кого може зацікавити така зануда?
От, як по різному можна бачити одне й те ж! А Миколі вона ввижається ідеалом вроди. Якби не було банально, він би порівняв її з античною камеєю. І невже ніхто, крім нього, ніколи не побачив її краси?
— За моїх студентських часів ніхто ніколи на неї не глянув, нецікава нікому була ця Сай.
— Це її прізвище? — аж спинився Микола. — Прізвище її Сай? — аж скрикнув.
— Гаїна Сай. Може яка твоя родичка? — кпинливо подивився Василь на спантеличеного новиною Миколу.
— Не раджу... Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!
Та зчудовання Миколине було зовсім іншого характеру, сказати б "академічного". Може для Василя це було звичайнісіньке прізвище, але Микола знав: Саї — скитська назва племени, що Геродот звав Царськими скитами. Це ті, що вважали всі інші племена своїми рабами. Дряпіжні вершники, що ходили походами на Закавказзя, Передню Азію й навіть добігали до Єгипту, що повалили Асирію й Вавилонію… і ця бліда дівчина! Володарі необмеженої в просторах імперії від Дунаю й Карпат до Алтаю, пострах цивілізованого осілого світу, — війна, грабіж, здобич рабів, захват табунів, золота й килимів, — і ось нащадок. Саї поставали самі хліборобами, оселянилися, вони куркулі!
— Дякую за інформацію, — так само глузливо відказав Василеві Микола. — Ти, мабуть, знаєш, що я останню весну ходжу попід цими колонами, що в мене є наречена, що ми з Надією поберемося та й будемо вчителювати собі потихеньку. А ще не вадить тобі знати, що я працюю над дипломною працею про скитів і що Саї та Мадії може й справді три тисячі років тому були якоюсь ріднею.
І справді! Що йому ця "Ляодіка"? Як у музеї чи на екрані бачиш красу, що до неї ніколи рука не доторкнеться, досягти не може. Якщо він і спостерігає її, то виходить це поза його волею, якось стихійно. Це ж просто випадок, що вона опинилась у полі його зору.
12
Коли Гаїна читає Стендаля, він глибоко проходить їй у душу, і від суму, що гніздиться поміж Стендалевими рядками, Гаїна плаче. А власне, плаче вона від свого суму, тільки Стендаль будить його.
Не треба розпускатися, — умовляє сама себе. — Я ж уже зовсім порозумнішала. Той підкреслює, що не хоче переходити межі, яка за поглядом, а то й погляду не подарує.
Чи варто передумувати, — як сів, де сів, глянув чи по глянув? Не варто, а варт запам’ятати, що мій звичайний тонус сумний, — і тоді я розумніша. В щасливому тонусі я дурнішаю і будую фантастичні пляни, що їм ніколи не здійснитися. Ну, дурна ж стаю! Не знаходжу тоді душевного затишку.
Чи зрозуміє хто цей неглузд?
13
Скити — дуже туманне, розпливчасте поняття. Все, що на північ від Чорного моря, в уяві греків було Скитією. Алеж Геродот, хоч начислює з десяток племен, та проте робить загальний поділ на номадів, напівкочових-напівосілих і осілих хліборобів. Чи справді вони прикочували з Азії, чи іранці, а чи може чистокровні індоєвропейські автохтони Причорномор’я? Тільки як же це так, щоб індоєвропейці та були номадами, мисливцями за людськими скальпами?
І хоч Микола ще тільки входить у тему, а йому малюється картина зовсім не така. Це ж у цій євразійській безмежно розлогій рівнині, починаючи з часів льодовикових, кочують племена мисливців. Де ж ті сучасники льодовика поділися? Пішли із згасанням льодовика за оленем на північ? Та не всі. Вимерли? Та чому? Звіра в цих степах не переводилося ніколи. Як вимерли мамути, то ще були олені, тури, ведмеді, вовки, лиси, зайці... Коротше: людність не замінювалася іншою, змінився спосіб життя. Люди вже не йшли за отарами, куди ті поведуть. Навпаки, отари й череди йшли туди, куди переганяли їх пастухи. Шукаючи все нових випасів для своїх черід і косяків, настухи й пересувалися по розтяглому від Карпат до Кавказу й далі степу. Це все було споконвіку їхнє, річ була тільки в тому, які племена потиснуть другі, які займуть череди своїх сусідів та яка з того зчиниться бійка. На Миколину думку, то що за різниця між словами скотар і скит? Може це й є значіння цього слова, що об нього розбивають собі лоби вже ціле століття вчені? То, мабуть, скити — як звали їх греки, саки — як звалися вони у персів, аскгу-заї — як були вони відомі в Передній Азії та Месопотамії, чи ашкеназ — як називала їх Біблія, все це однаково шкіряники, люди, що мають справу із шкірою, скотом… І може це слово старовинніше за тих людей, що жили в Північному Причорномор’ю? Може було воно в обігу вже тоді, як розселялися індоєвропейські племена, бо чого це у греків воно означає шкіру, а на далеких Британських островах навіть є нарід, що й досі зве себе скотами?
Ну, це стосується скитів конярів-вершників, майстрів блискавичного переходу з одного місця на друге, нехай… А є ще ж осілі, — безкінні, прикріплені до своєї землі, вони орють волами, як у старовинній Месопотамії…
Так переварює Микола скитську тему.