— Знайомтесь, — процідила Соня, — це мій гарний знайомий — товариш Шпак, а це — вчитель із міста, поет Кряк.
Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:
— Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?
Він з досадою махнув рукою.
— Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу — тоді принесу й прочитаю сам.
— А можна спитати, — поцікавився Коля, — в яких ви журналах друкуєтесь?
— Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в "Рідному краї". Тепер таких віршів не друкують.
Він зробив натиснення на "тепер".
— У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, — швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.
Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.
— Ви, значить, червоноармієць? — нарешті запитав він. — Не набридло ще в армії?
Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.
— А можна знати, — запитав Кряк, — як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?
Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.
"Що з нею? — подумав він. — Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?"
Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:
"Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…"
— Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? — іронічно глянула на нього Соня.
— Олесь — ось хто справжній великий національний поет! — вигукнув Кряк. — Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?
— А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? — запитав Коля.
Кряк скептично, зневажливо скривився:
— Пролетарських поетів? Може, скажете ще — пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка?
— А чому? — спробував Коля висловити свою думку. — От я читав декого…
— Читали? — перебив Кряк. — Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, — замахав він руками, — хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, — нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!
— Я от я читав, — знову почав Коля, — що наші пролетарські письменники…
— Пролетарські? — знову перехопив Кряк. — То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизи-критики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! "Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет". Так виходить, чи ні?
Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.
— Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із "щирих", мовляв, а який я шовініст? Просто — українець, і навіть сам пролетарського походження.
— Та невже? — посміхнулась Соня. — А батько — автокефальний піп?
— Піп, що там — піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…
— Ха-ха-ха! — не витримала Соня. — "Пошла писать губерния!" Аж до сьомого коліна ввесь рід — пролетарів від станка, правда?
"Чого він прийшов?" — думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.
Кряк увесь вечір був дуже чимсь незадоволений. Він, певно, ховав це своє незадоволення, маскував його недоладним вимахуванням руки, зайвою метушливістю й патетикою своїх промов, але навіть Коля підмітив, що цей "пролетарій від станка" почувається чомусь не в своїй тарілці. Незабаром він розпрощався й пішов.
Соня поволі спокійно підійшла до вікна й розчинила його. В кімнату полилась тепла ніч і пахощі матіоли.
— Знаєш що? — звернулась вона до Колі. — Ходімо в садок. Надворі чудова ніч.
Він охоче згодився. Перейшли подвір'ям, стукнула хвіртка.
Сад був мовчазний і темний, повний неясних невловимих шелехів і високої некошеної трави. Десь високо-високо над ним блукали дрібні, як зернята, тьмяні зірки і сіяли молочну мутну павутину.
— Сядьмо тут, — запропонувала Соня і м'яко опустилась на траву під присадкуватим крислатим деревом. Коля сів поруч. Його опанував якийсь спокійний, безмежно спокійний, утомний настрій. Не хотілось ні говорити, ні думати. Він одкинувся трохи назад і ліг боком, підмостивши під голову лікоть.
— Соню, ти почуваєш, яка ніч?.. — промовив і раптом змовк. Свій голос видався йому якимсь чужим, незнайомим — такий він був і тривожний, і ніжний, і таємне прохання задзвеніло в нім соромливою стриманою радістю, передчуттям якогось солодкого-солодкого болю, невимовного щастя.
Соня ніби не чула його. Вона, здавалось, уперто думала про щось своє. Зірвала стеблинку, перекусила її і тоді тихо, вдумливо сказала:
— Знаєш, я часто думаю про… про наше останнє прощання з тобою… пам’ятаєш?
Коля раптом відчув, що густо почервонів. Але згадав, що в темряві однаково цього не можна помітити, і трохи заспокоївся. Він яскраво пригадав ту хвилину, про яку зараз казала Соня. А вона тихо продовжувала.
— І от, я часто думаю, який ти серйозний, витриманий хлопець. Ти не можеш уявити, як це мене тоді здивувало, ну, і… образило, звичайно.
Коля мовчав. У нього зараз виникла внутрішня душевна боротьба: з одного боку, було приємно, що ця дівчина такої думки про його характер, а з другого — він згадав, як побіг тоді доганяти її, як добіг до місточка, яка досада й туга душила його. Значить, він тоді не витримав до кінця, і перемога все-таки лишилась за нею. І раптом виникло ще й третє почуття — почуття ображеного самолюбства. Чи не насміхається, бува, над ним у душі ця дівчина, чи не вважає його за ганчірку, за кастрованого зайця?