Мені здається, я бачив не тільки його золоті облавки, а й щогли з вітрилами, і золотий якірець спереду. Оце так знахідка!. Куди там ті галчата, солов'їні гнізда й перепелиці! Це вразить хоч кого. І я, нестямний від близького щастя, кинувся вперед. Але золотий кораблик мелькнув і зник. За споришем його теж не було. Де ж він? Не міг же кораблик так раптом потонути, та й зблизька не було нікого, хто б міг перехопити його в мене... Я схвильовано оглядався навкруги, коли це знову, але вже далі, ніж перше, мелькнув золотий кораблик. Тепер він був за старою колодою, де вода, обтікаючи спорохнявілий бік, збивала маленькі хвильки. Я метнувся туди, і знову золотий кораблик мелькнув і зник, не давши мені навіть добре роздивитися на нього.
Так водив він мене по затопленому майдану, чимраз далі й далі віддаляючись від мене, то щезаючи, то знову виринаючи, знадний і недосяжний...
Коли сонце сховалося позад мене за вербами, золотий кораблик пропав зовсім. Та я все ще марно шукав його, аж поки не зайшли сутінки. Я оговтався і одійшов від тої мани тільки тоді, коли на церковній дзвіниці задзвонили до вечірні, бо саме була субота. Тепер тільки я збагнув, що то був не кораблик, а блищик від сонця. Поодинокі людські постаті, сягнисто переступаючи, пробиралися краєм майдану до церкви. Між ними я побачив і Бурмила, який, спираючись на сучкувату гирлигу, теж шкандибав на вечірню. І тут я згадав про галчат. Після золотого кораблика мені вже не хотілося брати їх додому, таких мізерних і гидких, але ж не годилось і лишати їх напризволяще. Треба було бодай позаносити їх на старе місце в бовдурі. І я поспішив на шкільне подвір'я.
Та їх ніде вже не було. Дарма я шукав їх під стінами школи, нишпорив руками в мокрій траві, навіть-здуру заліз на дах пересвідчитися, чи не опинилися вони якимось чудом знову в гнізді. Не було ні їх, ні старих галок. Усе понесла за водою буря. Все затихло, і не знати, де урвалося те крихітне, коротеньке життя, де тепер побивається за своїми дітьми галка-мати.
Ясно, до болю ясно, аж мені защеміло серце, було тільки одне: це я загубив тих маленьких, безпорадних пташенят, це я завдав такого непоправного лиха їхній бідній матері...
В тяжкому роздумі я повернувся додому. Вже зовсім звечоріло. Батько сидів за столом, а мати подавала вечерю. Видимо, перед цим вони щось говорили про мене й зараз обоє лагідно глянули в мій бік.
— Набігався, гультяю? Сідай — борщу теплого поїси,— сказала, усміхаючись, мати. Але я не міг їсти. Щось підкотилося мені до горла і стискало, а з очей ось-ось поллються сльози. Мати підійшла до мене й легенько погладила по голові, заглядаючи в мої очі.
— Диви! Чи не наполохалося від грози, дурне? Почувши коло себе збентежений материн голос, я уявив
собі зараз, як би то голосила моя мати, коли б мене не стало, як тих пташенят. Пригадав, як крякала в розпуці галка над дахом, і не витримав. Ревне ридаючи, я уткнув голову в шкарубкі, але такі теплі й пестливі руки моєї здивованої матері...
Я не шукав більше в житті золотих корабликів, та й вони — ні увіч, ні в химерних, пустих мріях — не припливали вже ніколи до мене. Але те крихітне, тріпотливе життя трьох галченят, яке я звів із світу, ганяючись за оманою, я пам'ятаю і досі.
І досі мені соромно за мій вчинок і боляче за ту галку і її галченят.
1959