Пан, піднявши люфу самопалу, з лівиці навіть вуздечку випустив, задер товсту пику над воластою шиєю і аж захлинався, аж булькотів від сміху. Псар спочатку беззвучно розсміявся, розтягши вуста до вух, а тоді, зиркнувши запопадливо на пана, зареготав на все горло.
Тесля, взявши руки в боки, нестримно гоготів, аж вигинаючись, відкидаючись усім тулубом.
А Маріїн чоловік тихо скиглив від сміху, все хапаючись за живіт.
А управитель висмикнув із піхов ножаку та й попер на Омелька.
Та заголена його жіночка заступила Омелька, широко розкинувши руки. — Котику! Котику! Тільки без душогубства!.. — Зарепетувала невірниця. Від того "котику" всі зайшлися таким реготом, що аж коні кинулись врозбіг.
Чоловік же Марії впустив вилка, зігнувся навпіл, схопився за живіт і, ридаючи, повторював: "Котику! Котику!…" Управитель на мить зупинився, наче розмірковуючи, що робити далі.
Омелько підтяг штани і схопив ванду. Тут управитель наче отямився, відштовхнув з дороги свою невірну жінку так, що вона покотилась шкереберть по траві. І далі попер на Омелька.
Омелько, щосили розкрутивши ванду, вперіщив по пиці панського прислужника. Та так, що з роз'їденої пики аж кров чвиркнула.
Заволав управитель наче недорізаний підсвинок. Впустив на землю ножа. Схопився обома руками за очі. Всі аж заніміли від його лементу. А Омелько, підтримуючи лівицею штани, другою схопив із трави ножа і замахнувся, щоб порішити управителя. Швидше всіх отямилась невірна жінка.
Побачивши, що її "котику" зараз кінець, прикрила його своїм тілом так само, як мить перед цим свого коханця.
Омелько, не повертаючи голови, зиркнув туди, сюди. І побачив: ще мить — і всі прийдуть до тями і тоді схоплять його.
Тоді йому не жити!
Притримуючи штани однією рукою, не випускаючи з правиці ножа, він підбіг до управителевого коня і скочив на нього. Як це він зробив, з ножем у кулаці і при спадаючих штанях, він ніяк потім не міг збагнути, як це в нього вийшло.
Тут і панові скінчились смішки, бо у нього на очах викрадали його доброго коня.
Він заправив нота і вистрелив. Та не влучив. Бо, поки він висікав вогонь та припалював нота, Омелько вже влітав у затінок лісу.
Псар тоді нап'яв лука і пустив стрілу.
Але стріла вп'ялась в стовбур липи в мить, коли за нею зник Омелько. Омелько мчав і мчав через ліс, через Чортове болото, куди навіть рибалки за в'юнами не зазирали, через засіки, через мочарини і бакаїни вільшаника, через густі хащі і відкриті оболоні.
Від кінського чвалу, від плюскоту води, від ударів гілок від шуму листя він не чув, чи женуться за ним, а чи не женуться. Але знав — гнатиме коня, поки той сам не стане!
І було на хлопцеві одягу тільки що сорочка та штани на очкурі без пояса і дерті постоли. Зате ножа мав гострого і доброго коня під цяцькованим сідлом.
6. ТАТАРСЬКІ КОНІ
— Батьку, батьку, ви спите?.. А що було далі? — Малий торкнувся Омелькового плеча.
Омелько розкліпив очі і подивився на малого поглядом, яким дивляться на людину, коли намагаються пригадати, хто вона і як її звати. Але вуста його відкрились і він чітко проговорив.
— Я не сплю. Я прислухаюсь. Ти бачив, як ото синички щось дзьобають, дзьобають, а самі — туди зирк, сюди — зирк? То вони визирають, чи нема якої небезпеки! Отож і козак повинен весь час прислухатись і придивлятись, чи нема де ворога… Отож, далі ось що було… Я витяг добрих вісім минів і збирався до лісу, щоб спокійненько там їх засмажити. І тут мене побачила одна вдова. Вона саме йшла ворушити панське сіно. І несла вона цілий горщик смажених грибів. Угледіла вона моїх добрих минів і каже: "Пригости мене минями. А я тебе пригощу грибами. Згода? ""Авжеж! — Кажу їй. — Мої мини, твої гриби…" Перегнав я до гаю панських кобилок. Там ми спокійно засмажили минів, а я від пуза наївся грибів… Потім вдова до мене приходила аж у ліс. Приносила мені всякі гостинці: то галушок гречаних, то вареників, то пирогів. А я її частую рибкою, раками, різними лісовими ягодами, медком. Чи новий козубок із берести змайструю, чи нове мотовило виріжу або копистку вистружу. Всяку дрібничку робив для господарства. Бо вона вдова — важко їй без чоловіка. Вона удвох із свекрухою (та лихою та язикатою) жила…
Похвалилась вдова своїй сусідці Марії, що я добрий хлопець. А та Марія була молодиця заздрісна. І їй теж захотілось, щоб я їй допомагав. Я був зовсім молодий, зелений, не міг відмовити… Бо вона була улеслива і хитра. Могла підлеститись до чоловіка, що воно йому й не треба, а він зробить. Ти знаєш, це ж таки вона вперше в моєму житті, подякувала мені. Ще й у щічку поцілувала, коли допоміг їй цілий кошик суниць назбирати, хоч я знав, що вона нещира, а все одно дуже приємно, коли тебе хвалять і тобі дякують. Вона потім до мене частенько бігала, коли я в лісі кобилок і лошат випасав. Наш пан добре знався на конях. І загадував мені весь час міняти місце. І не тільки з-за паші. Щоб лошата добре зростали, їм треба бігати пагорбами і долинами. А в нас там тільки в лісі й були невеликі сугорби і неглибокі опадки… А Маріїн чоловік на той час пробував у Києві. Ще з весни, його та інших селюків пан направив лагодити замок у Києві. У Києві знаєш, який замок на горі стоїть? У ньому аж п'ятнадцять височенних рублених веж! А шпихлір там який! Три поверхи вгору і один під землю. От де пороху та зброї! Але рублений замок з часом десь та підгниє. Тоді його треба там ремонтувати. От київський воєвода й загадував по всій київській землі присилати йому добрих теслярів… Отож то Марія, то вдовиця, до мене в лісові хащі навідувались, бо вдома їм було сумно… Ну а я, як міг, потішав їх. І обидві мене дуже любили. Так вони мені самі казали.
— Батьку! А вони між собою не билися?
— Га?! — Аж здригнувся Омелько від несподіванки. — Чого б це їм битись?!
— А от у нас на хуторі сусідка Уляна і сусідка Тетяна страшенно побились. Вони обидві сільського мірошника любили і за нього побились. Тетяна Уляні пику до юшки подерла. А Уляна Тетяні намітку зірвала і півкоси видерла.
— Ні. Такого сраму не було! Навпаки, вони мене захистили від панського управителя. Він задушив би мене, якби не молодиці… Розумієш, у Марії була сестра Уляна…