Сам я конаю від болю, а, вірніше, від слабості. Але шкода мені стало: живе сотворіння. Пов'язав їй лапи ликом — щоб не сіпалась. Перетяг з возика на чисту траву. Першим ділом запхав кишки в рану. Взяв свою голку улюблену — чогось вона в мене була на рівна, а крива, і двічі прошив рану. А шити не боявся, бо бачив, як наш псар зашивав панського хорта після полювання на вепра. Ці падлюки поцупили мій турецький мушкет, але порохівницю, бач, лишили. А в ній було повно найкращого пилку від плавуна. Цей пилок і в затравочний порох найкращий, і для ракет незамінний. А як рани гоїть — ти сам на Лискові бачив. Присипав я зашиту рану та й заходився над мордою бідолашної суки… Перебиті лапи поприв'язував до паличок. Накосив шаблею здоровенну купу татарського зілля. І вмостив на ньому на возику підрихтовану суку. Та ще й вмостив на возик сідло і спорожнілі мої сакви. І попер возика по шляху… Дивна штука: почав конаючу суку доглядати — і самому стало легше. Довго я йшов, довго й важко. Але, зрештою, дійшов до Чорної фортеці… Збіглася вся залога і поселяни, що фортецю ремонтували. Всі, як один, вирячились на мене. А я кажу їм, щоб коменданта покликали. Вийшов комендант і почав кричати на мене, чого я в такому вигляді і де я пропився? Я не став йому нічого пояснювати, тільки витяг листа із шапки і подав йому. Комендант прочитав листа і тільки сказав: "Гут". Став я служити в Чорній фортеці… Все, що належить по службі вояцькій робити, робив. Ну і, звичайно, із сукою порався.
Спочатку кілька днів вона була геть погана: здавалось, що наче ось ще один подих — і сконає. Але я все одно її доглядав як рідну дитину, рибу навіть ловив і міняв у поселян-робітників на яйця й молоко. Вівсяну кашу цідив крізь ганчірку і тим слизом через дудку, що вставляв у горлянку, живив суку! І почала вона оклигувати… Так воно одне до одного підійшло, що я може більше за всіх стирчав на мурах фортеці. З височенних мурів Чорної фортеці я побачив, як на широку долину у вигині нашої річки щодня приганяють табун коней. Бо тут у невисоких горах хоч якісь дощі випадали, а в турків із весни посуха. От вони найкращих коней і приганяли сюди, на цю велетенську оболонь. Я й питаю в словака Янічка, мого напарника: "Невже ніхто й жодної кобилки не звів? Тут біля води стільки кущів та очерету! Такі схованки. "Янічек і каже: "Турок не дурень. Вони перед табуном висилають попереду цілу зграю псів. Один такий пес-карабаш вовка загризе. Ті карабаші оббігають всі кущі і купини. Хіба ти не бачив псів? ""Та бачив, — кажу. — Тільки не зауважив, як вони по кущах нишпорять…" От тоді я й замислив одну хитрість. Тільки без суки нічого б не вийшло. Тому я з усіх сил старався, щоб сука прийшла в повну силу. У борги заліз — а купував курчат, варив юшку, бовтанкою з молока та яєць годував. Посуха тим часом скаженіла. Річка міліла, ручаї з наших гір все слабішали. Турки все ближче й ближче почали підганяти свій табун до Чорної фортеці. Бо тут ще добра трава лишилась. Моя сука, я її Магдою назвав на зло отій, що мене вином напоїла, стала весела, дуже грайлива. Я зрозумів тоді: час настав. У мене вже був заготовлений ланцюг і ошийник з колючками… І я посадовив її на ланцюг і запер у своїй келії. Зброю приготував, як на останній смертний бій. У поселян купив два шкіряних міхи. У цигана-коваля купив закрутку. Коли все приготував, попрохав у коменданта день відпустки, бо хочу рибу в ямах за горбами половити. Комендант похитав головою і каже: "Дурно головою важиш. Туди турки можуть наскочити. І гайдуки там бувають. "Я тоді кажу: "Зо мною Магда. Як я не дочую — вона почує. ""Ну, дивися…" Взяв я велику вершу, що сам її заздалегідь виплів, і вийшов із фортеці. А у вершу я поклав все, що треба для мого походу проти турків. Був саме шалено спекотний полудень. Я пішов через горби, ніби до річки на захід. Але тільки я заховався від очей сторожі, що вартувала на вежі, то зразу побіг до потічку. Там, де потічок допливав тонкою цівкою до річки, я спинився. Я швидко надув шкіряні міхи і пов'язав їх між собою. Припасував до них зброю, линви та вуздечки. А згори все прикрив хмизом, немовби то — купа сміття, що потоком несе. А вершу поставив у яму, де потічок вливався у річку… Та й поплив, прикриваючись хмизом. І Магда поруч мене — я її за обручку тримаю. Коли доплив до низького берега Оболоні, я підштовхнув Магду, щоб вона вилазила на берег. Вона вилізла і стоїть, хвостом метеляє — мене на берег запрошує. Тоді я махнув рукою і кажу: "Іди". Тут з оболоні повіяв вітерець і потягло густим кінським духом. Мені аж серце закалатало! Магда теж захвилювалась, як вітерець повіяв. Підняла морду, покрутила туди-сюди носом — і як помчить на пасовище через купини і ковбані. Я тихо, але швидко, поплив до першого звороту берега. Там було найнебезпечніше місце — майже не росли там ні очерет, ні осока. Ніщо мене від берега там не прикривало. Коли я обережно і швидко обминув перший зворот берега, потихеньку підплив до кущів рогози.
Визирнув: а що там робиться на оболоні. І бачу ось що: межи кущами верболозу гасає моя Магда. А за нею ціла череда отакенних карабашів… Мені аж дух перехопило, коли подумав, що оці песики могли мене заскочити… І я, скільки було сил, поплив до броду, де турки переганяють табун на оболонь… Звичайно, якби була велика залога в Чорній фортеці, турки б і носа не потикали на оболонь. Або платили відступне, щоб ми по них із гаківниць не стріляли. Як виліз я біля броду, зразу натерся свіжим кінським кізяком, намулом і зіллям. Зробився сущим чортякою — брудний і смердючий. Але головне, що цими пахощами людський дух перебив. І плазом, плазом, та якомога швидше, поспішив на череві до купи коней. Вони якраз позаходили у хирявий затінок вербичок. Отут, справді, є чим похвалитись. Як вужака я прослизнув до найкращої кобилки і спокійно загнуздав її. Мені навіть не вірилось, що я зможу так легко впоратись із гнідою кобилкою. Прив'язав її до куща. І ще двох кобилок прихопив. На одній була вуздечка, а другій просто петлю на шию накинув. І вона не пручалась. Пов'язав їх трьох однією линвою і потихеньку, прихиляючись до них, прикриваючись ними, повів до води. Певно таки тоді зо мною була Матір Божа. І закрила мене полуденною югою від невірних бусурман. От дивлюсь: виліз турок із благенького курінчика, подивився просто на "моїх" кобилок, за якими я стояв. Подивився, подивився і спокійненько заліз назад у затінок. Але я боявся, що мене почують карабаші. Дуже була страшна слава про них. Та їм було не до мого запаху. Вони справді показилися. Карабаші гризлися шалено, без гавкоту. Тільки харчали і тихенько гарчали. Кожен хотів вибороти собі суку… Ну, а я, тим часом, перегнав кобилок через оболонь і переплив з ними через річку. Місце там було зручне — яр підходив до самісінької води. Виліз із річки — і зразу в лісі. Перегнав я кобилок до ручаю крутими проходами. І дуже щасливо — жодна не зірвалась, жодна не повередилась. Такі добронравні кобилки дістались. Я добре їх заховав у зеленій ущелині — там і струмочок з-під скелі ще витікав і ще й трава не вигоріла. Ну, першим ділом одмився від бруду. Потім витяг вершу. Видно в той день зо мною і святий Миколай був! У верші сидів оттакенний сом… Відніс я сома комендантові. І відпросився я в нього на кермесу, тобто на ярмарок із гулянкою.