— Ти чуєш мене?
— У-ву-гу-гу...— забелькотіла.
— Отож слухай: якщо пручатимешся — скину вниз!
Марко бачив, як з її лиця вниз рясно крапали чи то сльози, чи то піт сіявся. Небавом вона тоненько заскиглила жалісливо, мов конаюча сука.
І він витяг обважнілу і безпорадну панночку з бійниці. Поклав так, щоб ноги до колін висіли над прірвою. Вона повернула до Марка червоне й розпухле обличчя.
Щось шепотіла, але не дібрати що. Тоді він пожалів її, розв'язав і вийняв косу з рота. Очі з червоними білками вона повернула до нього:
— Підніми мене і допоможи мені спуститись униз.
Марко підвів її на ноги.
Але вона не встояла і почала .хилитись до прірви. Марко встиг прихопити її за поперек і посадив, прихиливши до муру.
— А коли ти, суко, вояка свого зарізала? — запитав він.
— Не зарізала я, а заколола батьківським кончаром... То я так... від цікавості й для розваги заколола, бо знала, що мене не стратять і не спалять, а до монастиря лише на час якийсь запхають...
Марко звівся, стис кулаки і скривив обличчя.
— Скину зараз униз тебе, суко розпутна! То був мій брат! Молись, гадино!
— Не дури мене, дурнику. Не твій він брат! То був волох. А ти байстрюк пана Рибіцького і його покоївки. І лише ти справжній його син, бо син пані Мочарової то не від нього, а від одного піїта мандрівного з Кракова. Він зі мною бавився, коли батько мій на лови виїздив...
Розв'язав їй руки. Але вона не схопилась за каміння чи цеглину — розпустила волосся і закрила ним свою голизну.
Марко спускався вниз і все озирався, чи не кине вона в нього каміння. Але вона нерухомо сиділа під муром, поклавши підборіддя на коліна.
Про свою пригоду Марко нікому не розповідав. Начебто й черниці з монастиря мовчали, і погоничі не бачили. Однак поголос про те, що Марко викрав з монастиря навіжену панночку, забавлявся з нею так і ледь до смерті її не замордував, пішов далеко.
Чутки дійшли до самого пана каштеляна, і він без міри розлютився. Більше того, він надіслав своїх вірних пахолків спіймати Марка. Проте вони не знайшли його ані в краківських лупанаріях, ані на ярмарку. Бо в цей час посланець вірменина-лихваря запропонував йому супроводити старого вірменина з крамом до славного і далекого міста Амстердама.
Крам був лише на одному возі, добре впакований і по-степовому обшитий волячою шкурою.
Потім люди оповідали, бо сам Марко про це ніколи ні з ким не говорив, а вірменин більше в ті краї не повертався, так ото люди казали — вірменин їхав на двоколісній татарській колі, а Марко з чотирма найманцями воза з поклажею охороняв. І вони самі не йшли, а тільки приєднуючись до інших великих купецьких караванів.
За той час три рази Марко показав свою хоробрість.
Спочатку вони спинились в заїзді на самім кордоні Сілезії. Трапилась уночі страшна буря з грозою, але дощ ледь накрапав. Блискавки мигтіли одна за одною. Зрештою, блискавка поцілила в стайню. Миттю вогонь перекинувся на високий тин і ворота. І всі опинились у вогняній пастці.
У стайні очманілі коні розбивались на смерть об стовпи, задихались у густому диму смоляному — хтось віз бочки з дьогтем і вони палали велетенськими смолоскипами. Один лише Марко впрягся у вірменського воза, що виявився не таким важким, як видавався. Він попер воза до палаючих воріт. Напружився з усіх сил і вдарив возом у стулки. Але вони не піддались. Тоді відтяг воза в самий вогонь, розкотив його по подвір'ю і висадив стулки. Відкотив воза на безпечну відстань і потрюхав назад у чад і вогонь.
Марків кінь, подарований ще матір'ю, ніколи не в'язався до конов'язі і не стояв у стійлі, і тому він вискочив зразу за Марком із вогню. Став біля вірменського воза і стояв, тільки губою нижньою плямкав — була вже в нього така погана звичка. Але тільки одна ця вада — інших не мав соловий. Отож стояв він біля воза, мовби собака, і чатував. А Марко відразу ж кинувся до заїзду шукати вірменина.
Непритомний вірменин лежав біля порога корчми. Марко виволік його на шлях і поклав біля воза. Потім почав зі стайні виводити коней. Але обісілі коні не давались в руки, поранили Марка в груди і лице. Як на горе, почав завалюватися дах.
Марко приповз до вірменського воза обсмалений, скривавлений, геть голий — лише один пояс із шаблею та сталева місюрка на голові. Вірменин, що вже отямився, поцілував його і сказав, захлинаючись від сліз:
— Марку, Марку! Ці книги хотіли полонити прокляті турки. Наше слово, нашу думку. їх хотіли поглинути морські хвилі, хотів сьогодні пожерти вогонь, а ти їх, славний герою, врятував!
Скривився Марко і поглянув на червоне від вогню горбоносе лице білобородого вірменина:
— Ти, чортів нехристе, хіба я герой? Я просто шляхтич уродзонний. Просто шляхтич! Маю тільки гонорову душу, але я шляхтич, хоча цього ніяка свиня не визнає...
Коней вірменин швидко дістав і ще винайняв трьох. І вони поїхали далі на захід.
Друга пригода.
Обломився віз, а купецький караван не зупинився і не став чекати, поки полагодять воза.
І чи навмисне то наймані слуги зробили пригоду, чи так трапилось, тільки на них з лісу вискочили розбишаки. Наймані слуги кинулись навтьоки. І лишились тільки старий вірменин Марко.
Марко, угледівши, що вони без куші і луків, скочив на коня і геть. Вірменин теж покотився на своїх хитких ногах, зойкаючи та стогнучи.
А лайдаки заходились випрягати коней і розрізати шкіру на поклажі. Марко повернувся через ліс до того місця, де стояв віз, і, сховавшись за дубом, прицілився з куші. Стріла була коротка, важка і своїм кованим клюгом розбила з хряскотом хребець найгрубшому чолов'язі.
Поки інші обдивлялись, він нап'яв коліщам тятиву куші і другому напасникові всадив стрілу під носа. Грабіжник упав. Троє посунули з дороги до дерева. Третього Марко збив на землю десь кроків на п'ять від дерева.
Але двоє не відступали.
Прийшлося йому відчути знову холод у шлунку. Адже обоє вони були з мечами, а в одного ще й алебарда. Як вчив колись його пан Рибіцький, метнув він списа важкого і довгого, мов легку дарду, і спис поцілив і проколов підчерев'я розбишаці. Заголосив той диким звіром і, впавши на обидва коліна, гатив і гатив алебардою по кущах ліщини. І рясно сипались у траву зітнуті пагони і дозрілі горіхи.