— Бо дзьоб у нього такий здоровенний та сильний, що він гілку, завтовшки з палець, — раз! і перекусив. Ото дзьоб!
— Як в орла?
— Може й більший! І ще, знаєш, він лапою, як людина, брав горіхи і клав собі в дзьоба. Але головне — по-людському говорив. По-гішпанськи. Я запам'ятав ті слова. І потім, коли сидів у мавританськім узилищі, спитав в одного іспанця, які ті слова. Іспанець довго реготався — папугу навчили найгіршим моряцьким лайкам. Певно, тому й подарував герцог папугу пани каштеляновій. Хто ж триматиме в себе такого базіку?! Отож закохався в панночку Ядзю. А вона на мене й не гляне. З іншими з челяді і поговорить, і пожартує. А до мене — ні! Думав я, думав, що такого зробити, щоб привернути її увагу? Вирішив показати, який я коняр. У кам'яному дворі своїх татарських коней муштрую, всякі фіглі на них роблю. Всі аж жахаються, як бачать, що я на тих конях виробляю. Бо під ногами не трава — камінь! Та Бог милував — сохранив мене у моїй глупоті. Отож гасаю подвір'ям, блазнюю… Та моя укоханая Ядзя на мене й не зиркне… Потім нагода трапилась себе показати. Відпустили челядь на ярмарку погуляти. А там славні їхні борці змагались. От повернулись дворові і все згадують, як там борці змагались. Та й собі почали силу пробувати. Спочатку жартома, а потім завелись — по-справжньому почали змагатись. Як гайдуки пана каштеляна зачали боротись, тоді навіть шляхтянки повиходили подивитись. Як угледів я, що панна Ядзя на мармурових сходах спинилась, то і я поліз боротись. Ось коди виявилось, що в мене найсильніші від усіх пальці. Як прихоплю кого, то вже не вирветься, поки сам пальці не розіжму! Я був наймолодший серед борців, але не зміг подолати тільки двох — німця-кнехта та одного здоровенного мазура. Виявилось, що я третій по силі на тому дворі!.. А Ядзя навіть не додивилась, як я зборов здоровенного гайдука. Всі тільки ахнули, як я його поклав. А Ядзя повернулась і пішла геть. А німця я теж переміг. Тільки вже в стрільбі з лука. Якось там пан каштелян оголосив збори на полювання. Ну й почали збиратись його гості, ясновельможні пани. Поки пани у палатах вітались та віншувались, їхні челядники та гайдуки вихвалялись своєю вправністю та спорядженістю до ловів. Влаштували стрільбу з куш та луків, Я не тільки краще всіх лучників поцілив. Мої всі стріли пробили дошку. Он як! Німець був богатир і славний стрілець, а я його перевершив! А Ядзя і не зиркнула на мене. Жодного разу! Подумав я тоді: "А може, Ядзя на мене не дивиться, бо на мені одіж благенька? І як я про це не подумав? "І вирішив я продати свій найкращий луп — кольчугу із зерцалом. Пішов я до лихваря. Сидить він в мурованім малесенькім склепику. А вікно отакенне, здорове над ним. І те здоровенне вікно складене із невеличких скляних плиточок. І кожна скляна плиточка — прозора, як вода. Геть все видно, що на вулиці робиться. Навіть у палаці пана каштеляна не було такого прозорого скла… І чого там тільки не було в тій лавці лихваря. Чого тільки люди не позаставляли під гроші лихвареві!.. Стояли там повні полиці з німецькими срібними кубками, флорентійськими розписними блюдами, срібними і кришталевими єгипетськими карафками. Стосами стояли товстенні книги в дорогоцінних палітурках, оздоблених сріблом і позолотою. А зброї, зброї! Стільки — можна було озброїти цілу роту. Мечі та кончари, шпаги та палаші, а ще й шабель, шабель. Та всі не прості, а з золотим візерунком на клинках. Рукояті із слонової або риб'ячої кістки. На піхвах срібло, позолота, сап'ян і оксамит, і самоцвіти. А шоломів різних — гартованих чорнених, з позолотою, як горщиків у багатої господині на тині. Була ще й кіраса міланської найкращої роботи. Вся із золотим ритинуванням: рослин, тварин і всяких поганських богів… Отож, приніс я лихвареві кольчугу із зерцалом, щоб продати, бо мені були потрібні гроші. Він мені й відказує, що він не купує. А от під заставу може взяти в мене доспіх і видати мені стільки грошей, скільки мені на діло треба. Я стою і думаю, скільки мені грошей потрібно, щоб купити лунського сукна, заплатити кравцеві за пошиття, скільки коштуватимуть чоботи сап'янові із підківками срібними та ще онучі добрі, та шкіряний пояс з кишеньками та ще смушева шапка… Лихвар і питає, чому це я мовчу. Я йому кажу, що я рахую, що мені потрібно і скільки воно коштуватиме. "Не мордуй свою голову — кажи мені, що треба. Я в одну мить все підрахую. "— І тягне до себе рахівницю з кістяними кульками на дротинках. Я й почав все, що мені треба, називати. Він дає кожній речі ціну і складає до купи. А служка його стоїть при дверях. У наш бік і не дивиться, так, наче йому дуже цікаво, що там на вулиці робиться. Та тільки лихвар перестав рахувати, служка миттю зник. Я розумів, що гроші, які мені дає під кольчугу — дрібничка до її справжньої ціни. Тому я не згодився і пішов до інших лихварів на тій вуличці. Але там мені давали ще менше… Довелось мені повернутись до першого лихваря… Коли я взяв гроші в лихваря, тут і служка об'явився. Він і каже служці: "Проведи до Гершка-кравця. Нехай він паничу кунтуш пошиє. "— А тоді до мене. — "Паничу, він тобі добре пошиє! Гершко майстер на цілий Краків! А до німців не ходи — вони дуже довго шиють! І до вірмен не ходи — то такі шахраї, що світ не бачив!" І відвів мене його служка до Гершка-кравця… Якось, коли я вже збирався покинути Краків, здибав я того Гершка-кравця. Він мені і сказав, що лихвар ще з нього взяв монету за те, що він мене до нього направив. Отакі лихварі по всьому світу — і з чужого живцем шкуру здере, і зі свого хоч крихту, а вхопить!.. Але Гершко таки справді мав золоті руки — пошив мені такий кунтуш, як самому вельможному пану. Мені тільки тому городські владці козу не заправили, бо гадали, що то така забаганка мого пана каштеляна, щоб його фігляр по-шляхетському був убраний. Там у них у метрополії з цим суворо…
— Батьку, а яка у них там у Кракові метрополія?..
— Метрополія, то по-латині значить — столиця. Себто і є Краків… Не можна було мені, посполитому, православному та ще й неповнолітньому, справляти собі панський одяг, та ще такий розкішний. Однак, якось воно обминуло мене, те лихо… У новому наряді, як павич, походжаю я по двору, нагаєчкою по сап'янових чобітках себе похльоскую. А Ядзя дивиться крізь мене, нічого не бачить… Скільки я старався, на які збитки пішов, а все дарма… Ні, боронь Боже, я і тоді, і зараз не шкодую за кольчугою із зерцалом… Я до того, що такі от люди і таке от життя: одні в скруті тобі пособлять, інші з тебе живцем шкуру злуплять… Засмутився я дуже, але ще в мене якась надія була. Все думаю, а щоб мені таке вигадати, щоб все-таки здивувати Ядзю. І вирішив я навчити свою кобилку кланятись і на коліна ставати, коли Ядзя двором іде. З кожі вилазив, а навчив. І кланяється, і на коліна опускається, як я їй знака подам. А Ядзя і не гляне в наш бік! Отут я засумував по-чорному. Ну нічого не хочеться робити. Через силу коней пораю, сиджу все у конюшні і все думаю, думаю. І їсти не хочеться, тільки воду п'ю. І десь може за три дні нарешті вигадав: куплю твореного золота і фарбуватиму своїй кобилі копита. Тут вже таки Ядзя не втримається і скаже: "Для чого ти, дурню, кобилі копита золотом фарбуєш? "А я їй тоді і скажу: "Справді, для чого я копита золотом фарбую. Пішли краще помилуємося!" Так я і зробив. У слушний час вивів свою кобилку, якраз проти тих дверей, якими найчастіше Ядзя виходила. Отож, сиджу і малюю золотом копита своїй кобилі. І якось так сталось, що нікого на плаці межи будівлями нікого нема. І саме тоді виходить Ядзя. Підступила до мене, кладе мені на плече свою білую ручку і каже мені на вухо: "Дурню! Для чого кобилі золотиш копита? Пішли краще до мене.