Хлопчиків батько був найуміліший рибалка на всі три моря. Багато мешканців моря виловив він сітями на свій вік. Малому було жаль раків, устриць і риб особливо дрібненьких, які сріблилися в сіті, наче їх щойно народив місяць. Потайки від батька хлопець діставав дрібноту з сіті й кидав назад у море.
— Пливіть собі, дурненькі! Втікайте від рибалок якнайдалі! — говорив він їм навздогінці, і його очі розпромінювалися радістю, коли бачив, як у прозорій голубій воді одна по одній зникають рибки.
Чутка про хлопчика, який допомагає рибам і ракам, швидко облетіла всі три моря. Малюк про це нічого не знав. Не знав і його батько, який крадькома, щоб син не помітив, сумовито дивився на нього.
"Чому ж він не росте? — запитував він сам себе.— Чому не дорослішає?"
Хлопцеві вже й дев'ять років виповнилося, але він був менший і слабкіший за шестилітнього. Тому й не дивно, що в школі всі з нього підсміювалися, штовхали, не приймали до свого гурту. Даремно мати готувала найсмачніші страви й найсолодше печиво: він не ріс! Даремно відсилала його до дітей: не хотів іти до них. Так тривало доти, аж поки хлопець відкрив у собі талант оповідача і почав розповідати дітям у школі про Золотого краба, який може виконати будь-яке бажання того, хто його побачить.
Відтоді дітлахи перестали з нього збиткуватися, а слухали його, мов зачаровані. Більше він не видавався їм таким маленьким і немічним. Дехто вже бачив у ньому велетня, але хлопчик все одно не ріс.
Дедалі стурбованіше дивилися на нього батько й мати. "Що з сином сталося, чому не росте?" — питали вони одне одного. А хлопчак і далі дивував усіх своїми розповідями про дивовижні пригоди, яких і вві сні не побачиш. Розказував товаришам у школі, ракам на березі моря і квітам на левадах, а вони всі, зачаровані його словами, тільки кивали головами. Виймаючи устриць з очок сіті, він нашіптував їм про теплі моря, в яких живуть рожевіші від черешень корали, а поміж них снують золоті рибки...
Сонце вже купалося промінням у морі, подовжилися й тіні дерев, а хлопчина й не помічав, що прямісінько перед ним з прозорої голубої води підіймаються шпичасті корали. Вразила його лише рибка, яка прямо в нього на долоні стала золотою. Він пустив її у воду й, простеживши за нею, від подиву закляк: з білого мерехтливого піску тягнулися до нього рожеві пальці коралів, а між ними плавали золоті рибки.
"Диво дивне! — подумав уголос.— То мені, мабуть, сниться".— Хлопчик протер очі, але між рожевіших од черешень коралів справді плавали золоті рибки, а краб, якого він щойно вийняв з батьківської сіті, змінив колір з темно-зеленого на червоно-золотавий. Хлопець від подиву широко розплющив очі: краб був більший від найбільшого омара і далі ріс.
— Я і є той Золотий краб, про якого ти розповідав товаришам! — зненацька мовив він людським голосом.— Багато ти, хлопчику, дітей моїх порятував, тепер можеш просити в мене, чого хочеш!
Краб очікувально дивився на малого, а той не міг і язиком поворухнути. "Мабуть, я усе-таки сплю і бачу дивний сон",— подумав він і вщипнув себе за руку, але величезний Золотий краб і далі сидів перед ним і всміхався:
— Хіба ти забув, чого хочеш? Може, тобі хочеться стати царем?
— Ні,— тільки й спромігся відказати хлопчина.
— Може, хочеш мати найбільшу перлину цього моря? Станеш тоді багатим...
— Що мені багатство? — сумовито мовив малий.
— Відведений мені час ось-ось закінчиться, тому востаннє тебе запитую: чого тобі хочеться?
— Хочу бути високим! — вигукнув хлопчина й занімів од хвилювання.
— Гаразд, будеш високим, але за умови, що ніколи нікого не обдуриш і нікому не заподієш зла! — Золотий краб почав швидко зменшуватися і водночас занурювався у воду. А коли він досяг дна, хлопчик зауважив, що по піску повзає маленький темно-зелений краб, а навколо — ні рожевих коралів, ні золотих рибок.
Ще довго дивився він у воду. Йому здавалося, що він і далі бачить сон. Проте минуло кілька днів, і мати запримітила, що холоші синових штанів підскочили.
— Глянь-но, батьку, наш син росте! — радісно вигукнула вона, а хлопчина від щастя всміхнувся: значить, краб не обдурив його...
Невдовзі хлопчак став не лише найвищим, але й найсильнішим і найгарнішим у класі, але не давало йому спокою те, що мусить мовчати про Золотого краба і говорити тільки правду. Це його так мучило, що він навіть перестав рятувати спійманих рибок і рачків, забув свої дивні оповідки. Коли однокласники просили щось розповісти, він тільки сердито знизував плечима. А якщо й починав про щось розказувати, то після перших же слів йому хотілося усім сказати, що зовсім недавно він бачив Золотого краба... Але це ще нічого. Він, що ніколи не сказав і слова неправди, тепер не міг перебороти в собі бажання брехати. Досить було батькові попросити, аби син розплутав рибальську сіть, як він одразу скаржився, що в нього болить живіт, що він ще не зробив домашнього завдання. У крамниці замість цукру він купляв будь-що, а потім виправдовувався перед матір'ю:
— У мене поцупили гроші... Що ж я міг купити?
— Який дідько у нього вселився? — дивувалися батько й мати. А їхній син тим часом ставав усе самотніший. Товариші один за одним тікали від нього, риба й раки шукали глибші місця, бо він кидав у них каміння, відривав їм клешні й плавці. А для голубів і горобців він був справжнім лихом. З найвищої гілляки збивав пташку з рогатки і видирав гніздо. Колись сором'язливий і скромний хлопчина, тепер він на все дивився з посміхом:
— Хто з вас може зі мною рівнятися? — зверхньо питав однокласників.— Я — найсміливіший, найсильніший!
На удар відповідав двома й ніхто не смів стати йому на дорозі. Муки морських мешканців, яких ловив його батько, були тепер смішні для нього! На берег він не ходив — боявся зустрічі із Золотим крабом, чиїми наказами так відверто нехтував. Але одного дня, давши запотиличника якомусь малюкові, він заплутався в холошах власних штанів. "Мабуть, пружок відвернувся?" — І, прийшовши додому, попрохав матір, аби підшила його.
— Сьогодні мені лише цього бракувало! — сердито відказала мати, але коли відвернула холошу, подобрішала.— З пружком усе гаразд, синку. Ніде він не відпоровся.