Спочатку малому було смішно дивитись, як "батько" рубає, січе повітря, як стинає червоні голови будякам та пускає пух з білих кульок кульбаб. Але коли "батько" Омелько пофарбував залишки цапиної борідки та тонюсінькі видерті вуса в чорний смоляний колір, коли вдяг сірий ковпак та червоні короткі шаровари і докрутився з дерев'яним мечем до піни на вустах, малому стало страшно. Хоч Омелько кілька разів йому казав, що все це ніби вертеп… Отут він не втримався і з відчаєм спитав:
— Батьку! Ви вже зовсім побусурменились? А як же я?
Омелько крутонувся ще кілька разів навколо осі, блискавично прокрутив "8" дерев'яним мечем і тільки тоді впірився в малого страшними звуженими зіницями.
— Що? Страшно на мене дивитись? Га?
— Ой страшно! Ви — геть отой людолов, що за мною кинувся на хуторі. — Ну, синку, тоді по конях.
І вершники погнали коней глибоким трав'янистим яром просто на схід. І за кілька годин цим яром в'їхали у ясеневий чорностовбурний ліс.
Стежка почала поволі підніматись вгору. І замість височенних ясенів пішли в'язи з товстими покрученими стовбурами.
А схил все піднімався і переростав у круту гору. Пішли столітні дуби. Коні не могли напряму подолати гору.
Тому Омелько спинився і повів коней схилом навкіс від тераси до тераси, повертаючи коней праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч.
І, зрештою, отакою змійкою піднялись на велику галявину. На галявині вони опинились біля справжньої дерев'яної стіни, поставленої із добрих дубових паль, загострених, мов списи.
Коли вони тільки піднімались схилом, з галявини почувся оскаженілий собачий брехіт.
Бубка кілька разів, як у діжку, гавкнув — засвідчив свою собачу присутність. Але Омелько взяв його за чубок. Пес зразу замовк.
Поки вони піднімались отак хитро вгору, з галявини гавкіт не стишувався.
Але коли мандрівці стали перед стіною гострого пакілля настала повна тиша. Тільки десь неподалік стрекотала сорока.
І тоді Омелько запугав. І йому відповіли, і зразу ж важенні дубові двері з рипінням відчинились.
На високім вичовганім порозі постав дідок. Зразу впадали в очі його великі засмаглі руки і пронизливий погляд чорних, як вуглики, очей.
Омелько ступив до старого. І той, схиливши голову до плеча, примруживши очі, заговорив.
— Це ти, сучий сине, каввас. Он як змінив личину, чортів лицедій.
Заходь, заходь, перевертню бусурменський.
Дідок наче говорив слова злі й непотрібні, але з такою радістю, що ці слова обертались на похвалу щиру.
До ніг старого тулилась невеличка сучка і загрозливо гарчала на велетня Бубку, що стояв при конях.
Дідок, мружачись від сонця і прикриваючи очі від сонця величезною розпрацьованою рукою, відступив.
Омелько провів коней черев вузький вхід. Бубка за ними. Сучка знов забрехала. Але Бубка так гавконув, що вона, підібгавши хвоста, з вереском кинулась у сіни невисокої рубленої хатки.
Коней повели до очеретяного піддашшя на чотирьох білих березових палях. Коли прив'язували коней до конов'язі, малий потяг за шаровари "батька" — А чого в нього прізвище Пацюк? Та він же на мишу схожий — такий маленький. І очі в нього такі бистрі, як у миші.
— Тсс! Боронь Боже, ще почує. Він чує, як молодий. І бачить добре.
Тільки силою слабий від старості.
Тут, біля конов'язі, Омелько натягнув на себе стару кирею, підперезався мотузом, а тоді познімав з коней усю поклажу і попер всю цю гору торб і пакунків до хатинки.
У сінях поклажу опустив на долівку. І, вступивши разом з малим до хати, вони поскидали шапки, в кого яка була, і перехрестились на образи. А тоді вклонилися старому Пацюку: "Отамане, ваші головни. "Тут дід Пацюк запросив їх до столу, де стояла миска з малосольними огірочками, миска киселю, миска з чорною смородиною та миска прозорого, як скло, золотавого меду. Омелько вискочив у сіни і приніс хлібину.
Проказали "Отче наш" та й покріпилися — крихти не лишилося і миски були, наче помиті.
А тоді вже звеселений Омелько перетяг до світлиці всі речі.
А особливо весело було, коли Омелько розкладав по лавах і столу і розповідав, як йому вдалося коней і зброю захопити у лядських похлібників. Малий тільки очі витріщив та рота роззявив, як дід Пацюк та Омелько ляскали один одного по долонях за дотепне слово, обіймались і реготались. І не пили ж нічого, а так їм весело було. Та нараз і малий відчув, як йому радісно і весело від того, що Омелько гуторить про їхні пригоди та багатоденну втечу таємними проходами.
Один раз тільки старші спохмурніли, коли Омелько виклав на стіл чисту книгу і волоські карти із Кринчиної торби.
Все розклав Омелько, все показав, все пояснив: кому що належить, кому й скільки віддати монет.
— Батьку! Мені меду, та пилку та золи. Травичка і смолка в мене цього разу найкращі. Замішаю та ліпитиму "бусурменські мандрики".
— Ходи в холодник. Тут, під образами, сатанинське діло не прав. Іди! Омелько пішов до невеликої кліті на невисоких товстенних палях.
А дід і хлопчик зайшли до гарливо зрубленоі хатки з двома вузенькими віконцями— заволоками.
На них повіяло таким густим медовим духом, аж у голові закрутилось. Під дерев'яною небіленою стіною на дерев'яних рамах стояли великі сита. А з тих сит у довбані липові корита падали краплі прозорого, мов кришталь, світло-світло жовтого меду.
— Дідусю! А чого тільки одна стіна білена?
— Бо та стіна глиняна. Вона від печі. Через неї сюди тепло йде. Тоді мед із стільників швидко і краще витікає.
Малий став навшпиньки і зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожні соти із надрізаним верхом.
У хатинці було сутінно, бо із середини віконні щілини були ще затягнуті бичачим пухирем.
Старий потягся до полички в кутку будівлі і зняв з неї найменший глечичок. Як вийшли із медової бані, малий обдивився навколо і сказав: — Все у вас тут таке мале… Тільки отой погріб у вас такий довгий і здоровенний.
— То, джуро молоденький, не погріб. То омшаник. Туди на Тимохвія стягаємо колоди з бджолами і вони там зимують.
— А де зараз бджоли, і колоди де?
— На пасіці всі! Іди подивися! Перелаз у тині зразу за тим дубом.
Малий метнувся за вікове дерево і застиг на перелазі. За темночервоною плетеною стіною високого тину сховались наче справжні райські кущі. На залитій ласкавими променями сонця смарагдовій шовковистій траві стояли і лежали колоди. І всі вічками на південь до полудневого золота сонця. Колод було так багато, і малий почав їх рахувати, загинати пальці, але збився і полишив це заняття. А просто переліз на той бік тину. І пішов роздивлятись колоди і всю пасіку. Підступив до колоди: там біля вічка темні смугасті бджоли із золотими шароварами на останній парі ніжок крутяться, крутяться і залазять у колоду. А ті, що вилазять із колоди, ті без золотих штанів, і вони ніби чи то обнюхують, чи то вітаються з тими, хто прилетів із золотим пилком. І зразу ж зриваються стрілою і десь розчиняються в мерехтливій полуденній юзі.