Із збірки "ЗОЛОТИЙ БУМЕРАНГ"
(1926-1946)
З КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ
З циклу: "Каїнам, хамам і провокаторам, мертвим, живим і ще не народженим, в Україні і поза Україною сущим".
"Свої серця нам виривали,
Чужі тесали нам хрести".
О. Олесь
І
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах
Та й ловить дзьобом ґрати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій,—
Нам так приречено з тобою умирати.
На велелюднім торжищі між ницих і крикливих,
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров'ю покропили
І, вже не вірячи у Божий Страшний Суд,—
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу — ти і я —
Під крик "Розпни! Розпни!" нікчемного й брудного
Орденоносного хам'я.
II
О Гомо Сапієнс! — дитя похмурих паріїв!
О Гомо Сапієнс! — "покидьків" гордий плід! —
Прийшов єси з журби, прийшов у злидні, в чвари,
В хлипке баюрище вселюдського базару,
Як голяком на лід...
З чийого ж домислу? З якої необхідності?
По що і звідки? Та і хто прирік,
Поклавши на хребет людські жалі і крик,
Цей стовп, набряклий тугою, крізь всесвіт на обхід нести?
За що покута, та і хто прирік?..
Пощо ти взявсь нести і чого ради?
Пощо прийшов в цей світ брехні і зради?
ІІІ
О Гомо Сапієнс! — докір мій глодом ввитий,
Кавалок м'яз, пісок мільйоноліть! —
Хто ж научив тебе любити і боліть?
Хто научив за інших пломеніти?
Навіщо тобі серце буряне дали?
Навіщо к свому серцю прип'яли?
Та й прип'яли навік! Гей, прип'яли к собі!..
Навіщо ж ті раби?..
Навіщо ж ті раби?..
IV
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах
і зазира в вікно...
Заснув весь світ. І люди сплять давно...
А Він стоїть,
стоїть за ґратами понурими
І дивиться в вікно,—
У дірку та у чорну, у безвість непроглядну! —
Ні віддиху, ні руху, лиш живчик на чолі,—
Там десь, туди десь — за чорне простирадло,
Думи і серце —
бігом по землі...
Очима хоробливими утік над кам'яницями,
Бровами нерухомими крізь ніч залетів,—
Там десь —
туди десь —
з свобідними птицями...
Там десь —
де юнь і цвітінь...
Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б'є крильми птах...
І мотиль прилетів —
Із тьми на світло крізь іржу прутів
Загнався мотиль здуру.
І закрутився в безнадійнім герці!
Об дивне світло поломивши зір,
Б'ється в розпуці, трапивши у вир,
Б'ється шалено,
Б'ється об пухир,
Як об набрякле болем серце.
VI
Немає відгуку. Чигає ніч байдужа.
Набрякле серце марно жде поради...
Дай руку! Дай же руку мені, друже!..
А ти любив цей світ брехні і зради.
VII
Людської ницості не виміряти мірою,
Людської пихи — не переступить...
За ню ж, за ню стинатися офірою!
За ню, щоб не сміятись і не міряти...
І тільки серце, станувши над прірвою,
Замечеться в вогні пекельнім:
"П и т ь!.."
І вийде Він тоді — Твій біль глухої ночі! —
Твоя Журба, Твоя Любов, Краса,—
І вийде Він тоді і, взявши жало в очі,
Ганчірку щедро в оцті намочить
Й до губ притисне ратищем списа!..
О Серце, Серце!..
Пий!
...Цвістиме сад. І вірою
У мудрість і любов цвістиме далі світ...
Людської ницості не виміряти мірою.
Людської підлості
та й не переступить.
VIII
Чого ж той птах
бунтує так за мурами?
Чого ж той птах так крилами об ґрати?!.
Товаришу, товаришу похмурий мій,
Ну, а як ми не хочем умирати??!
І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем
хамів
Мечем Республіки
На місці лобнім
там,
біля Софі ї!
1939, Харків, тюрма на Холодній Горі.
З циклу "АРГОНАВТИ"
(Владивосток, 1936)
І
Вийшли з Рогу Золотого
Сніжно-білі кораблі
З вантажем від серця твого
Для далекої землі,
Для далекої країни,
Рейдом тим, що й всі рази;
До країни — України
Повз Корею і Янцзи.
Поуз Яву одним краєм,
Другим краєм — навмання:
Понад соняшним Китаєм,
Над замріяним Алтаєм,—
Стануть там, де золотая
Мерехтить земля...
То оспівана країна,
Дивна і проста,
То країна — Україна —
Смужка золота.
З неї ми в світи пішли.
Всі моря перепливли.
Під Цейлоном сльози лили,
В Сінгапурі воду пили,
На Амурі з стрільби били...
І своїх пісень гриміли
На новій землі,
На оцій землі.
І тепер вона вже наша —
Чужина ота!
Це ж тепер Вітчизна наша
Дивна і проста.
Ми за неї все ‘ддали,
Всі моря перепливли.
Ми для неї все лишили.
Ми за неї крівцю лили.
Ми за неї з стрільби били
І насипали могили,
Більші і малі...
І свої хрести встромили
Край ції землі.
II
Хто, минаючи Корею,
Зводить райдугу оту?
Хто поставив над землею
Дивну арфу золоту?
А на дивну арфу тую
Грає вітер з Уссурі...
Хай ту пісню добре чують –
Наслухають кобзарі...
...Гей, як Тихим океаном
Кругом світу на обмин
Пропливали раннім-рано
Кораблі з чужих країн.
Не з країн, лише з країни –
З чорноморських берегів —
Десь з країни — України
До японських упругів,
Десь до дикої землі
Чорноморці напливли.
Налетіли, щоб забрати
Та й далеко не нести,—
Щоб нову Вітчизну мати...
Щоб на ній навіки стати...
Щоб за неї умирати —
Умирати і цвісти...
Залишилась десь країна,—
Хто зворожить і вгада?! —
То країна — Україна?..
То замріяна дівчина?..
Наречена ж то єдина —
Вічно юна й молода?..
Сниться рано, сниться пізно –
"Де повернетесь і як?.."
Серед штормів, серед грому,
Серед бур нового дому
Не поступиться нікому,
Не забудеться ніяк...
Поспішають Аргонавти
Поуз Бірму на Босфор,
їх обходить місяць напрост
Десь через Улан-Батор,
Повз Корею... Через Хіну...
На далеку Україну
Поспішають...
Кожен рад —
Подивитись на дівчину
Та й вертатися назад.