— Ну й забудьків брат! Таж про ту твою Сай! Я тоді й подумав: справді, як може всяка шушваль заповнювати порожнечу, то чому б їй не дати нагоди виявити себе? А тут ще й заступник наркома освіти питав — де поділась? Вона цікаво починала. (Між нами, — трохи знизив голос Євген, — ми з ним земляки, часом здибаємося...) Подумав я — й викликав її, дав завдання. Поїхала вона тут недалеко в район — можна трамваєм доїхати. Поговорила з колгоспною ланковою й принесла чудового нариса. І назва ж не банальна: "Огірочки". Я оце думаю, чи не послати її десь у справжнє відрядження, десь на південь? Хай там потовчеться між трактористками та ланковими, може щось із цього й вийде…
Микола не має нічого проти того. Тим краще. Як зазаступник наркома освіти цікавиться, то тим краще.
— Ім’я її, правда, одіозне, — розговорився Євген, — це так. Але ж тих, що її "проробляли", вже давно вітром здуло. Вона тепер може козиряти. Всякому, хто затягне на її адресу стару пісеньку, — мовляв, ще Косіор вказав, що куркулька намагається тихою сапою пролізти в радянську літературу, — всякому тепер вона може пальнути: "Бо Косіор — ворог народу!" І всім би заткнула пельку. Здорово, ге? Всякий інший на її місці, вже тридцять раз використав би таку золоту нагоду. А вона — ані руш! Між іншим, я так обережно питався, якої думки про неї старші письменники. Кажуть, — вона нічим не гірша за кожного з нас...
— А так, так… — невиразно мугикав Микола. Його чомусь дратувала оця нестримна Євгенова балакучість, та ще й тут, на людній вулиці, — розмови про Косіора, про ворогів народу. Власне кажучи, доля Гаїни Сай мало його обходить. Після того, як пробував був на сходах біля виходу з книгозбірні заговорити, а вони дивилась в інший бік, він перестав звертати на неї увагу. Як вона така пишна, то хай собі гонориться далі. Микола й своїх клопотів не оббереться, — чи може він вгадувати, що в кого діється на душі, та чому той хтось так вороже поглядає?
— Я радий за неї, — відбувся він загальником, аби щось сказати. — Думаю, що там не стільки її провини, скільки штучно роздутого галасу та перестраховки. Ну, бувай!
А проте Микола був трохи нещирий сам із собою. Гаїна Сай і поміж його клопотами, і всупереч своїй одіозній репутації знаходить собі місце в його тайниках, може Микола й сам собі в тому не признається. Та нитка золотава ніколи не послаблюється в його підсвідомості. Якщо він злітає в недосяжні високості і звідти схоплює бистрим оком свою візію, — то від Гаїни. А як падає в трясовини, — то від Майї.
— А я й забув! — вже навздогін гукнув Євген Цюрупа. Цікаві новини завжди залишаються на самий кінець і про них згадують ненароком. — Я й забув сказати, що наш Василь узяв та й виїхав на працю в Західню Україну. Чув?
О, це то новина! А чому ж він так зник, не попрощавшись? Що ж він пише звідти? Що робить?
Але Євген помахав тільки здалека рукою, — чи то на прощання, чи невторопно, і побіг.
Гм… Василь поїхав... Гаїну непомітно витягають.. От би й взяти та й підійти до неї, привітати її з успіхом. В тому ж трохи й його заслуги є. Але ні!… Хтось, наче Василь, чи в його образі поміркованість, ясно й виразно нашіптує: Обережно! Попечешся! Десь раз слово скажеш, а пришиють зв’язок із клясово чужим елементом… А що то за жевжики коло неї крутяться?
Про що можна говорити годину отам біля балюстради у фойє книгозбірні із тим довгов’язим юнаком?
30
Піснота думок — від чого вона походить? Втома? Чи зубожіння взагалі?
В Гаїни не тільки піснота думок, а загалом нема їх, тих думок, — крім одної. Вночі п’ять-шість разів прокидається, перейнята думкою-пожежею про Вродливого. І вдень теж, як загіпнотизована. Книгозбірня — і більш ніщо — вабить і тягне. Коли раніш там вабила криниця скарбів у книжках, то тепер, не дуритиме себе, — жадоба бачити Пагубу.
Це тремтіння, коли береш при вході нумерок і вже знаєш своє місце в залі. Входиш до середини залі. Чи є тут? Де сидить? Нема. Як добре! Можна працювати, думати, читати. Але раптом серед зосередження мусиш обернутися. Чому саме тоді, як приходить він? Чому саме в той бік, де сидить, чому саме в ті очі я мушу дивитися? І як я радію завжди, а яка похмура стаю зовні від внутрішнього завмирання! Вже тоді нема роботи, нема задуми, зник свій душевний обрій — воно все замотується у якесь страшне змагання з іншою волею, з іншою душею.
І от він також уже хоче покласти всьому край. Йому вже накучила безплотна гра розмови очей, він сідає спиною до Гаїни... Раптом — щоб заскочити? — раптом різко обертається, ловить твій погляд… Чи роблять так байдужі, ті, кому надокучило непрохане обожнення? Ні, він злий — на Гаїну? — і не може, як і нона, відійти. Бо що ж інше кажуть ті його благальні погляди, як вона вже зовсім морозяна?
І що ж далі? Ну, хай, може її натягнені нерви витримають. Та лякає її безпечність і незацікавленість сьогоднішнім днем. Гаїна не думає, що скаже узавтра її порожня кишеня, чим заплатить за хату, за що купить їсти. Вона навіть не жде вже тієї манни з секції перекладачів, що Зіна дістала. Не дали — Гаїні байдуже. В хаті холодно — їй байдуже. Якщо раніш мала втіху в тренуванні з мистецьким словом (— хай що! хай б’ють, а таки вправлятимусь загнуздувати матеріял життя законами композиції! —), то тепер: не хочу! Не хочу! Так, як вони вимагають, на замовлення, — не хочу! Творчість — це як жайворонкова пісня. Вона виявляється, а не озирається, чи підходить це якимсь талабунам у редакціях. Пташка співає свою пісню, своїм власним голосом. А як за чужими вказівками, відріж та додай, — то це вже не творчість. І як би не намагалася Гаїна потрапити догодити їхнім "соцзамовленням", — ну, просто, щоб прилаштуватися до дійсности, — внутрішні сили відповідають ось такою реакцією: піснотою думок, безтворчістю. Може цей "Роман Синьої Панчохи", що ним вона заповнює свого зошита, — боковий клапан, що через нього те внутрішнє "я" хоче вилитися. У таке вузько особисте? Але ж це мучить-мучить!
І тому — як би ще скоротити свої потреби, до мі-німум-мінімісімум? Зліквідувати компоти? І ще що? А а результаті Гаїна стає як трясця — страшна!