— Сама розпутниця! Не хочу тебе знати! Не твоє діло!
І знову Ганна Карлівна:
— Стара собако! Бугаю! Голодранцю! Не смій мені!..
До сварки прилучив своїй голос Мухомор і голосно, пронизливо завив на ввесь дім.
— Що в них таке? — прислухається Базилевич. — Оце опудало, ця стара полковничиха, ще здатна на ревнощі? І до кого? Невже цьому правда?
Він згадав ті погляди, які часто кидає чернець на Зізі, і йому здалося, що він усе зрозумів.
Через деякий час чернець грюкнув дверима, і все стихло. Зізі й досі не було. "Де вона може бути?" — думає Базилевич, і враз схвилювався тихим внутрішнім хвилюванням. Він почув кроки і знайомий коханий голос. Це прийшла Зізі.
Буйно, завихрено, як і завжди, влетіла вона до своєї кімнати й побачила Базилевича. Враз зупинилась, якось зігнулась і кішечкою підійшла до нього.
— Тихесенький, Волінько! Не сердься… Я зараз не сама. Розумієш?.. — Гладила його волосся й притискувала до себе голову.
Він тихо, ніби вражений якоюсь страшною звісткою, всім тілом повернувся до неї.
— Що ти сказала… Зізі?
— Тихесенький, не сердься, я ж прошу тебе. Ну?.. Вийди до другої кімнати. Ненадовго, чуєш, милий?
До Зізі й раніше при ньому ходили "гості", і тоді він слухняно виходив до другої кімнати й чекав там віч-на-віч із Ганною Карлівною, яка розповідала йому про геройство й хоробрість свого покійного чоловіка-полковника і кляла більшовиків.
Часто, так і не дочекавшись Зізі, він ішов додому. По дорозі зустрічав п'яного-преп'яного ченця, який зупиняв його й бурмотів лайку та молитви, і все це йому здавалось звичайним.
"Що ж, вона — проститутка, значить, і мусить заробляти собі, пускати до себе "гостей"", — міркував він.
Але сьогодні якесь нове почуття ніби шилом кольнуло його в серце. Зізі не сама. Вона з "гостем". Отже йому треба вийти й дати місце.
— Тихесенький, любенький, — лащилась і просила Зізі.
Базилевич рвучко встав і раптом відчув, що все тіло його дрібно тремтить, ніби в пропасниці. Він зробив крок до дверей.
— Хто прийшов? — прохрипів він.
Зізі, наче злякавшись, відступила в куток, а тоді підскочила до нього й міцно оповила його шию голими руками.
— Що ти хочеш робити? Волінько? Не треба! Стривай!..
Але він легко й злісно скинув її руки й відчинив двері до першої кімнати.
Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.
— Вам чого тут треба? — підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.
Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.
— А ви хто, дозвольте вас спитати? — нарешті промовив він.
Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив "гостя" кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.
…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.
— Слава богу, — зраділа вона, — нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.
Він підвів голову й полапав себе за лоба.
— Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! — сміялась Зізі.
Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:
— А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!
— Добре, що не в моїй голові, — процідив він і поволі сів на ліжку.
— Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.
Базилевич стріпнувся.
— А ти хочеш, щоб він іще прийшов? — запитав він.
Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.
— Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж — гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.
Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.
— Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх "гостей"? Ну, хлопчику?
Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.
— Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти — Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.
І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:
— Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!
Слово "чубатенький" Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.
Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибоко-глибоко вниз, у прірву, де немає дна.
Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.
Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло з-за рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.
Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.
— До Зізі. Знову якийсь "гість", — болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.
VII
Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.
Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.
"Те саме, що й тоді, чи вже інше?" — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.