— Наталю, — тихо позвав він.
Вона швидко позирнула на нього й застигла. Базилевич був блідий, аж посинілий. Дві борозни-зморшки лежали на лобі. Очі блукали.
— Наталю, — повторив він, — чи тобі було коли таке, коли от здається, що тобі не вистачає раптом повітря? Коли раптом ти озирнешся і бачиш, що навколо пусто, порожньо. Розумієш, порожньо? І ти одна. Одна-однісінька! І нікуди піти, нікому не можна сказати жодного слова. І це так навіки. Чи ти розумієш мене?
Вона мовчки кивнула головою.
— Наталю, — продовжував він із якоюсь жагою. — Наталю, ну як треба жити, щоб усе збагнути, щоб збагнути саме життя і смерть? Та й життя… ну на чорта воно кому потрібне? Кому воно потрібне? Де ж ця розгадка, Наталю?..
Знову за стіною заграла скрипка. І дивно, і Наталя, і Базилевич раптом відчули, з якою вони напруженістю, з якою тривогою прислухаються до гри.
Як тихо! Вони чують навіть, як кліпають один в одного повіки, як лопотять слухові перетинки. Яка тиша! І як страшно, як смертельно впевнено і суворо заграла в цій тиші скрипка.
— Яка тиша! І примус потух, — майнула в Базилевича напівсвідома думка.
Скрипка грала. Ось… ось…
Обоє зціпили зуби. Ось зараз це місце… Ось!..
Стогін вирвався в Наталі, чи то так заскрипіли зуби… Знову ця фальшива струна! Проклятий, чужий звук!
Обоє сиділи принижені, виснажені, а музика знову почав свою гру.
Тихо впав перший звук, за ним — другий, третій… Усе вище й вище. Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.
— Ось воно, ось, ось!.. — схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.
— Я знала, я знала! — ляпала вона в долоні. — Я знала, що він скінчить!
І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.
— А примус погас! — скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.
— Чого ти, Волько? — кинула вона на нього очима.
Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.
— Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.
Він злегка притиснув її донизу.
— Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?
Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.
— Це один студент, він часто грає, — машинально відповіла.
— Студент? — якось їдко посміхнувся він. — Уже взнала й хто. Да — а студентікі іграют і поют…
Вона ще раз зиркнула на нього.
— Волько, що з тобою? — запитала. Він поклав руку на лоба.
— Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?
Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.
— Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти по-домашньому, наче в своєї дружини, — ніби жартуючи, сказала вона і встала.
Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.
— Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, — подумав він. — А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! — спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.
— Наталю, чого ти встала? Іди сюди, — покликав він.
— Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.
— Іди, будемо вдвох слухати скрипку.
— Ніхто зараз не грає.
— Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.
Вона посміхнулась.
— Ну, і що ж ти хочеш?
— Я хочу, щоб ти сіла біля мене.
— Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? — несподівано сказала вона.
Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями — однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.
— Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…
— Нема чого розуміти.
— Ти так думаєш? — запитав він, не знаючи, що сказати далі. — А я от — ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.
Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:
— Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий який-небудь бовдур, обіймати не буде.
— Бовдур облапить, так? Діло-то однакове, хіба назви тільки різні — то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? — ніби доброзичливо кинула вона.
— Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То — чутлива людина, культурна, ніжна, а то — хуліган. Це ж величезна різниця.
— Однаково. Всім вам одного хочеться.
— А вам, Наталю, хіба ніколи не хочеться?
— Так на те ж і чоловік є, дружина в тебе.
— А от же зараз у тебе немає чоловіка. Ще цілий рік чекатимеш. А час іде, а молодість летить, ой швидко летить, Наталю!
Вона раптом повернула голову.
— Що ж ти, замість чоловіка хочеш? Я ще тоді, пам'ятаєш, у сквері, добре зрозуміла тебе. Ти звичайнісінький півень, кнур.
Він скочив з ліжка. Рвучко, рішуче підійшов до столу й схопив ніж.
— Наталю, на! — простяг їй. Вона здивовано здійняла брови.
— Нїж? Навіщо?
— На, візьми. Забий мене, застроми в серце: мені легше буде, аніж слухати такі слова, — простягав їй ножа, ніби від величезного хвилювання тремтів.
Один момент — і він так увійшов у цю роль, що сам повірив уже в щирість своїх слів і вчинків.
— Чого ж ти мовчиш? Чого стоїш? Бери, бий! — благав він.
Вона повернулась, вихопила в нього ножа й шпурнула в куток кімнати.
— Ти що, здурів? — тихо промовила і схилилась над столом.
"Піддається, чи що?" — майнула в Базилевича думка. Він швидко сунувся до Наталі й поклав їй ззаду на шию долоню. Шия її була тепла, оксамитова. Приємно лоскотав ніздрі ледве вловимий запах волосся й дешевенької пудри. (Наталя іноді пудрилась. "Щоб шкіра не шкарубла од вітру" — казала вона.)